Обитель дитячої радості (інтерв'ю з митрополитом Лонгином)
Обитель дитячої радості (інтерв'ю з митрополитом Лонгином)
Незвичайне місце з ще більш незвичайними людьми... Ну а де ще, скажіть на милість, зустрінеш Людину, яка усиновила понад п'ятсот (!) дітей? Такі скарби Банченської обителі — монастиря, у якому не стихає дитячий сміх. І так — практично від самого його заснування. Тут, здається, усе зіткано з ниток дитячої радості. Навіть старенькі з місцевої богадільні, і ті сяють усмішкою, ніби самі повернулися в дитинство. 

Історія появи в монастирі перших дітей уже стала місцевим переказом. У владики Лонгина (тоді ще отця Михаїла) у Боянах були корови. На початку 90-х часи були голодні. І він почав жертвувати місцевому будинку малюка молоко. Медсестри якось вирішили показати батюшці, як облаштований притулок. Побачене настільки вразило отця Михаїла, що він одразу ж узяв в оберемок двох малюків і забрав із собою. Так почалася історія «дитячого будинку сімейного типу», як тепер офіційно називається монастирський притулок, а батько трьох рідних дітей став батьком п'ятьох. Потім отець Михаїл усиновив ще 27 діток, а коли в паспорті закінчилися сторінки, почав просто брати всіх під опіку. Поїде кудись у справах і обов'язково когось привезе. Серце не дозволяло пройти повз покинутих напризволяще сиріток. Зрештою владика взяв під свою опіку понад 500 дітей, збудував для них будинки, заснував три монастирі й створив притулок для дітей з інвалідністю. І при цьому ніколи нічого ні в кого не просив...

 

— Владико, розкажіть про Ваш шлях до священства.

— Я з дитинства любив ходити до храму Божого, а на священників дивився як на обраних. Моя душа прагнула цього, але водночас я усвідомлював свою негідність... Коли мені було 16 років, померла моя мама... І останні слова, які вона сказала мені зі сльозами: «Мені нема на кого, синку, тебе залишити, я залишаю тебе в руках Божих... Нехай Господь керує тобою...». Думаю, саме материнське благословення допомагало мені йти по життю. І ось я став священником. Починав служити в маленьких селах, потім кілька років служив у рідній Петрашівці, за сорок кілометрів від Чернівців.

 

— Ви були першим свідком чуда Боянської ікони Божої Матері, «плачучої». Розкажіть, як це сталося?

— Храм був дуже старий. Ми з парафіянами оновили іконостас, а за два роки до цього замовили нову ікону Пресвятої Богородиці. Я багато перед нею молився, і одного разу під час полієлею на всенічному бдінні побачив, що очі в Матері Божої якось змінилися, ніби заблищали. Вирішив, що після служби, коли всі підуть із храму, роздивлюся уважніше. І коли я підійшов близько до ікони, побачив, що з очей Цариці Небесної течуть сльози. Я не міг зрозуміти, як таке може бути! Цілий місяць я спав із ключем від храму під подушкою. Мені все здавалося, що хтось хоче наді мною пожартувати, або існує ще якесь природне пояснення цьому явищу...

Одного разу о першій годині ночі я пішов до церкви, відчинив храм і побачив, що Матір Божа на іконі плаче. Я взяв ватку й почав витирати сльози, але вони знову з'являлися. І так тричі. І тоді я впав на коліна й попросив у Матері Божої прощення за своє маловір'я... Потім почалися численні зцілення. Якось одна мама принесла до нашого храму свого синочка Ваню. Йому було лише два рочки, і в нього виявили злоякісну пухлину в шлунку. І я цілу ніч простояв на руках біля ікони з цим немовлям. А коли лікарі зробили УЗД, то побачили, що на місці колишньої пухлини залишилися лише рубці... І донині не вичерпуються милості Богородиці, Яка стала покровителькою жіночої обителі, створеної в Боянах.


— Виходить так, що після явлення чудотворної ікони Ваше з матушкою життя різко змінилося: ви вдвох прийняли чернецтво, виник Банченський чоловічий монастир і Боянська жіноча громада, а потім і Молницький дитячий будинок...

— Так, от тільки ніхто нічого не планував. Усе відбувалося і відбувається з волі Божої. Створити все це людськими зусиллями було неможливо. Але що неможливо людині, можливо Богові.


