— Отче Антонію, у 1970-х Ви служили у Володимирському соборі Києва іподияконом. Розкажіть, будь ласка, про ті часи, про сімдесяті й вісімдесяті роки, яким тоді було церковне життя?
— Знаєш, ось якось хлопчик прийшов до мене в сад, сів на лавку поруч і каже: «Батюшко, а в радянський час Церква була?» А я кажу: «Була, я служив, слава Тобі, Господи». Церква була, а як же?! Бог же Вічний, і ніколи не зникне. Це ми зникнемо, а Бога ніхто не переможе!
Я був іподияконом у Володимирському соборі з 1977 року. На свято Воздвиження Хреста Господнього мене і ще одного хлопця завели до вівтаря і підвели до митрополита Філарета під благословення. Він сказав: «Ставайте, стійте в паламарні, а якщо ви будете потрібні — то покличемо». Ми стояли в паламарні, а на утрені мене покійний отець Миколай (він там із 1973 року) покликав і сказав: «Із цього дня будеш прислуговувати». Дали мені стихар і дали мені нести тацю з квітами, а по храму йшли й несли хрест, на хрест лили воду з двох глеків.
А коли вже я ходив постійно — навчився складати облачення. Отець Миколай навчив мене. Я вмів співати, тож я вже з дияконами співав. У Володимирському соборі всі священики і диякони були співучі: протодиякон і три диякони — бас, баритон і перший, другий тенор — квартет. І священики всі були музикальні. П'ять служило священиків — один тільки був митрофорний протоієрей, старий батюшка Миколай, а ті були в камилавках із жовтими хрестами, а протодиякон Антоній один був із подвійним орарем.
Був там отець диякон Василій, нині покійний, йому було наказано керувати хором. Він був великий фахівець, заступав часом Михайла Семеновича Литвиненка. Отець Василій навчив мене канони читати на криласі й співати.
А потім ми поїхали до Золотоноші в Успенський собор — освячувати іконостас. І там митрополит Філарет уперше дозволив прочитати 50-й псалом. Відтоді він став дозволяти мені читати канон на кафедрі — під час помазання. Ми з Микитою Пасенком, покійним, читали канон.
Викликав мене митрополит — якась була конференція, були гості — і каже мені: «Ви бажаєте бути священнослужителем?» А я кажу: «Благословіть» — і більше нічого не сказав. Він мені: «Напишіть прохання, подайте в канцелярію. Напишіть і нікому не кажіть!»
Тоді вже почалися перевірки моєї родини спецслужбами: хто де живе, чим займається. І цілий рік перевіряли, викликали і батьків, і братів, і сестер. Ніхто нічого не розумів. Мама каже: «Ти що там накоїв? Нас викликають до сільради...» Лише 17 серпня 1980 року мені Рада у справах релігій дозволила висвятитися. Прийшов кур'єр і каже: «Вам учора підписали дозвіл на висвяту у священнослужителі». Ось так.
А на Преображення Господнє я вийшов зустрічати митрополита з жезлом до воріт. А він мені й каже: «У вас підрясник є?» — я кажу: «Удома є, а тут немає». — «Позичте в когось». І я позичив в одного із соборних отців, в отця Мефодія, і з підрясником пішов до митрополита Філарета взяти благословення.
І тоді я став носити підрясник. А через кілька днів на всеношній протодиякон підійшов до митрополита Філарета (такий мав вплив на митрополита) і каже: «Ви ж Ваню нікуди не забирайте, він же в нас перший тенор», — а владика: «Це не ваша справа. Стійте, моліться». (Сміється.) І ніхто не знав, що мене будуть висвячувати наступного дня. Я й сам не знав.
Митрополит мені сказав пройти ставленицьку сповідь на першому часі, «бо завтра будемо тебе висвячувати». Ой Боже! Мені надрукували на машинці текст присяги. Я прийшов додому, прочитав канони, Боже мій, не сплю цілу ніч! Ще отець Миколай старенький мені каже: «Ось поведуть тебе у вівтар, а це — як уночі — нічого не розумієш». Але слава Тобі, Господи! Протодиякон узяв мене за руку, провів навколо престолу, та й висвятили!.. А я вже знав особливості служб, прокимни й усі інші дияконські виголошення. Книжок же не було тоді, служебника не було. Усе вчили напам'ять. Ми з Микитою одним служебником на двох користувалися. Вийдемо на єктенію: спочатку він скаже «рцем вси», а потім і мені дає цей служебник. Поки я діставав свій служебник — минала сила часу. І Правильника в мене не було. Доводилося залишатися у Володимирському соборі і там читати правило. Благо, я жив майже поруч із собором. Після хіротонії я прослужив п'ятдесят днів без перерви.
