Півтора року я перебував під вартою. І протягом цих півтора року в мене уже, мабуть, до 200 судів пройшло. Коли мене заарештували, як я ще не вийшов зі стін СІЗО (28 жовтня 2025 р. — Ред.), сказали: «Ви можете кудись втекти, тому ми Вас заарештовуємо». Ну якби мене спіймали на польському чи румунському кордоні, це було б зрозуміло. Але коли в стінах СІЗО мені це казали — що є припущення, що Ви можете втекти…
Потім: якби я наполягав, щоб мене везли по місцю прописки, і мені б казали, що там лінія фронту близько і я її можу перетнути… — але я (і захисники це озвучили) потребую лікування, термінового хірургічного кардіологічного втручання, і я прошу, щоб мені дали змогу бути в Києві.
Коли я поступив до ІТТ (ізолятор тимчасового тримання. — Ред.), то було зафіксовано, що в мене тоді тиск був 186 на 106. 30 жовтня під час засідання Ви викликали сюди швидку, яка діагностувала в мене гіпертонічний криз, зробила мені гарячу магнезію. І тоді сказали: «Півгодини хай полежить». У Вашому ж кабінеті це робилось, за Вашої присутності. Це ж неможливо симулювати! Мені вкололи гарячу магнезію, і потім відправили знову на засідання суду, яке продовжувалося до опівночі.
Сьогодні теж мені стало зле. Я попросив, щоб мене відвезли в готель. Я прийняв ліки, та не дивлячись на це, в мене тиск був 200 на 110.
Приїхала швидка. Мене забрали в лікарню.
Мені стало зле. Такого тиску у мене ще ніколи не було. Бог свідок — заради своєї пастви, яка приходила сюди мене підтримувати, я тримався скільки міг і не показував, що мені зле. Сьогодні мені було так зле, як ніколи в житті.
Мене доставили на каталці до самого ліжка в палаті. Мені гарячий укол, магнезію, зробили, мені поставили крапельницю, дали заспокійливе. У лікарні мені сказали: «Не вставайте ні в якому разі. Потім мені принесли контейнер для аналізів, записали моє ім’я, прізвище, сказали: «Завтра вранці будете здавати аналізи…»
Але лікарю про мене сказали: «Як ти його покладеш — і ти вже звільнений». Він бігав по коридору і кричав: «Навіщо воно мені потрібно? Увезіть його негайно!» Мене вивезли з лікарні, знову ж таки на каталці, до дверцят автомобіля. Каталка повернулася до лікарні, мене посадили в машину. Незважаючи на поставлені в лікарні крапельницю і внутрішньовенні гарячі уколи, на той момент у мене тиск був 180 на 100 і пульс 128 ударів на хвилину. Це мене виписали «стабільного» такого і сказали привезти до суду.
Я нікуди тікати не збирався і не збираюсь — як вважає сторона обвинувачення. Куди мені в такому стані тікати, тим більш, що у мене нема жодних документів на руках?
Я прошу припинити це безуміє і дати мені хоча б підлікуватися, тому що вже просто півтора року, і останні дні особливо: коли я ночував не роздягаючись в камері ІТТ, де було +13 °С.
Я 33 роки в Україні священником, з них 30 років намісник Святогірської лаври. Якщо я ворог України, як за мене можуть поручатися десять депутатів Верховної Ради? Якщо я ворог України, чому стільки воїнів ЗСУ мене підтримують?..
Я, Ваша честь, дуже прошу Вас дозволити мені поїхати звідси не в СІЗО, бо я цього не витримаю, а в Київ, щоб там пройти лікування. Щоб не бігав лікар по лікарні і не казав: «Увозите его! Зачем оно мне нужно? Мне сказали, что я уже уволен, если я его сейчас оставлю». Я хочу до тих лікарів, які мене не вигонять з лікарні хворого. Як людина я маю право захищати своє здоров’я і своє життя. Тим більше, що, як показали люди, які приходять мене підтримувати, воно мені потрібне.