Довідка: Свято-Вознесенський Банченський чоловічий монастир розташований у лісі між с. Банчени та м. Герца. Перший камінь в основу монастиря було закладено у 1994 році, а через два роки обитель відкрилася. До комплексу входять Свято-Троїцький собор, храм Вознесіння Господнього, храм Покрова Пресвятої Богородиці та підземний храм преподобного Сергія Радонезького, дзвіниця, братські корпуси, будинок настоятеля, готелі для богомольців. У 2017 році на місці скиту, що поруч, було відкрито жіночий монастир на честь блаженної Ксенії Петербурзької. Оскільки монастирі розташовані на румуномовній території Буковини, богослужіння звершуються румунською та церковнослов'янською мовами. Дитячий притулок спочатку містився безпосередньо на території Свято-Вознесенського монастиря, але згодом, коли дітей стало більше, ніж ченців, почали думати про будівництво для них окремої будівлі. Знайшлося зручне місце за чотири кілометри від монастиря, у селі Молниця. У Боянах же на базі парафії утворилася жіноча чернеча громада, сестри якої почали займатися дітьми.

 

— Як і де Ви знаходите всіх цих діточок?

— Якось я відспівував молоду жінку. Була зима. Дивлюся, після відспівування на могилі залишилися четверо хлопчаків. Усі пішли, а вони стоять зовсім змерзлі, у гумових чобітках на босу ногу й нікуди не йдуть. На вулиці мороз градусів 20. А найменший із них був ще крихітка. Я питаю: «Чого ви не йдете додому?» А вони мені кажуть: «Ми без мами не підемо. Нам іти нікуди». Батько-то від них пішов, а мама ось померла. «Ваша мама тепер на небесах, — кажу. — Підете до мене жити?». Кивають. Ну, я й привіз їх до монастиря.

А одного разу під Новий рік до наших воріт підкинули новонароджену дівчинку в коробці з-під бананів. Скільки вона там пролежала на морозі, не знаю. Коли я взяв її на руки, вона була холодна, як камінь. Зовсім змерзла. Ми одразу ж відвезли її до лікарні. Лікарі казали, що шансів немає. Але з Божою поміччю дівчинку вдалося врятувати. Назвали ми її Катенька.

Степка я зустрів в інтернаті для дітей-інвалідів. Він зовсім без ручок, підбіг до мене, притулився обличчям до ряси й попросив: «Заберіть мене, будь ласка, звідси!». Ось так він тут і опинився.

Ми спочатку думали: ну заберемо 50. Потім — 100. Згодом вирішили — і 150 дітлахів зуміємо догледіти. Вони ж, бідні, так настраждалися за своє ще коротеньке життя, що сил немає в мене: знати, як їм боляче, і не забрати до себе! І коли їх було вже 200, думав — ну це все! Але як же «все»? Якби міг обійняти всіх сиріт на землі, я б це зробив. Вони немічні. Їх любити треба. Усіх дітей любити треба. А цим ще й допомогти, щоб вижили. Я не можу без них! Вони — мої ліки. Не було б їх зі мною, марно тоді б і жив на землі.

 

Довідка. Кількість дітей у притулку постійно збільшувалася: якщо на початку 2000-х років їх було близько 50, то до 2010 року їх стало вже близько 250, а за даними на 2020 рік під опікою монастиря перебувало 415 дітей. У 2022 році владика Лонгин прийняв ще 110 дітей-сиріт із Краматорського будинку дитини.




— Ви не боїтеся усиновлювати дітей із ДЦП і навіть із ще страшнішими діагнозами, такими як СНІД. Як Ви на це наважилися, коли навіть лікарі, буває, від них відвертаються, мовляв, не жильці вже...

— Коли до будинку малюка привезли дівчинку, від якої відмовилася мама, бо та була ВІЛ-інфікованою, і я її побачив — мені стало дуже боляче. Вона так сумно дивилася на мене, а я боявся доторкнутися до неї, щоб не принести своїм дітям інфекцію. А вранці попросив братів у монастирі, щоб вони якомога краще облаштували кімнату, поставили там нарядне ліжечко, бо тут житиме дитина, дівчинка.