— Батюшко, Ви приймали сан, будучи безшлюбним: це був Ваш вибір чи так склалися обставини?
— Ні. Я тобі скажу так. Мене владика Філарет не питав. А я ж зібрався одружуватися. Думав, що восени буду одружуватися. А тут ось Господь мені так благословив, що митрополит сказав: «Завтра будемо висвячувати». А я отцеві Миколаю кажу: «Що ж мені робити? Ось висвячуватися благословили, а митрополит же не спитав мене про одруження». І він відповів: «Йому Господь Сам сказав. А ти слухай його настанову та й висвячуйся, ось і все». Бо в отця Миколая матушка була зла-презла, і він знав усі «принади» шлюбу... А ще він таємно прийняв чернецтво. Він був таємним ченцем. Ось як це було. Патріарх Алексій (Симанський) улітку любив їздити до Одеси, на дачу. І він любив запрошувати до себе таких самих дідусів, як і сам: то отець Кукша прийде, то отець Миколай. Патріарх Алексій подарував йому золотий хрест. Так ось. Цей бідолашний отець Миколай терпів від своєї матушки. Ось він і випросив собі таємний постриг у ченці з ім'ям Спиридон. І став він потайки чотки носити. Але митрополит Філарет помітив чотки. Та як визвірився на цього отця Миколая: «Ви що — чернець чи ні? Ви зізнавайтеся!» — а отець Миколай почервонів. Мовчить. «Якщо ви чернець, — продовжив митрополит, — то я вас забороняю в служінні, оскільки ви незаконний чернець!». Філарет дуже суворо до всіх цих речей ставився. Був у нас такий отець Трифілій. Так ось його в схиму постригли. А Філарет і каже: «А він у мене випрошував благословення на схиму? Якщо він був ієромонах Трифілій, то нехай ієромонахом Трифілієм і залишається! А раз таємно прийняв схиму — значить, воно має бути нікому не відоме! І в труну класти не в схимі».
Ось так і висвятили мене. Не питали... Благословили — і все...
— Ви служили дияконом із 1980-го і до відкриття лаври в 1988-му?
— До 1988-го. Так. Прослужив я вісім років там дияконом.
— І що ж Ви за вісім років там пережили або побачили?
— Я був дияконом і ризничим. Дві посади. Ризи в нас бідненькі були. Не те що тепер — навіть у паламарів облачення які пишні! А в нас були «ганчірочки», пошите найпростіше облачення, навіть в архієрея. Не було багатих риз у митрополита, хоча він і подорожував багато, і в Греції бував. Не було в нього такого, щоб він там матеріалів собі накупив і пошив риз. Ні-ні... усе було дуже простеньке. І — слава Богу — отець Аврамій (Куява) із зеленого матеріалу пошив стихарі та ризи священикам.
— Отець Аврамій був теж у Володимирському?
— Ні. Він жив на квартирі у вигнаних черниць, яких влада СРСР виселяла насильно в 1961 році з монастиря. Був указ: усіх, хто молодший тридцяти років, виселити з монастирів. Щоб самі старі залишилися і в такий спосіб монастирі самі б зникли. Навіть був період, коли вийшов і суворіший указ — усіх, кому немає п'ятдесяти років, — виселити. Але якось, з милості Божої, до цього так справа й не дійшла. Але молодь усю виселили з обителей. Ну і довелося їм працювати. Отримали вони квартиру. А отець Авраамій там у них шив облачення. Але й це тільки півбіди. Не було чим платити за облачення. Каса собору жорстко контролювалася органами. Постійно приходила ревізійна комісія з уповноваженим, перевіряла витрати: «Куди діли гроші?»
— Володимирський собор у ті часи відвідували предстоятелі Православних Церков?
— А як же! Відвідували не лише православні. Відвідували й англікани, і лютерани, і копти, і індуїсти, і конференції були. Проходили церемоніально, на солеї ставали, хтось сідав на стільці біля криласів. А ми давай: «паки і паки» — служили свою православну службу. А ось коли вже греки, приміром, єпископи чи патріарх, то ми вже служили разом. Американці приїжджали до нас — православне духовенство, іконки дарували. Тоді не можна було відкрито так дарувати. Вони мені казали: «Он там під скатертиною ми поклали іконки — забереш потім». Адже уповноважений ходив і дивився довкола — контролював. По вівтарю він, благо, не ходив, але в паламарні був завжди. Уповноважений також стежив і за свічками, щоб на них було обов'язково написано «Московська Патріархія». На кожній свічці було так написано. А свічок без такої позначки не можна було в храмі тримати. Якщо він бачив, що на свічці такої позначки немає, то одразу влаштовував перевірки в соборі — по всіх засіках і підвалах: «Ви тут підпільно свічки робите».