Стільки людей у ці дні приїжджали мене підтримувати! Вони ж не стояли з плакатами проти мене. Це все моя підтримка. Жодна людина за ці дні не приїхала підтримати прокурора. Жодна. Тисячі людей за годину в інтернеті підтримку свою мені виказали…
Ви розумійте, що це теж народ України, заради якого я жив і живу, заради якого я хочу тут жити і служити. Я не хочу нікуди тікати. Мені приходили і казали: «Підпишіть угоду — Вас обміняємо». Я не хочу цього. Я хочу бути тут. Тут моя паства. Тут мої браття. Тут мої сестри, духовні чада. Тут мої хлопці з ЗСУ, які від мене ніколи не відрікалися, і я від них ніколи не відречуся, тому що вони мої.
І це все безуміє завершиться. Дасть Бог! Але оце позорище, яке створили, судячи мене…
Я, Ваша честь… Мені важко говорити. Я, мабуть, уже буду завершувати своє слово.
Коли я по 3–5 тисяч біженців (у мене 470 тільки діток проживало на утриманні лаври, які для мене стали рідними), в тому числі з Бахмута, Дебальцево, Єнакієве, які побажали залишитися на стороні України, в день годував, чомусь тоді мене ворогом України ніхто не вважав.
Мене підтримує весь світ: із Західної Європи, з Америки, з Австралії, і звідки тільки не приходять слова підтримки, коли така ганебна практика наді мною чиниться в Україні… За мене моляться в усьому світі.
До речі, я з вами розмовляю українською мовою, хоча неодноразово лунало, що я в Карелії народився, в РФ… На то й честь мені, що я там народився, але зберіг українську мову. І не тільки розмовляти нею вмію, а й читати і писати. Як, до речі, не всі посадовці.
Український народ для мене народ Божий. Це моя багатомільйонна паства, від Заходу до Сходу. Паства, від якої я ніколи не відрікався.
Мені сказали, що я злочинну свою діяльність продовжу, якщо мене випустять. Яку? Я 30 років священником служу. Мною і братією відбудовано монастир, коли я намісником в 26 років став. Ми з братією відновили лавру Святогірську — третю лавру України, до якої — за честь було — возили послів показати, що в нас нова лавра і що в нас конституційна держава, де поважають право сповідувати релігію.
Коли нас п’ять місяців обстрілювали, кожен день були прильоти, ми в підвалах жили, і про нас не знали, живі ми чи ні, то ми не просто так жили в підвалах і потребляли гуманітарну допомогу — ми в лаврі кожен день служили, служба ні на день не перервалася. Мало того, ми сугубо служили: одну Літургію в печерах для тих, хто боїться, а другу в Успенському соборі для тих, хто не боїться, коли скло вилітає в соборі на кожному тижні. І ми ж молилися не за когось, а за народ України.
Люди не переставали до нас їхати після того, як Святогірськ був деокупований. До нас дзвонили з Рівненщини, Вінниччини… На Рівненщину і на Буковину у цю війну з фронту гроби приходили, люди їхали до нас молитися, і ми для них були рідними. Чому рідні? Бо я ніколи не ділив людей на Захід і Схід. Для мене це все моя паства.
Тому і відкрилася східна лавра, і біженці до нас бігли, покладаючи на лавру останню надію. Коли вони були нікому не потрібні, розуміли, що вони були потрібні Божій Матері в лаврі. І ми в лаврі своє служіння звершували: розуміли, що люди не до нас приїхали, а до Божої Матері, в Її хату, Її дім, а ми — тільки служки, які мають достойно прийняти цих людей.
Я не втік нікуди. Я з 2014 р. міг втекти. Мене заставляли перейти в ПЦУ. Мене виставляли у 2015 р. полковником ФСБ, і писали, ніби в мене В. Янукович переховувався і його гроші ми ніби-то переховували… Що тільки не писали! І що я чекав… Ну що це за «ждун», якого з України вигнати не можна, який судиться за відновлення українського громадянства і не хоче нікуди з України їхати?