 

Маленька Лариса — так звати цю дівчинку — прийняла хрещення, тепер вона Філатея. Тут, у притулку, вона пройшла курс антиретровірусної терапії. Лікарі були дуже здивовані, побачивши її аналізи: слідів ВІЛ-інфекції в крові більше не було. Філатея почала жити з рештою дітей. Сьогодні в притулку понад п'ятдесят дітей із таким самим страшним діагнозом. Владика Лонгин збирає їх по дитячих будинках з усієї України. Для них на базі притулку відкрили регіональний СНІД-центр з окремим медичним персоналом, де діти отримують усю необхідну терапію. А ще поруч із монастирем збудовано реабілітаційний корпус на 100 осіб для хлопчиків-інвалідів. Його перенесено до підніжжя монастиря, щоб бути ближче до його храмів, сповненої любові братії та до келії самого митрополита Лонгина.

 

— Зазвичай дітей-інвалідів утримують ізольовано від суспільства. Ви ж виховуєте цих особливих діточок разом з іншими, звичайними, здоровими дітьми.

— Коли діти живуть усі разом, вони стають добрішими. Такі малюки починають цінувати здоров'я, виявляти милість і доброту до тих діточок, які страждають. Ми бачимо, як вони одне одного жаліють, цілують, обіймають. Це наповнює добром і теплом душу й серце. Від того, що дітей-інвалідів тримають ізольовано, суспільство тільки втрачає. І втрачає щось дуже важливе.


— А як тут долучають дітей до віри?

— Ми не нав'язуємо дітям віру, навпаки: намагаємося кожного спрямовувати за покликом його серця. Наші діти щороку відпочивають на морі, у горах. Їх навчають музики, співу, малювання. Когось треба няньчити, когось лікувати, когось навчати грамоти й віри. Головне, щоб ніхто не почувався нещасним чи непотрібним. А що ще дітям треба? Тільки щоб любили тебе таким, яким ти є. Ми, як можемо, втішаємо дитячі душі, а чи щасливі вони тут — судіть самі.




— Владико, знаю, що Ви ніколи не просите допомоги. Але як так виходить, що у вас і в дітей усе є?

— Думаю, це Господь Сам кладе на серце тим, у кого є бажання творити добро. Дуже багато людей в Україні добрих. Пам'ятаю, якось на кухні закінчилася олія. І грошей не було, щоб купити. А готувати треба. За раз лише на салати (приблизно 15-20 кілограмів овочів) витрачається ціла прірва олії. І раптом з'являється якийсь місцевий бізнесмен: «Хочу, — каже, — допомогти вашим дітям, у мене своя олійня, ось привіз вам, беріть — це від серця». Я його розцілував. А він із радощів потім мало не цистерну олії привіз.

 

Монахині розповідають, що «ще одна жінка, котра помогти дітям хотіла, корову привела, а друга — увесь пай, два гектари, віддала». На цих гектарах для дитячого містечка монахині вирощують картоплю. В угіддях монастиря, до речі, чого тільки немає: поля, сади, городи, ферма, квіткові оранжереї. Власних продуктів монастирю й притулку вистачає з надлишком. Надлишки розвозять по довколишніх соціальних закладах безкоштовно. Діти працюють на монастирських господарствах нарівні з дорослими.

 

— А як Ви реагуєте на докори, що це не чернеча справа — дітей розважати?

— Погоджуся, чернечий шлях і родинний — дуже різні. І наш притулок уже стоїть окремо від монастиря. Але я дивлюся на своїх ченців і бачу в їхній душі багато добра. Вони знають, коли в дітей дні народження, купують їм подарунки, навіть просяться піти в гості привітати. І я не думаю, що це погано. Небеса радіють, якщо хтось приніс радість сиротці. Монах не відійде від свого чернечого життя, але він теж повинен давати іншим добро. Це не гріх. Ви знаєте, коли діти жили в монастирі, траплялося таке, що люди приходили на службу, питали, де отець Лонгин? А я з дітьми граю у футбол. Уявляєте, яка це, мабуть, для людей спокуса! Настоятель — і у футбол замість служби. А що робити? «Тату, давай грати у футбол!» — як тут відмовиш? Я думаю, Господь пробачить мені цей гріх, якщо це — гріх. Без милосердя ніхто не спасеться. Ніхто.

