Я побачила інший вимір життя (інтерв'ю з ігуменею Арсенією (Воспянською))
Я побачила інший вимір життя (інтерв'ю з ігуменею Арсенією (Воспянською))
І все ж яка відчутна різниця між жіночим і чоловічим боголюбством! Жінки з їхнім великим серцем мають велику ревність до духовного: вони багато не роздумують, вірять і йдуть далі. Здається, для них не існує таких понять, як статечність, мудрування, обачність... У подвижниць чимало своїх відмінних рис, чого тільки вартий їхній напір рішучості. Але не лише цим гарна жіночна сторона подвигу. Відверта розмова з ігуменею Арсенією, настоятелькою жіночого монастиря на честь ікони Божої Матері «Відрада і Втіха», привідкриває завісу над цією особливою рисою жіночого подвижництва.

— Матінко, колись ми із захопленням читали статті Анни Воспянської на сторінках журналу «Отрок», а тепер Ви вже не Анна, а ігуменя Арсенія, настоятелька жіночого монастиря. І видно, що Ви на своєму місці, міцно любите свою обитель і все, що з нею пов'язане. Утім, далеко не всі люди відчувають, що живуть тим життям, яким хотілося б. Чи можете поділитися секретом, як зрозуміти, де твій шлях, і як наважитися неухильно йти ним?

— Насправді я зовсім не відчуваю себе на своєму місці, тобто на ігуменському. Але чернецтво — справжня милість Божа, і це справді саме той шлях, про який я довго мріяла. А про ігуменство, думаю, взагалі мало хто може сказати, що «це моє».

 

— Ви якось розповідали, що знайти цю дорогу в житті вам допомогла одна доленосна зустріч у купе поїзда…

— Цій зустрічі передував свій шлях. Коли я тільки починала ходити до храму, то підійшла до питання академічно й насамперед почала шукати «базову літературу» з предмета. Одразу стала читати святих отців. І дізналася, що людині обов'язково потрібен духівник.

Чомусь у Москві, де я тоді жила, духівник ніяк не знаходився. Довкола було багато прекрасних священників, ніхто мене не проганяв, усі були привітні й уважні. Я навіть питала деяких батюшок, чи не погодяться вони стати моїм духовним отцем, і жоден не відмовлявся. Але, при всій повазі, ні до кого я не могла прилепитися, як то кажуть, живим серцем.

І ось поїзд «Москва — Київ». У мене квиток, досі пам'ятаю, у першому купе. А в це купе провідники без жодних квитків посадили якихось двох своїх знайомих. І вмовляють мене перейти на інше місце — мовляв, «там ще їде священник, навіщо вам це?». А я ж якраз зі священником їхати й мріяла! За 20 років поїздок із Москви до Києва й назад не те що в одному купе чи вагоні — в усьому поїзді жодного разу жодного священника не зустріла…

Це було якраз під час Успенського посту, і я взяла з собою книжку «Земная жизнь Пресвятой Богородицы», щоб читати в дорозі. Коли побачила священника, та ще й ченця, книжечку цю я, звісно, сховала під подушку — щоб не виглядало, ніби вийняла її напоказ.

«Підсаджені» до нас попутники стали ставити ченцеві всілякі запитання, і той з абсолютною витримкою та цілковитою зацікавленістю їм відповідав. Я, завмерши, сиділа навпроти і була йому пасивною групою підтримки. Пам'ятаю, мене вразило, скільки всього він знає і як вільно відповідає на їхні провокаційні випади.

Чернець віз книжки, які Московська духовна академія передала до бібліотеки Київської духовної академії. На дворі — 1999 рік, і такого достатку духовної літератури, як нині, не було. Не знаю, богослужбові то були видання чи якісь інші, але перевозили їх у коробках з-під бананів. Уночі заходить митник і питає: «Що в коробках?». І чернець зі спокійною впевненістю людини, яка навіть уявити не може, що хтось засумнівається в її словах, розповідає про академічний подарунок.

І ось цей його непоказний спокій справив на мене незабутнє враження! То була абсолютна, досконала впевненість людини, яка перебуває в правді життя, пройнятої істинністю, справжністю всього, чим вона звикла жити. Митник уже був потягнувся перевірити коробки, але опустив руку й вийшов.

На тлі мирського укладу, в якому я жила, і бізнесу, яким на той час займалася, мені в цій, здавалося б, буденній ситуації привідкрився зовсім інший вимір життя. Мирська звичка лукавити й прибріхувати змушує людину говорити багато переконливих слів, намагатися щось довести, виправдатися. У владики Іони цього зовсім не було. Навпаки, все за Євангелієм: «так — так, ні — ні».

 

— Тож, виходить, чернець, з яким Ви тоді їхали в купе, був не хто інший, як отець Іона, намісник Троїцького Іонинського монастиря?

— Так, нині архієпископ Іона. І, думаю, просто так, із ввічливості, він тоді запросив мене до Іонинського.

