Поетична структура молитви
Наприкінці Нагірної проповіді Господь пропонує нам слова Своєї молитви, яку знають усі: «Отче наш, що єси на небесах!». Дуже важливо порівняти слова цієї молитви в Євангелії від Матвія зі словами тієї самої молитви в Євангелії від Луки. Однак, якщо ми будемо використовувати для цього Синодальний переклад, то зробити цього нам не вдасться, бо там текст Євангелія від Матвія повністю перенесено до Євангелія від Луки. Тому краще взяти інший переклад, наприклад, за редакцією єпископа Касіана (Безобразова), і за ним зіставити два тексти цієї молитви.
Отже, що ж ми побачимо? «Отче наш, Який на небесах!» — у Євангелії від Матвія (Мф. 6:9, переклад Р. Турконяка), і тільки одне слово «Отче!» в Євангелії від Луки. «Нехай святиться Ім'я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє» — в обох випадках. А далі — тільки в Матвія: «Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі». Так само й останній вірш у Луки починається словами: «І не введи нас у спокусу», і тільки в Матвія є продовження: «Але визволи нас від лукавого».
Що ж виходить? Молитва в Євангелії від Матвія складається з п'яти двовіршів. Це струнка поетична структура, де друга половина вірша завжди розкриває зміст першої, що сприяє кращому її запам'ятовуванню, бо вірші завжди легше засвоюються, ніж проза.
«Отче!»
«Отче!» — вигукує Ісус на самому початку молитви. З Євангелія від Івана ми знаємо, що юдеї «ще більше намагалися Його вбити» за те, що «Він не тільки порушував суботу, але й Бога називав Своїм Отцем, роблячи Себе рівним Богові» (Ін. 5:18, переклад Р. Турконяка). Уважного читача це зауваження мало б збентежити: чому за це хотіли вбити Ісуса, якщо в багатьох інших місцях Писання пророки багаторазово називають Бога Отцем?
Наприклад, в Єремії сказано: «Хіба ти не назвала Мене домом, батьком і володарем твого дівоцтва?» (Єр. 3:4, переклад Р. Турконяка). Або у Второзаконні: «Хіба це не Він, твій Батько, придбав тебе, сформував тебе і створив тебе?» (Втор. 32:6, переклад Р. Турконяка). Або в пророка Ісаї: «І тепер, Господи, Ти — наш Отець… а ми всі — діло Твоїх рук» (Іс. 64:8, переклад Р. Турконяка).
У чому ж тут річ? Виявляється, Ісус у молитві «Отче наш» називає Бога зовсім не Отцем. Він називає Його словом Абба, яким звертаються до своїх батьків маленькі діти. За це і хочуть Його вбити — за те, що Він звертається до Бога без трепету, уживаючи це дивне, незрозуміле, доречне лише вдома, в інтимному спілкуванні, в устах маленької дитини слово.
Досі в арабських країнах діти, звертаючись до батька, кажуть джаба, абба — діти, але не дорослі сини, в устах яких таке звертання звучить безглуздо. Слово абба, що лежить у серцевині тих стосунків із Богом, до яких кличе нас Ісус, доречне в устах дитини, коли вона сидить на колінах у тата, але аж ніяк не в устах дорослого. Ось за це Його і хочуть убити! Ось яку нову ноту вносить Ісус у наш діалог із Богом! Стань дитиною, звертайся до Бога, як дитина звертається до батька — і тоді ти зрозумієш, що таке християнство, що таке молитва, якої нас учить Христос.
А що значать слова «Який на небесах»? Це не що інше, як Бог. Просто Бог. Отже, звертання до Бога на початку молитви «Отче наш» за Євангелієм від Матвія повторено двічі, як «Боже, Боже!». Так само, як і в псалмі: «Боже, Боже мій! Вислухай мене. Чому Ти мене покинув?» (Пс. 21:2, переклад Р. Турконяка).
«Нехай святиться Ім'я Твоє…»
«Нехай святиться Ім'я Твоє…». На перший погляд, ця фраза майже не піддається переказові. Однак і в її сенс необхідно вникнути якомога серйозніше. Пасивний стан у Писанні вживається, як правило, в одному випадку — коли йдеться про Бога, щоб не вживати імені Його марно. Наприклад, «Блаженні милосердні, бо вони будуть помилувані». Помилує їх хто? Господь. «Блаженні скорботні, бо вони будуть потішені». Потішені ким? Богом. «Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими». Хто назве їх синами Божими? Сам Бог. «Не судіть, щоб і ви не були суджені; бо яким судом судите, таким будете суджені», — і Сам Бог осудить вас.
