1. Євагрій як духовне чадо святих отців
Ніхто не може стати духовним отцем, якщо він сам перше не був духовним сином. Це стосується навіть преподобного Антонія Великого — родоначальника чернецтва і «початку відлюдників». Відомо, що перед своїм відходом у пустелю він звертався за духовною порадою до одного досвідченого подвижника, який репрезентував аскетичну традицію ранньої Церкви, що передувала виникненню чернецтва як такого.
Згодом преподобний Антоній, якого навіть послідовники преподобного Пахомія Великого побожно називали «наш святий отець Антоній», сам розглядав себе як «отця» молодих чернечих громад, що виникли під його безпосереднім впливом, та й інші сприймали його в цій якості. Його духовне керівництво чернечими громадами здійснювалося не лише через усне настановлення, але й за допомогою письмових контактів, про що свідчать сім справжніх листів преподобного, які дійшли до нас.
В ученні Євагрія Понтійського про духовне отцівство докладно викладено цей особливий тип духовності «початку відлюдників». Метою Євагрія, як він сам писав про це, було якомога достовірніше передати вчення старців, принаймні те з нього, що може бути повідомлене іншим.
Що ж до самого Євагрія, то він був освіченим греком, який цілком володів філософською і богословською культурою свого часу. У зрілому віці він вступив до школи великих духовних наставників єгипетського чернецтва і приблизно з 383 року жив і писав у Нітрійській пустелі, а потім — у більш віддалених Келіях. Серед його наставників були обидва Макарії. Причому Макарія Єгипетського (Великого), який ще застав преподобного Антонія і славився як «спадкоємець благодатної сили і духовної досконалості блаженного Антонія», Євагрій до кінця життя вважав своїм головним духовним учителем, шануючи його нарівні зі святителем Григорієм Богословом — своїм колишнім наставником у «вищому любомудрії».
Прикметно, що отці пустельники часто були простими коптами і не мали грецької освіти. Таким чином, наявним був зв'язок між двома світами, лише на перший погляд протилежними один одному, — коптським і греко-римським. Цей гармонійний і, безсумнівно, плідний зв'язок був характерною рисою єгипетського чернецтва тих часів (передусім у його відлюдницькій формі). Цей зв'язок був навіть традиційним. Як приклади можна згадати преподобного Антонія Великого, людину «неосвічену» в сенсі грецької культури, і його улюбленого учня преподобного Серапіона, згодом єпископа Тмуїтського, одного з найученіших людей свого часу. Або, вже в наступному поколінні, — авву Памву, який не вмів навіть читати, і його учня Аммонія Довгого, якого сучасники вихваляли за його широкі богословські та біблійні знання.
Євагрій невдовзі став справжнім аввою — наставником, якого цінували і спілкування з яким шукали багато хто. При цьому він до кінця свого життя залишався слухняним учнем старців-пустельників. Тож навіть на схилі свого життя він визнавав, що святитель Григорій, за словом апостола, колись «насадив» його, а нині святі отці «поливають» у пустелі своїми настановами.
З них Євагрій поіменно називає преподобного Антонія Великого, з житієм і сімома справжніми листами якого він, вочевидь, був добре знайомий, преподобних Макарія Єгипетського і Макарія Александрійського, Дидима Сліпця, преподобних Іоанна Лікопольського та Іоанна Колова, а також преподобного Феодора Освяченого. З «Лавсаїка» можна включити до цього списку преподобного Аммонія Довгого, аскетичними чеснотами якого Євагрій захоплювався, і відомого своєю лагідністю диякона Альбіна, а з «Достопам'ятних сказань» — преподобного Арсенія Великого.
2. Євагрій як авва
Живий образ діяльності Євагрія як духовного отця залишив нам його учень, єпископ Єленопольський Палладій:
Таким був його звичай: брати збиралися в нього по суботніх і недільних днях. Усю ніч вони відкривали йому свої помисли. До сходу зорі вони слухали його слова, сповнені сили, і йшли, сповнені радості, віддаючи подяку Богові, бо воістину вчення його було лагідним.