З 2014 р. я міг втекти, але я нікуди не втік. Я хоронив воїнів, я хрестив діток, я доглядав паралізованих бабусь, яких до нас позвозили в Святогірську лавру. Я з братією і сестрами наскільки міг, старався трудитися і виконати свою священницьку присягу не покидати місце служіння без благословення.
Я був і залишаюсь митрополитом Української Православної Церкви. Мене оскорбляли, що я не працевлаштований: я був і залишаюся намісником третьої лаври в Україні. З 300 монастирів це третій по честі.
І Блаженніший Митрополит Онуфрій з усіма архієреями Української Православної Церкви звернувся до Президента з проханням мене звільнити, коли почули, що мене знову заарештували після того, як був звільнений під заставу. І під їхнім зверненням вся Україна підпишеться.
Я не знаю, як я віддячу людям за цю підтримку.
Ну Ви ж бачили: кругом суду немає ні одного мого ворога. Усі тільки підтримують. Я не знаю, чим я людям віддячу. Але у мене є Бог, Божа Матір, Яким я присвятив життя своє. Вони за цю любов до мене в повній мірі воздадуть цим людям, які підтримували і підтримують мене.
Я дякую, Ваша честь, що Ви терпіли мене, стільки трудилися теж тут в залі суду. І я Вас дуже прошу: дозвольте мені поїхати до Києва просто підлікуватися. Я не збираюсь вести ніяку злочинну діяльність чи що мені ще приписують… Я нікуди не збираюсь тікати — куди я можу втекти без паспорта і без закордонного паспорта? У мене немає жодного документа. Та і тікати — кому я де потрібен?! Народ, якому я потрібен, тут.
Я приїхав в Україну в 1992 р. і рукоположився тут, в Україні, і в диякона, і в священника, і в єпископа, і до сану митрополита був возведений. Неодноразово мені казали, що я з Росії. Але там я менше жив свого життя, ніж в Україні: 33 роки з усіх я провів в Україні. І нікуди не збираюсь звідси їхати. Що б мені не пропонували, які б угоди не казали підписати про обмін…
Навіть частково я не визнаю́ свою провину. Її немає. Все надумано, все сфантазовано. Мало того — відрежисовано: ще мене під заставу не випустили, а уже за тиждень репетиція йшла, як мене затримувати будуть.
От Сашко (військовий ЗСУ. — Ред.) тут сидить — він один тут, але за мене багато стоять хлопців ЗСУ. Якби гукнути всіх хлопців ЗСУ, які до нас в лавру їздили, казали, що якби не владика, то з ума б посходили, — гукнути їх, щоб усі тут зібралися, то лавочок у вас би не вистачило, ні залів, ні коридорів.
За ці дні не було жодної людини, навіть купленої, яка б стояла з плакатом під судом проти мене. Навпаки: тисячі людей висловлюють мені свою підтримку в інтернеті.
Люди запрошують: «Владика, Закарпаття жде Вас…». Як я люблю Буковину, буковинців… Мої діди-прадіди вийшли з Рівненської області, з Волині, ще у XVII ст.
Я плоть від плоті і кров від крові цього народу. Я, недостойний, маю честь називатися духовним пастирем цього народу. Якщо моя паства від мене не відрікається, я не можу звідси нікуди їхати.
Якби могли зібратися разом усі, хто мене підтримує в Україні, не вистачило б площі.
Тому я прошу Вас, Ваша честь, прислухатися до голосу народу України. Ви його ім’ям будете мені виносити вирок. А народ України мене підтримує.
Дайте мені честь — для мене це буде честь! — залишитися в Україні, і дайте мені можливість підлікуватися.
Ви не бачили: коли я тут сидів — скількох людей підтримував, які приходили, з дітками приходили… Я не подавав виду, що мені зле, щоб їх зайве не засмучувати.
Я їм усім потрібен. Вони мені любі.
Дуже прошу, Ваша честь, рішенням суду дайте мені трохи пожить з українським народом… Я його люблю! І це все.
Коментарі