Можна навести аналогічні приклади зі Старого Завіту, особливо з приповістей. Скрізь, де вживається пасивний стан, мається на увазі, що дію здійснює Сам Бог. Це означає, що сучасною мовою замість «Нехай святиться Ім'я Твоє» треба було б сказати «Освяти ім'я Твоє».
Це вже зрозуміліше, бо в книзі пророка Єзекіїля є таке місце: «Та Я в народах освячу Моє велике опоганене Ім'я, яке ви опоганили посеред них, і народи пізнають, що Я — Господь… коли ви Мене святитимете перед їхніми очима» (Єз. 36:23, переклад Р. Турконяка). Із цього вірша можна виділити дві паралельні структури, два паралельні вірші, що дублюють один одного: «освячу ім'я Моє» і «явлю святість Мою». Різними словами вони говорять про одне й те саме.
В Євангелії від Івана Ісус кілька разів вигукує: «Я виявив Твоє Ім'я…» (Ін. 17:6, 26, переклад Р. Турконяка), тобто «Я зробив відомим ім'я Твоє», або: «прослав Своє Ім'я…» (Ін. 12:28, переклад Р. Турконяка). Отже, святити ім'я Боже — те саме, що відкрити. Коли ми звертаємося до Господа: «Освяти ім'я Твоє», це означає, що ми просимо: «Відкрий ім'я Твоє», «Яви ім'я Твоє людям».
Ім'я Боже — ось те єдине, у що вміщається уявлення про Бога. Через ім'я Бог являє і відкриває Себе людям. Ім'я Боже — це, по суті, Сам Бог.
Що Мойсей говорить Богові біля купини? Люди не повірять мені, запитають, як Твоє ім'я. І тоді Бог відкриває Мойсеєві Своє ім'я: Ягве — Сущий, Той, Хто є і буде.
Коли ми вигукуємо: «Господи, Господи наш! Яке величне Твоє Ім'я на всій землі!» (Пс 8:2, переклад Р. Турконяка), — то ми кажемо тим самим: який чудесний Ти Сам! «Хай хвалять Господнє Ім'я… Хваліть Господа… старші разом із молодими хай хвалять Господнє Ім'я» (Пс 148, переклад Р. Турконяка). Одне й те саме повторено в цьому псалмі кілька разів, але різними словами. Отже, ім'я Боже — те саме, що Сам Бог. «Я і вночі згадував Твоє Ім'я, Господи» (Пс 118:55, переклад Р. Турконяка), тобто згадував про Тебе.
Інакше кажучи: молитва не просто закликає — відкрий ім'я Твоє, але відкрий Себе, Господи, увійди в усьому Твоєму сяйві, в усій Твоїй святості в наше життя. Яви Себе у Своїй славі. Ось що значать слова «Нехай святиться Ім'я Твоє».
Чому про це сказано тут так складно — настільки, що більшість із нас не розуміють, що значать ці слова? Імовірно, з тієї причини, що слово Євангелія справді подібне до насінини. Воно, як насінина в землю, падає в серце людини, щоб там поступово зігрітися, наситися, набубнявіти, потім дати паросток, а через якийсь час принести плід. Слова «Яви Себе нам» ми б засвоїли одразу, швидко зрозуміли і не усвідомили, що вони значать. Але складне і незрозуміле «Нехай святиться Ім'я Твоє» сіється в серце і поступово там проростає.
Слово Боже подібне до горіха в шкаралупі. Шкаралупа захищає ядро, що всередині. Слова «Нехай святиться Ім'я Твоє», хоч як це дивно, теж надійно захищені від спотворень, наче шкаралупою, самою незвичністю тієї форми, у якій вони нам передані Ісусом. Досвід показує, що при переписуванні тексту спотворюються саме зрозумілі, легкі місця, а якраз незрозумілі слова і вирази залишаються в первісному вигляді. Зрозумілі місця переписувач запам'ятовує цілими фразами, через що може помилитися, незрозумілі ж пише послівно і навіть політерно. Парадоксально, але текст, складний і малозрозумілий за формою, зберігається при переписуванні краще, ніж простий і зрозумілий.