Пам'ятаю, допомагав я митрополитові Філарету на дачі в Плютах. Я ж розуміюся на садових справах, ось і займався там обрізуванням і щепленням плодових дерев, косив траву. І мені там добре було. У неділю по обіді підходжу до митрополита і питаю: «Владико, сьогодні в Плюти треба їхати?» — а він відповідає: «Їдьте». Я собі в затоці брав човен і плавав цілий день.
— А митрополит Філарет з Вами українською говорив?
— Ні. Він російською говорив, а я українською. Мовне питання було не моє. Я ризницею займався і седмицю служив.
— А як Ви поставилися до розколу? Як Ви розцінили вчинок митрополита Філарета?
— Осуджувати найлегше. Ви згадайте роки революції, коли архієреї відділилися від патріарха Тихона. Скільки смут було! Залишилися там священики, яких я знав. Бунти до доброго не доводять, це жахливий час, коли не знаєш — куди тобі приткнутися. І ще. Я вам скажу, що все залежить від начальства. Хто наробив розколів? Патріархи, архімандрити. І все! Ти ж читав історію Вселенських Соборів? Прості люди не роблять розколів. Ви знаєте, покійний патріарх Алексій ІІ знав про митрополита Філарета все. Пам'ятаю, як за Кучми всі сподівалися, що «Київський патріархат» зникне — так надихнулися. А я сказав тоді: «Не скачіть, не танцюйте — ніхто його не знищить, бо та „церква" — це політична організація. І Кучма на таке не піде». «Київський патріархат» тримається на ентузіазмі Філарета. Він — основоположник, і він пішов проти Патріарха Алексія. Я тобі так скажу — у розколі винна вища влада. Філарета ніхто не зрушить з місця. Він — людина дипломатична. Я згадую, як ми з ним на дачі ямки для троянд копали, то він мені казав: «Ви знаєте, що Карибська криза могла вибухнути ядерною війною? У Житомирі вже кнопки натискали!» Цей жах накоїв Хрущов, він мало не весь світ занапастив своєю дурістю. А митрополит Філарет тоді організував усе священноначаліє РПЦ, зібрали симпозіум для запобігання війні. Тож Філарета ніхто не насмілився зняти... Ну і з Кравчуком вони справ накоїли. Хто ж безгрішний? Тож на людину багато чого написати можна...
— Давайте повернемося до Вашої історії. Як Ви стали ченцем? Адже Ви могли просто залишатися священиком.
— Я митрополита запитав про чернецтво десь перед 1000-літтям Хрещення Русі. А в мене ж була ще старенька тітка, яку я доглядав. Вона мені стільки добра зробила! Як же я її покину? Мені люди з оточення митрополита порадили: «Вам би, може, у чернецтво постригтися, щоб владика Філарет вас постриг». Минув час, і я запитав митрополита. Він відповів: «Я подумаю». Ну, він подумав, з ким треба порадився (сміється.) А потім у вівтарі мене підкликав і каже: «Ось якщо вас постригати в чернецтво — то вам тоді треба жити в митрополії!» А я подумав, що це ув'язнення — там жити. І кажу йому, що в мене тітка і я маю доглядати її до смерті. «Ну, якщо так, якщо не жити в митрополії — чернецтва немає вам!» Ну, немає то й немає. Я змирився.