 

Одного разу молодші діти попросили в тата — владики Лонгина — ролики. Купили всім: понад 200 пар. Але виявилося, що кататися на роликах у селі ніде. Тоді на допомогу приїхали ченці з Банчен і проклали асфальт на задньому дворі притулку. Потім з'явився ігровий майданчик, стадіон, величезний плавальний басейн, майстерні, музичні класи, комп'ютерний зал, бібліотека, безліч гуртків, велике присадибне господарство. Так поступово виросло ціле дитяче містечко. Триповерхові будівлі, світлі вікна, мармурові сходи, причому обладнані підйоми для тих дітей, кому важко самостійно пересуватися. Кожен будинок — різного кольору. Рожевий, жовтий, синій. Фасади будівель, вікна, під'їзди — усе прикрашено квітами... Усередині паркет встелено килимами. Не ковроліном, а справжніми м'якими килимами. Стіни завішано картинами: природа, релігійні сюжети. Скрізь — акваріуми з рибками. Пташки співають. Багато зелені. А навколо будівель — неймовірна кількість квітів. Хлопчики й дівчатка живуть у різних корпусах по чотири-шість осіб у кімнаті. За кожною кімнатою закріплена сестра. Загалом у притулку дітьми займаються понад сто осіб, більшість із яких — монахині. Діти ласкаво називають їх «мамами». Багато з них зовсім ще молоді, але яке терпіння й любов до своїх підопічних, хто б їм не трапився — немовля чи старшокласник.

 

— Владико, а як Ви ставитеся до батьків, які залишають своїх дітей, таких, як, наприклад, Ваш сліпоглухонімий хлопчик Гена?

— Скажу не те, що зазвичай очікують почути. Я скажу, що їхні батьки — святі люди, я молюся за них. Бо ці діти могли опинитися на сміттєзвалищі, вони могли їх убити, коли їм був місяць-два... Але благодать Божа втримала їх від цього кроку... Адже, допомагаючи цим дітям, ми рятуємо наші душі.

Ті, хто бачить цих дітей, читає про них, дивляться фільми, стають добрішими. У світі стає більше добра. Це дуже важливо. Виховувати співчуття. Адже Апостол сказав, що віра ваша без діл мертва (Як. 2:26). 

Я один раз помирав: у мене був інфаркт, лікарі нічого не могли зробити. І сестри без мого дозволу привели дітей до мене. Я почав усміхатися, щоб вони не бачили, що мені погано. І потім мені стало легше. Я вижив. Ці діти рятують нас. А так буває: мати не може померти, поки діти поруч. Діти вийшли на вулицю — мама померла...


  


— А як Ви думаєте, чому в світі так багато страждань?

— Душу ніхто не може бачити, але в душі живе любов — чиста й справжня. Про любов багато хто говорить у цьому світі. Але про живу любов, духовну, Божу, знають мало. Якщо в родині є любов від Бога, вона подолає всі випробування. А якщо йдеться про любов тілесну, плотську, коли інтимні стосунки називають любов'ю, то духовні стосунки вмирають, і родина розпадається... Трагедія в тому, що втрачено родинні, моральні традиції, які формувалися тисячоліттями — у християнській любові, у любові до Бога й людини, у шануванні батьків, старших, у співчутті до ближніх, у працелюбності... Усе це зараз стрімко втрачається. Я пам'ятаю навіть свою молодість, своє дитинство — усе було інакше, хлопці ходили на танці, зустрічалися з дівчатами, але все це було культурно, пристойно. Хлопець чи дівчина не могли сидіти в автобусі, якщо поруч стояв літній. А тепер — це норма. Якщо ти побачив, що мама йде з водою, то біг їй назустріч, щоб допомогти донести цю воду... Тому наше завдання — творити добро, щоб його було більше в цьому жорстокому світі.

 

— Зараз усі говорять про кризи — економічну, духовну. Як змінити життя на краще?

— Щоб змінити життя на краще, потрібно починати з віри в Бога. З вірою у людини навіть шматочок хліба може бути солодким і принести щастя. Ми весь час шукаємо винних, шукаємо причини в зовнішніх обставинах, тільки не у своїй душі. Виходить — усі винні, крім нас самих. Винен президент, уряд, партія, мер — хто завгодно, тільки не ми. А потрібно змінювати життя навколо, починаючи з себе. І в державному будівництві, і в особистому сімейному житті, у сімейному будівництві — з себе треба починати.

 

— Але як зробити перший крок?