«Нехай прийде Царство Твоє…»
«Нехай прийде Царство Твоє». Ми просимо про те, щоб Царство, яке вже тут, близько, уже здійсненне, увійшло в наше життя, у нас, у світ, де ми живемо. Воно поруч, але подібне до скарбу, схованого в землі. Людина повинна просити про те, щоб його знайти. Це Царство спрямоване до нас, воно для нас, воно нам уготоване, але не може прийти, якщо ми самі не захочемо. Потрібні наша воля, наш особистий вибір. Людина повинна діяльно прагнути до Царства. І тому Господь каже нам: моліться «Нехай прийде Царство Твоє…».
Прохання «Нехай прийде Царство Твоє» доповнюється молитвою «нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» — це все та сама особливість біблійної поезії: прохання, викладене в першій частині двовірша, розкривається в другій. Таким чином Царство Небесне входить у наше життя, якщо воля Божа звершується тут, на землі, як на небі.
«Хліб наш насущний…»
Вираз «хліб наш насущний» також захований від можливого спотворення всередині складної і майже незрозумілої форми.
«Кожного дня» ми просимо подавати нам хліб в Євангелії від Луки, «сьогодні» — в Євангелії від Матвія. Ось у чому різниця цих двох варіантів. Євангеліє від Матвія більше зосереджене на сьогоднішньому дні, Євангеліє від Луки — на житті взагалі.
Що значить «насущний»? По-російському, як і по-грецькому (епіу’сіос), слово це незрозуміле. Чи то це просто хліб на сьогоднішній день, чи то той хліб, про який ідеться в книзі Приповістей Соломонових: «не дай мені ні багатства, ні злиднів, а пошли те, що мені потрібне і необхідне, щоб я в достатку не став неправдомовцем і не сказав: «хто мене бачить?» і щоб, збіднівши, не став злодієм і не клявся Божим Ім'ям» (Притч. 30:8–9, переклад Р. Турконяка). Тут ідеться про середній шлях, який не приводить ні до бідності, ні до багатства. Розбагатівши, людина може забути про Бога, а збіднівши, піти шляхом крадіжок; тому — дай мені те, що потрібно, — хліба, але не більше. Таке перше тлумачення виразу «хліб насущний».
Але є й інше тлумачення: дай хліба, потрібного мені, і ще трохи, на той випадок, якщо хтось прийде: щоб у мене було, що йому дати, — тобто «дай нам». Це тлумачення не менш вдале. До того ж, воно пояснює наявність префікса епі («на-» або «над-») у слові «насущний».
Є і третє тлумачення: дай мені хліба не тільки на сьогодні, але й на завтрашній ранок.
Нарешті, можливо, тут ідеться не просто про хліб сущий, а насущний, що перебуває над буттям. Тоді це Хліб євхаристійний — Тіло Христове. І це тлумачення не менш переконливе.
Священник під час проскомидії, вирізаючи з просфори частину, яка потім буде освячена і стане Тілом Христовим, роздає після служби зрізані краї парафіянам. Ці частки агничної просфори (так званий антидор), хоч і не були преложені під час Євхаристії, теж приймаються ними як святиня. По суті, як антидор може сприйматися всякий шматок хліба, бо він спечений із того самого зерна, з того самого борошна, що й хліб, узятий для звершення таїнства євхаристії. Не зі скупості і не через крайні злидні сушили в селах сухарі, а саме тому, що вважалося гріхом, якщо хліб пропаде. У будь-якому шматку хліба віруючій людині вбачається нагадування про Таємну Вечерю, про той Хліб, який узяв у руки і благословив Ісус.
Таким чином, не до кінця зрозуміле слово «насущний» виявляється напрочуд багатозначним.
«Борги наші…»
«І прости нам борги наші, як ми простили боржникам нашим» — саме так виглядає текст цього прохання в найдавніших рукописах IV століття. Дієслово «простити» стоїть тут у минулому часі. Отже, Ісус говорить нам про те, що Бог тільки в тому разі простить наші борги, якщо ми вже простили нашим ближнім. «Відпусти неправедність твоєму ближньому, — каже Сирах, — і тоді, як ти помолишся, твої гріхи відпустяться» (Сир. 28:2, переклад Р. Турконяка). У біблійному тексті вжито пасивний стан, слова «гріхи відпустяться» вказують на те, що відпустить гріхи Сам Бог, і ніхто інший.
В Євангелії від Луки про це саме сказано по-іншому, і дієслово «прощати» стоїть у теперішньому часі: «І прости нам гріхи наші, як і ми самі прощаємо кожному боржникові нашому».