А тут якраз надійшло святкування 1000-ліття Хрещення Русі. І лавру змогли відкрити. Але я вам так скажу: лавру митрополит Філарет з патріархом Пименом виплакали. Її ніхто не хотів відкривати. Завдяки Філарету і Пимену вдалося Церкві повернути шматочок обителі — там, де Дальні печери. Адже приїжджали делегації звідусіль, приїжджали предстоятелі Православних Церков — і треба було шматочок їм хоч показати, що тут є хоч щось. Нагнали хлопців, військових курсантів. Територія ж була занедбана. Вони тут загрібали, прибирали, доріжки робили. Тундра була! Так хлопці попрацювали чимало. І ось — у День 1000-ліття Хрещення Русі на Дальніх печерах була служба. Я з покійним отцем Ігорем усе готував до служби. А вже до осені стали ми жити в лаврі постійно. Зібралося кілька братів. І митрополит прогулювався по лаврі з отцем Софронієм (Шинкаренком) із Княжичів (тоді він був скарбником). І владика каже: «Ну як ви тут? Вирішили постригатися?» Я вже не бажав чернецтво приймати. А владика Філарет мені й каже: «Я вам ім'я вибрав хороше. Ви не побоялися труднощів, ви гідно понесли службу». А я по дві години на добу спав! Ось так! У мене були шкіра та кістки. Отже, восени мене постригли в чернецтво. І того ж року в соборі мене митрополит висвятив у священичий сан. Я був першим священиком для лаври. І тоді не було в мене сорокоуста. Одразу до справи.
— Скажіть, коли в 1988 році відкрили лавру, хто зі старої братії сюди прийшов?
— Отець Пафнутій (Россоха) прийшов (Феофіл у схимі). Він потім намісником Китаївської пустині був. Потім схиігумен Агапіт. Був і отець Спиридон. Я його привіз до лаври і з отцем Полікарпом познайомив. Я знав давно отця Спиридона. Він приїжджав до нас у собор на великомученицю Варвару служити. Якщо розібратися, то він у лаврі й не жив. Він рукопокладався в диякона у Братському монастирі на Подолі, де тепер Могилянська академія. Там же служили. А сам він був послушником Іонинського монастиря. Його в 1937 році забрали до в'язниці і відправили на заслання у Вятські табори. А в 1947 році він прийшов до лаври, але його тут не приписали, і він поїхав до Чернігова до владики Андрія, а того ув'язнили. Владиці наказали закопати мощі святителя Феодосія Чернігівського. А він відмовився це зробити, і був засуджений на табори на початку 1960-х років. Троїцький собор закрили, черниць розігнали. Там був безбожний єпископ Ігнатій — усе він там і закрив, залишив лише одну Воскресенську церкву на весь Чернігів. Ось. А потім батюшка Спиридон переїхав до Житомира. Купив півхатинки і став там жити. А я сказав отцеві, а нині митрополиту, Іонафану (Єлецьких), що треба устав нам відродити. Адже ніхто не знав чернечого уставу. І нам дали машину, і ми поїхали до Житомира. Отець Спиридон так зрадів, — такий благообразний дідусь! — як почав усе розповідати! Інформації стільки... І співав нам усі співи лаврські, він же був співучий. А потім я його взимку і забрав до лаври. Зробили йому келійку. Так що він у нас пожив трохи, а потім назад повернувся додому.
І отця Ноя я привів сюди. У нас він прийняв схиму. Теж півчий був. Маленький на зріст. А мене він вважав духівником, хоча сам був 1905 року народження! Він у лаврі Псалтир читав. Він був Божа людина. До останнього ходив до церкви, чистенький такий був, доглянутий. Ще був схиархімандрит Ісайя, отець Агапіт. Казав він якось: «Кокарду поправте мені! Кокарду!» Іде з милицею, а парафіянок навколо купа, і поки з Хрестовоздвиженської церкви вийде — за ним купа баб іде. І ось одна така Євфросинія все його не залишала у спокої. Ми тоді співати навчилися лаврським розспівом і співали «Во Царствії» з канонархом. А вона його все питала про наш розспів — що це і як? А він їй: «Прісько! Ми ж не вміли співать, а вони вміють! Молодьож — ти подиви, шо вона робить! Феодосій нас — книжкою по голові, бо ми антіхвони неправильно співаємо»...
— Що ви нам, молодим випускникам, порадите, щоб стати священиками? Які нам якості треба мати? Чи придатні ми взагалі до цього служіння?
— Ревнителями Церкви Божої бути треба. Треба Церкву любити і Бога любити. Якщо ви будете любити Бога — все у вас вийде. Священик має любити Бога. Якщо він не любить службу і примушує себе відвідувати її, не любить молитву, то яка користь із того священика? Краще тоді не висвячуватися і не надягати на себе ризи. Як колись баби казали одному священикові: «Ви, батюшко, — не батюшка. Ви краще б зняли ці ризи і йшли б овечок пасти». Тож потрібна ревність. Знання — це ще не все. Обирай, чадо, шлях свій. Будеш Бога любити — Господь тобі завжди допоможе! Хай береже тебе Господь!
Бесіду вів Сергій Епік