Коли всі вже були в зборі, він благав їх: «Брати мої, якщо в когось із вас є глибока або недужа думка, нехай він мовчить, доки інші брати не підуть, і тоді він вільно поставить свої запитання наодинці. Не будемо говорити перед братами, щоб ніхто з менших цих не загинув або щоб біль серця не поглинув когось».
Про його виняткову гостинність говорить той факт, що кожного дня він приймав у своїй келії п'ять-шість гостей.
Палладій свідчить також і про те, що Євагрій удостоївся дару розрізнення духів. Це передбачало не лише точне знання дії демонів і відповідних їм пристрастей, але й розрізнення істини та неправди в питаннях віри. До того ж йому був притаманний дар чудотворення, до якого, окрім «знамень», як-от відмикання замкнених на замок дверей за допомогою осінення хрестом (у ситуації зі зниклим ключем), належить і викорінення хибного способу мислення у своїх чад.
3. Духовне отцівство: загальні контури
Духовний отець — це передусім людина, яка багато років присвятила аскезі, тобто виконанню заповідей. Першорядна чеснота такої людини — любов. Згідно з Євагрієм, справжня любов завжди набуває конкретної форми, являючи себе як лагідність. Лагідними, за свідченням Священного Писання, були Мойсей, Давид і Сам Христос. Ці три великі образи дають підставу стверджувати, що лагідність — це така форма любові, яка спонукає її носія не панувати над іншою людиною, а надати їй простір для власного буття, нехай навіть через самопожертву.
Сповнена лагідності любов — не лише «межа діяння», але й «двері в природне ведення», а власна мета такої любові — «ведення Бога». «Ведення» і «мудрість» — це дари Святого Духа, які Євагрій тому завжди називає духовними: Бог посилає їх лише тим, кого знаходить гідними їх.
Уже той факт, що йдеться про несповідимий дар Святого Духа, досить ясно говорить про те, що духовний отець у розумінні Євагрія діє аж ніяк не від свого імені. Він лише посідає певне місце в тій скеровуваній Богом людській історії, яку ми називаємо історією спасіння.
4. Христос як отець і духовне отцівство
Звичай називати Христа отцем, чужий сучасній свідомості, був поширений у Давній Церкві. Згадує про нього і Євагрій: «Не діти повинні збирати майно для батьків, але батьки для дітей. Оскільки ж ви — отці, наслідуйте отця Христа і годуйте нас ячмінним хлібом, навчаючи виправленню звичаїв. Поблажливо ставтеся до нашої грубості, доки ми не позбудемося звіроподібних звичаїв і не сподобимося духовного "хліба", який сходить з небес і живить усі наділені розумом істоти в міру їхнього стану».
В іншому місці Євагрій говорить, маючи на увазі духовних наставників: «Отцям належить навчати синів чесноти і ведення Бога, Господеві ж — посилати чадам премудрість».
Духовний отець сам не «народжує» у власному сенсі своїх чад — це звершується дією тієї Божої благодаті, носієм якої він є. Саме вона «має владу народжувати багатьох через чесноту і ведення Бога».
Таким чином, у служінні духовного отця виявляється серед людей небесне отцівство Христа. Адже саме до духовного отця насамперед стосуються слова апостола Павла: «І живу вже не я, а Христос живе в мені». Своєю чергою духовний син переживає це отцівство Христа на досвіді, підкоряючись вказівкам свого духовного отця в послуху.
5. Лагідність
Лагідність є найвищою мірою царственною чеснотою. Священне Писання називає лагідними тільки Христа і Його старозавітні прообрази — пророків Мойсея і Давида. Лагідність — чеснота праведника, який готовий заступитися за іншого, забувши про самого себе, навіть якщо цей інший тяжко згрішив, подібно до відпалого від Бога народу ізраїльського під час його мандрів пустелею. Одні з найкращих сторінок у листах Євагрія присвячені цьому подвигові пророка Мойсея, постать якого служить йому за улюблений приклад при зображенні ідеалу лагідності.