Але потрапила я до монастиря все одно дивом. Бо ще довго вперто стояла на своєму і далі їздила до Воскресенської «афганської» церкви, що поруч із Лаврою. І ось «во едину от суббот» стою на зупинці, а автобуса все нема й нема. Цієї миті під'їжджає тролейбус №14: кінцева зупинка «Ботанічний сад». Дай, думаю, тоді поїду на всенічну до Іонинського.

Приїхала на службу і не можу висловити словами, що зі мною там сталося… Адже до цього ходила до прекрасних московських храмів і монастирів: храм Миколи в Кленниках, Данилів монастир, Стрітенський, але коли зайшла до Іонинського, зі мною сталося якесь прекрасне потьмарення, справжній відрив від реальності.

Закінчувалася літія, якраз ішло освячення хлібів. У центрі храму — священники, обабіч — люди. І я, наче якийсь інопланетянин, іду, озираюся навсібіч. Причому в той час у храмі була аж ніяк не теперішня пишнота, але я пережила незбагненне потрясіння.

Пам'ятаю, запитала, як знайти отця Іону, і мені сказали, що він читає канон. Те, що владика мене впізнав і зрадів (тоді я ще не знала, що він радіє всім парафіянам), було для мене дуже важливим і навіть у чомусь зобов'язувало виправдати цю радість.

Звісно, я не сподівалася знайти в його особі духівника. Владика тоді був дуже юним, худеньким хлопчиком і зовсім не справляв враження старця чи умудреного духовного отця. А я доросла, така успішна, впевнена в собі, з життєвим досвідом. Ех…

Тож про владику я спершу подумала, що от буде в мене ще один знайомий батюшка — добрий, обізнаний. Домовилися, що просто приїду до нього на розмову. Але всю ту розмову я несподівано для себе проридала в три струмки. Моя величезна носова хустка наскрізь промокла від сліз, а владика дивився і не розумів: «Та чого ж ви так плачете?». Після цієї розмови я попросила його стати моїм духівником і відтоді всією душею до нього «прилепилася».

Досі для мене величезна загадка, таємниця — як це відбувається. Адже я нічого не знала про преподобного Іону Київського: хто міг його вмолити за мене? Так, що комаху в далекому місті, яка про нього зовсім і не підозрювала, він отаким шляхом привів до себе. І не тільки мене! Наших сестер… Дивовижна таємниця Божа. Можливо, це святі там, на небі, розмовляють між собою: «Ну гаразд, хоч вона й пропаща людина, я візьмуся за неї». Зовсім без жартів це кажу, бо інакше не можу уявити, як опинилася біля преподобного Іони.

І зустріч із духівником — таємниця велика. Чому саме дуже молодий тоді ще отець Іона став найважливішою людиною в моєму житті, а не хтось із маститих московських священників? Теж незбагненна милість до мене преподобного.


 

  


— Ваші батьки ж не були віруючими?

— Вони не були й атеїстами. Їхній шлях до Бога почався зі справжнього мучеництва — з появи в родині неофіта, тобто мене. Бо я рішуче й уперто всю родину буквально силою заганяла до церкви. Спочатку, мабуть, щоб угамувати моє «божевілля», та й від розгубленості вони не заперечували. Але оскільки люди вони були дуже сердечні, згодом уже й без мого натиску з радістю ходили до храму, причащалися. А після татової смерті мама стала черницею.

 

— Але все-таки як московська бізнесвумен стала черницею, та ще й у сільському монастирі?!

— Думаю, Господь, згідно зі Своїм неложним словом: «не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас» (Ін. 15:16, переклад Р. Турконяка), Сам якимось чином торкається серця кожної людини. Особисто мені допомогли скорботи. Тоді був важкий період: у мами стався найтяжчий інфаркт із клінічною смертю, у сестри підозрювали онкологію. І все це водночас. Мені нестерпно було думати, що втрачу двох любих людей.

Я навіть не знала, як молитися. Один раз правильно перехрещуся, іншого разу неправильно — на жах московських церковних бабусь, які одразу кидалися до мене, а я, щоб уникнути зауважень, вибігала з храму. Але тоді я ридала біля ікон і ні на кого не зважала, благала Господа помилувати моїх рідних. І, видно, такий був Його Промисел (і це дуже підтримало мене на шляху воцерковлення), що мама вийшла живою з лікарні, і в сестри діагноз не підтвердився. А коли в мене з'явилися думки про чернецтво, хай спершу просто прекраснодушні мрії, Господь став Сам вибудовувати мій шлях до монастиря.

 

— Ви сказали, що мріяли про чернецтво. Але як прийшло розуміння, що це саме Ваше?

— Не можу пояснити. Хрестилася я вже у свідомому віці, але молилася з дитинства, своїми словами, звісно. Років у 14 побачила в журналі невелику замітку про Пюхтицю з чорно-білою фотографією: черниці в білих апостольниках грабельками загрібають сіно. Мене раптом пронизала думка, що і я хочу бути там із ними. Уже значно пізніше я мріяла про відкриття Марфо-Маріїнської обителі, щоб бути там. Моєму воцерковленню дуже сприяла преподобномучениця Єлисавета, яка тоді якраз була прославлена. І дуже хотілося бути в її монастирі.

Не те щоб я розуміла, що це моє, просто мене не відпускала туга за іншим, справжнім, непідробним життям, яким я не вміла жити в миру.