Ісус не просить прощати мене загалом, бо це легко. Він просить простити кожного конкретного боржника мого. Це дуже важко, але необхідно, щоб стати християнином. З інших місць Писання зрозуміло, що простити того, хто поруч, — це основа основ християнства.
Коли в мудрого рабина на ім'я Осія бен Єхуда запитали, скільки разів слід прощати, то він відповів: «Якщо людина образила тебе один раз, її прощають, якщо образила вдруге, її прощають, її прощають і втретє, а вчетверте — не прощають». Про те саме апостол Петро запитав Ісуса: «Скільки разів прощати братові моєму, який згрішає проти мене? чи до семи разів?» Осія бен Єхуда пропонував прощати три рази. Петро називає нескінченно велике, з його погляду, число — не просто вдвічі більше, ніж пропонував учений рабин, але ще й понад те — плюс один раз. А Христос відповідає: «Не кажу тобі до семи разів, але до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:22, переклад Р. Турконяка).
Звісно, щоб простити когось 490 разів, — до цього нам ще належить рости і рости! Ісус показує нам цими словами, що милосердя Боже не має нічого спільного з нашою добротою, яка не більше ніж пародія на милосердя. Як не замислитися над цим? Це дуже важливий, серцевинний момент для нашої віри.
Після слів «Відпусти неправедність твоєму ближньому» Сирах говорить: «Людина на людину зберігає гнів, а в Господа шукає лікування? Він не має милосердя до людини, подібної до себе, і молиться за свої гріхи?» (Сир. 28:3–4, переклад Р. Турконяка). Імовірно, роздумуючи саме над цими словами Сираха, святий апостол Іван вигукнув: «Якщо хто скаже: «я люблю Бога!» — але ненавидить свого брата, той неправдомовець. Адже хто не любить свого брата, якого бачить, то як може він любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін. 4:20, переклад Р. Турконяка). Сирах порівнює злобу з вогнем і говорить про те, що іскра, якщо на неї подути, розгориться в полум'я, а якщо на неї плюнути — згасне. Плюнути на іскру злоби нашої, гасити в собі злобу в зародку, не давати їй розгорятися — ось завдання для віруючого.
«І не введи нас у спокусу…»
«Не введи нас у спокусу», — сказано в молитві «Отче наш». З іншого боку, у Посланні Якова написано: «Блаженний муж, який подолає спокусу, бо коли буде випробуваний, то одержить вінець життя, що його Господь обіцяв тим, хто любить Його» (Як. 1:12, переклад Р. Турконяка). Людина спокушається подібно до того, як випробовується срібло. Про це постійно говориться у Старому Завіті. І раптом — «не введи нас у спокусу». Як узгодити ці слова з тим, що ми знаємо з інших місць Священного Писання, де прямо сказано, що Бог спокушає, тобто випробовує людину? Татіан, один із давніх церковних письменників, наводить таку логію Ісуса: хто не був спокушуваний, не може увійти в Царство Небесне. То як же зрозуміти «і не введи нас у спокусу»?
Навіть найкращий перекладач іноді помиляється. Причому помилка такого блискучого і святого перекладача, яким був блаженний Ієронім, на працю якого століттями дивилися як на взірець, значно страшніша, ніж помилка перекладача рядового. Помилка ця полягає в тому, що слово ісферо він переклав як «вводити» (induco), тоді як насправді воно значить «вкидати». Тут треба було б сказати «не вкинь, не кинь нас у спокусу», «не вкинь у безодню спокус, які нам не до снаги».
У цьому значенні слово ісферо вживається в псалмах, коли йдеться про вир, що затягує людину. Не втягуй нас у нутро виру, але визволи нас від лукавого (від спокусника). Спаси від того зла, яке діє у світі і засмоктує нас у трясовину. Це третє складне місце в молитві «Отче наш», невеликій за обсягом, але такій, що виявилася такою важкою і складною для розуміння. Тому її потрібно не просто вивчити напам'ять. Її потрібно зігріти серцем, вона повинна прорости з нього. Цю молитву потрібно прожити — тоді ми станемо християнами.
Молитва «Отче наш» не може не бути важкою. Якби вона була простою, ми б її швидко і легко забули, як забуваються вірші посередніх поетів. Молитва «Отче наш» тому й звучить досі так само пронизливо, як звучала в той день, коли в Нагірній проповіді Ісус уперше запропонував її людям, що в ній так багато складного. І коли ми її проживаємо, — а кожен християнин проживає цю молитву, — ми стаємо і богословами, і справжніми християнами.