Скажи мені, чому Писання, бажаючи вихвалити Мойсея, не бере до уваги всі [здійснені ним] чудеса, згадуючи лише про його лагідність? Адже воно не говорить [при цьому], що Мойсей піддав єгиптян покаранню дванадцятьма карами і що він вивів з Єгипту обраний народ... Але воно говорить, що він перебував у пустелі один перед лицем Божим, коли Бог хотів знищити народ Ізраїльський, і благав про те, щоб і йому бути знищеним разом із синами народу свого. Він представив Богові чоловіколюбність і злочин [заповіді], говорячи: Прости їм гріх їхній, а якщо ні, то викресли й мене з Твоєї книги, в яку Ти вписав. Так говорив цей лагідний вдачею. Бог же волів радше простити тим, хто згрішив, ніж вчинити несправедливо з Мойсеєм.
Писання опускає знамените годування [народу] манною і несподіваний приліт перепелів, [опускає] пощення Мойсея, що перевершує людську природу… але вихваляє тільки те, що Мойсей був чоловік найлагідніший з усіх людей.
Пам'ятаючи про цю чесноту, також і Давид волав до Бога, говорячи: Господи, згадай Давида і всю його сумирність (переклад Р. Турконяка, 2011). [Він згадує] не про те, що коліна його ослабли від посту, а плоть змарніла від [нестачі] олії, і не про те, що він був подібний до самотнього птаха на даху, але говорить: Господи, згадай Давида і всю його сумирність.
Наслідуймо ж і ми цю лагідність, щоб Той, Хто сказав: Навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем, навчив нас Своїх шляхів і привів до спасіння.
Після цієї похвали стає зрозуміло, чому Євагрій говорить, що жодна чеснота не робить розум таким сприйнятливим до ведення, як лагідність.
6. Учитель і лікар
Духовний отець — це лікар і вчитель в одній особі, за образом Христа, Якого Євагрій часто називає «Лікарем душ». Саме духовному отцеві як нікому іншому відомо, «які ліки ведуть від зла до чесноти і від незнання до ведення».
Ліки — це засоби практичної аскези: «піст, спрага, чування, віддалення від людського світу і молитва». З їх допомогою очищаються та зцілюються пристрасті пожадання і гніву. Однак іноді Христос, як «Лікар душ», вдається і до сильніших засобів, таких як приниження й образи, яких зазнав на собі й сам Євагрій з боку своїх наставників.
Таким чином духовний отець бере участь у житті окремої людини, уподібнюючись до особистого ангела-охоронця, і його рівноангельна діяльність не обмежується «віком цим», але триває і у «віці майбутньому».
7. Тактовність у духовних питаннях
Повчання має узгоджуватися з тим, що може вмістити учень. Не можна довіряти будь-що першому зустрічному. У цьому відношенні Євагрій особливо суворий. «Тайни Божі» залишаються недоступними не лише для тих, хто загруз у грубих пристрастях, — вони назавжди залишаться прихованими і для тих, хто намагається оволодіти ними тільки за допомогою «зовнішньої мудрості» світу цього і діалектики: «Царство Небесне не потребує душі, обізнаної в діалектиці, воно потребує душі споглядальної».
Ті ж речі, про які можна говорити не з усіма і не завжди, мають бути предметом роздумів наодинці із самим собою, радить Євагрій, так само як і в колі тих, «хто удостоївся ведення».
8. Істинне ведення
Для Євагрія не існує «істинного ведення», яке б не ґрунтувалося на «правій вірі», — «правій вірі у Святу Трійцю», як він уточнює. Ця права віра, яку істинний умоглядник має виховувати у своїх учнях за допомогою «духовного вчення», і є, як говорить апостол Павло, те саме дорогоцінне «добре довірене». І що вкрай важливо — ця істинна віра можлива тільки тому, що Свята Трійця Сама «відкривається» людському розумові, «схиляється до нього ніби з милості».