 

— І коли питання вирішилося остаточно?

— Коли з'явився духівник, я зраділа, сподіваючись, що він благословить до монастиря. Але тодішній отець Іона дуже жорстко мене осадив: «Ченці — це спецназ. А ви — в обоз, в обоз…». Я з великим «смиренням» відповіла, що, слава Богу, остаточне рішення все ж залежить від Верховного Головнокомандувача, а не від лінійних командирів. Звісно, владика бачив, що в мене про монастир лише якісь прекрасні ілюзії, а насправді я анітрохи не готова. І тому майже десять років він мене стримував, нікуди не благословляв, сам нічого не робив і на мої вмовляння не піддавався.

Тим часом від безвиході я здобула другу вищу освіту і стала працювати. Так вийшло, що і нові перспективи відкрилися, і можливості — все почало складатися. І в самий момент піднесення раптом дзвонить із Києва владика: «Усе, приїжджайте, будемо влаштовувати монастир». Тут зі мною сталася німа сцена за Гоголем. Думаю: та як же так, тільки-но університет закінчила, треба ж зміцніти в професії!

На моє щастя, владика у справах приїхав до Москви й надавав мені «чарівних стусанів» за таку малодушність. Так збіглося, що й тато мій у Києві захворів: усе вело до одного. Довелося все кинути й приїхати.

Звісно, бути духівником і будівничим жіночого монастиря — це навіть не хрест, а бетонна плита: нести стільки всього на собі. Думаю, владика чекав волі Божої. І зважився на такий крок, коли читав акафіст Божій Матері біля Її ікони «Троєручиця» і раптом зрозумів, що час настав. Так почалася Вільшанка.

У мені як в ігумені владика сумнівався. Людина досвідчена, він побоювався мого «запаморочення». Але хтось мав займатися будівництвом, оформленням паперів. І владика подав нині покійному Блаженнішому Митрополиту Володимиру прохання призначити мене в новому монастирі старшою сестрою. Несподівано Предстоятель викреслив слова «старшою сестрою» і власною рукою написав «звести в сан ігумені».

Про організацію життя в монастирі в мене був свій «чіткий план», вичитаний у святих отців, — як усе має бути. Владика був здивований моїми радикальними уявленнями і всіляко мене смиряв. Милістю Божою, завдяки владиці й не без духовної допомоги афонських отців прийшло розуміння, як у Вільшанці треба жити. Ми з сестрами намагаємося цього й триматися.

Я хотіла бути черницею, бо мені подобається монастирське життя. А пізніше, вже в монастирі, зрозуміла, що людина тут існує в абсолютній правді — передусім про саму себе. У тісному спільному житті жодні демоверсії не працюють, навпаки, осоромлюються миттєво. Бо я можу скільки завгодно заявляти про себе якісь піднесені речі, але для всіх тут я видна на просвіт — так само, як і будь-яка сестра. Бо щодня й цілодобово неможливо вдавати, немовби стояти навшпиньках.

У монастирі якраз потрібні ті найкращі якості, які дає людям Господь і які в миру лише «обтяжують». Доброта, безкорисливість, милосердя, співчуття, любов, самозречення, прагнення вдосконалювати себе — ці дари тією чи іншою мірою є в кожній людині, але монастир — це місце, де вони затребувані насамперед.

 

 


— Як навчитися бачити, до чого в тебе покликання, і йти своїм шляхом, не пропускаючи тих знаків, коли і куди в житті повернути?

— Головне наше покликання — виконувати волю Божу щодо нас. А пізнавати її ми можемо з подій нашого життя. Ось уже дівчині тридцять і за тридцять, а сім'ї немає. Це не привід старатися в кар'єрі, аж ніяк ні! Це привід замислитися: якщо не чадородієм, то як же я спасатимуся? Якщо Господь не дає чоловіка, перед ким я буду беззастережно смирятися і себе приборкувати? Якщо, звісно, думати не про скороминуще, а про вічність.

Буває, людина й не відчуває певного покликання прийти до монастиря, але при цьому тужить за чимось вищим, ніж те, що пропонує світ. Або не бачить волі Божої в тому, щоб їй бути в миру. У такому разі я радила б усе ж ознайомитися з монастирським життям, просто розглянути цей шлях як один із можливих. Але в жодному разі не для того, щоб себе до чернецтва примусити, а щоб себе його не позбавити.

Чернецтво схоже на шлях апостолів до Еммауса, коли серце горить від зустрічі зі Спасителем. А світ може не вгамувати туги за горнім ні кар'єрою, ні навіть сім'єю. Тому треба дати собі шанс піти шляхом більш певним, більш високим.

Для цього можна просто сказати духівникові, що ви хотіли б ознайомитися з монастирським життям. Батюшка може порадити, куди поїхати, щоб зануритися в це, наскільки можливо мирській людині. Такий крок ні до чого не зобов'язує, а лише розширює наші можливості. І, думаю, якщо допитливо стукати в різні двері, Господь неодмінно відкриє, який шлях — твій.


Опубліковано:

← Публікації


Зателефонувати