— Я знаю, що вперше зайти до храму, прийти до церкви непросто. Навіть суто фізично важко стояти, коли нічого не знаєш, не розумієш. Але можна спочатку постояти хоча б п'ять-десять хвилин, помолитися своїми словами: Господи! Я Тебе не знаю, не знаю, як Тобі молитися! Я про Тебе нічого не знаю, але я знаю, що Ти є! Знаю, що без Тебе нічого не робиться в цьому світі. Допоможи мені, Боже! Зміни мої помисли, мої почуття, онови мою душу, моє життя, як Ти знаєш, як Тобі угодно! Нехай буде воля Твоя в мені! А потім постав свічку, перехрестися з поклоном. І так іншого разу, третього, четвертого... І помалу, потроху душа оживе, відчує благодать Божу. І захочеться душі бувати в храмі, чути голос Божий. І з часом людина помітить, що вона стає добрішою, що їй уже легше копійку в церковну скриньку опустити, вбогому подати. Не з обов'язку, а за велінням серця: відчуваєш тепло й любов до людини, і хочеться їй допомогти. І взагалі допомогти тому, хто скривджений, хто хворіє, хто страждає, хто самотній і знедолений. І тоді Господь, бачачи таке оновлене серце, душу жертовну, починає давати цій людині у сто разів більше... Такий духовний закон.

 

— Ви це на собі зазнали, владико?

— Знаєте, коли моя мама померла, ми жили дуже бідно, часто просто нічого було їсти. Але я молився Богові, я плакав перед Ним. І в мене в душі народжувалося почуття жалю до людей. І коли я віддавав комусь нещаснішому, ніж я, свої останні копійки, Господь мені повертав це сторицею, і головне — душа ніби злітала до небес, таке щастя я відчував, таку радість, якої не може дати ні слава, ні гроші! Ні успіх, ні багатство — ніщо на світі не замінить радості, яку посилає нам Господь Ісус Христос.

 

— У Вас таке навантаження, величезна кількість дітей, три монастирі, до всього ще й архієрейські турботи. Як Ви справляєтеся з усім цим?

— Іноді нелегко дається. І хоча багато помічників, але я іноді вже не знаю, коли день, а коли ніч. А ще особисті хвороби, люди приїжджають, паломники, тисячі людей... Нелегко. Якось почав нарікати, мовляв, не можу більше, втомився... Але, знаєте, пам'ятаю, потрібно було їхати до одного будинку інвалідів, до дітей (тоді ми нашого Степу й забрали, який без рук). І я побачив там дітей, які роками лежать у ліжку й ніколи не зможуть устати, і сказав: «Господи! З цього дня ніколи не говоритиму, що мені важко. Дай мені, Боже, сил!..» Іноді хочеться поскаржитися, послатися на втому й виснаження, але я згадую ці слова, сказані в домі дитячих страждань...

 

— Поділіться секретом доброти.

— Секретів доброти бути не може. Добро буває тільки від Бога. А в нас є тільки зло, яке від диявола. Коли людина вірує в Бога, має любов до Нього, тоді Господь їй допомагає в усьому доброму, робить такою, якою хоче бачити її Отець наш Небесний.

Без Бога ніхто не може зробити нічого доброго. Коли ми зробили щось добре, то важливо пам'ятати: це не наша заслуга, це Господь через нас діє. А якщо ми станемо вважати, що це ми самі — отже, ми не Божі діти.

 

— Не кожному до снаги така діяльна любов, як у Вас...

— Кожному. Тим, хто вірить у Бога, — до снаги все, запевняю вас. Немає обраних, такими ми повинні бути всі. Господь же нас учив: «Будьте добрими, як Я добрий». Це правило, а не виняток. Такими нас задумав Бог.

 


— Владико, а що найбільше Вас радує?

— Я всьому радію: і небу, і землі, і тому, що росте на ній, і що живе й плодиться на ній, і кожному дню радію. Але найбільше радію, коли бачу творіння Боже — людину. Як гарно створив Господь усіх людей. І коли я бачу їх у храмі, мені не хочеться розлучатися з ними. Мені хочеться обійняти кожного, хто є в церкві. Мені хочеться сказати кожному добрі слова, хочеться сказати, як я їх люблю і як чекатиму зустрічі з ними щотижня...

І коли я буваю в паломницьких поїздках, на Святій Землі, наприклад, або ще десь, я завжди ставлю три свічки на честь Святої Трійці й запалюю їх за всі народи землі. І кажу: «Господи, я запалюю ці свічки за всіх людей на землі. Допоможи їм, Господи, щоб вони пізнали Тебе! І щоб ми всі там були разом — у Вічності на Небесах...».

 

— Щиро Вам дякую, владико, і за Ваші справи, і за Ваше добре серце.

 

За матеріалами Віктора Бузіяна та Сергія Герука


Опубліковано:

← Публікації


Зателефонувати