Стовп істини, Василій Каппадокійський, говорить: знання, що походить від людей, зміцнюється вправлянням і ретельністю уваги, а ведення, народжене благодаттю Божою, посилюється праведністю, незлобивістю і милістю. Перше знання можливо сприйняти і [людям] пристрасним, друге ж доступне лише для сприйняття [людей] безпристрасних — тих, які під час молитви споглядають власне сяйво свого розуму, що осяває їх.
Євагрій наполегливо умовляє нас «не богословствувати необдумано», тобто не висловлювати про Бога суджень і не давати Йому визначень. Людина, прив'язана до матеріального світу, фактично не здатна говорити про Бога без загрози помилитися. Той же, хто всупереч недосконалості власного розуму заглиблюється в богословські проблеми, наражає себе на небезпеку сказати про Бога щось хибне і внаслідок своєї омани втратити «духовне ведення», а саме — те надрозумове благодатне ведення, яке є чистим даром Духа.
9. Духовне тайноводство
Не секрет, що чернецтво розуміє себе як «друге хрещення» в купелі покаянних сліз. Тому не дивно, що воно виробило свого роду типологію, яка поглиблює розуміння християнського духовного шляху в цьому оновленому стані.
Так Євагрій переносить священні біблійні події на рівень духовного життя, тим самим задаючи створюючи загальні контури свого тлумачення, де Єгипет означає зло, пустеля — діяння, країна Юдейська — споглядання тілесного, Єрусалим — споглядання безтілесного, символ же Святої Трійці — Сіон.
Цей символізм, який трапляється в усіх писаннях понтійського монаха, за бажання можна розгорнути далі. Єгипет, з огляду на 430-річне перебування в ньому богообраного народу, незмінно виступає символом «світу цього», світу гріха, а отже — зла. Фараон, який тримав народ у рабстві, символізує диявола. Вихід з Єгипту тим самим стає «виходом із [стану] зла і невідання», а вступ у землю Обітовану означає входження у стан ведення (пізнання Бога і Його творіння).
Тільки той, хто успішно витримав «пустельножительство», може перейти «Йордан» і приступити до другого етапу духовного життя — перебування у сфері ведення або споглядання.
Отже, з духовної точки зору, у подіях виходу народу Ізраїльського з Єгипту, його сорокарічної мандрівки пустелею і, нарешті, вступу в землю Обітовану відображається шлях дедалі глибшого наближення до тайни Святої Трійці.
На цьому сповненому небезпек шляху, як і за часів давнього Ізраїля, потрібне керівництво, адже боротьбу з «чужими народами» (демонами і пристрастями), що осіли в землі Обітованій, слід вести «ведаючим чином», тобто розуміючи суть цього складного процесу. Як і в подіях Старого Завіту, таке керівництво в принципі приймає на Себе Сам Бог, однак здійснює Він його завжди через Своїх служителів: у Старому Завіті це були ангели, що йшли попереду народу під виглядом хмарного і вогняного стовпів, крім того, Мойсей і Аарон, а наприкінці мандрівки — Ісус Навин.
В епоху Нового Завіту керівництво здійснюють знову-таки ангели, а саме — особистий ангел-охоронець, потім — апостоли, як, наприклад, апостол Павло, через якого говорить Сам Христос; а в житті окремого християнина — духовні отці, як «помічники ангелів». Своїм духовним ученням «вони ведуть нечестивих до чесноти», а зрештою — до ведення. Їхнє рівноангельне служіння є уподібненням Христу як отцю. Бо наш Спаситель, Бог Слово, прийшов, щоб звести на землю вогонь, тобто Своє духовне вчення, і «спалити» погані людські звичаї, чистих же «піддати випробуванню», щоб зрештою повернути Богові Його творіння.
