Чернецтва вчилися з книжок (інтерв'ю з архієпископом Іоною)
Чернецтва вчилися з книжок (інтерв'ю з архієпископом Іоною)
«Старець Паїсій Святогорець казав: "Монах має завжди, в усіх учинках діяти як монах, ходити як монах, споживати їжу як монах, молитися як монах, навіть дивитися як монах". І справді, монах повинен постійно себе контролювати, звіряти себе з чернечими традиціями. І якщо немає перед очима тих, хто бачив на власні очі колишніх подвижників і старців, то справді складно на рівному місці відродити те, що було втрачено». Утім, не лише про чернечу спадкоємність, а й про покликання, духовне дорослішання, наставництво, а також про особистий досвід облаштування чернечої спільноти йтиметься в розмові з намісником Троїцького Іонинського чоловічого монастиря, архієпископом Іоною (Черепановим).

— Владико, Вас було призначено намісником монастиря у 28 років. Мабуть, молодій людині потрібна була неабияка мужність, щоб узяти на себе таку відповідальність?

— Наприкінці 1998 року архімандрит Агапіт (Бевцик), наш перший намісник, який розпочав відновлення Іонинського монастиря і зібрав братію, став єпископом Хустським і Виноградівським. Коли Блаженніший митрополит Володимир запитав, чи є в нього наступник, владика вказав на мене. Митрополит Володимир мене викликав і, думаю, дещо здивувався, бо виглядав я навіть молодшим за свої роки. Спочатку мене призначили виконувачем обов'язків, пів року придивлялися, а потім затвердили на посаді намісника.

Звісно, було непросто, передусім у налагодженні взаємин з деякими братами. Я ж був одним із них, жодних керівних послухів до того не ніс і раптом стаю начальником. Були і скорботи, і переживання, довелося трохи потерпіти. Але милістю Божою все з часом заспокоїлося, взаємини зрештою стали добрими, теплими.

 

— Тобто послух не здався вам понад сили?

— Знаєте, у такому віці ніщо не здається нездійсненним. Замолоду сил багато, і я якось із цього приводу не рефлексував. Зовні все було знайоме — я й раніше допомагав у господарських справах, в організації реставраційних робіт… Єдина складність, як я вже сказав, — побудувати стосунки з тими братами, які з напругою сприйняли це призначення. Слава Богу, з монастиря в нас ніхто через це не пішов і відкритих конфліктів не було.

 

— Де і як Ви познайомилися з чернечим побутом?

— Я провчився в медичному інституті три роки, після першого курсу потрапив до Києво-Печерської Лаври, закохався в обитель і в чернече життя, став по змозі допомагати в Лаврі. Увесь вільний час після лекцій і вихідні проводив там, часто ночував. Практично повністю вже був лаврським. І розумів, що, навіть якщо закінчу інститут, усе одно за фахом працювати не буду, піду в монастир. Звісно, така роздвоєність неможлива: начебто треба вчитися, а серце деінде; сиджу на парі й дивлюся на годинник — коли ж це скінчиться, щоб помчати до Лаври… На третьому курсі завалив сесію — і з радістю пішов.

 

— На той час у Вас уже був духівник у Лаврі?

— У ті часи такого поняття, як духівник, по суті, й не існувало. Я не пам'ятаю, щоб хтось серйозно керувався чиїмись настановами. Звісно, у Лаврі були призначені духівники — ті, хто сповідував братію, але оскільки сповідь у конкретних отців не була обов'язковою, братія зазвичай ходила сповідатися до того, хто вирізнявся добротою. Людині на сповіді часто потрібна милість, а не суворість. Не було в нас тоді такого поняття, як духовне окормлення, а тим паче старецтво, окрім тих обителей, де зберігалася хоч якась спадкоємність. У нововідкриті монастирі йшли здебільшого «колишні комсомольці». Старі монахи або вже були слабкі здоров'ям, або дуже прості.

Тільки коли почали з'являтися книжки про грецьких подвижників, ми хоч трохи стали розуміти, як, власне, має виглядати життя в монастирі, під духовним контролем і керівництвом. Коли я був послушником, книжок я прочитав, мабуть, значно більше, ніж тоді, коли вже став ієромонахом. Тим паче що ніс послух у книжковій крамниці й одразу ж прочитував усе нове, що надходило.

 

— Це ж теж шлях — учитися чернецтва з книжок?

— У ті роки просто не було інших варіантів. Про те, щоб комусь відкривати помисли, ще й мови не було. Багатьох також збентежило те, що свого часу казав, наприклад, святитель Ігнатій (Брянчанінов): старців немає, окормлятися нема в кого… У радянську добу, коли я починав, тим паче здавалося, що так воно і є. Це тепер люди вже розуміють, що коли в простоті серця і з упованням на Господа регулярно звертатися до одного духівника, радитися з ним, то Бог справді відкриває Свою волю через таку людину. Якщо давати місце дії благодаті Божої, Господь неодмінно підкаже правильний шлях.

 

— Коли і де Ви зустріли свого старця?

— У мене як такого старця не було. Ми дуже давно, з 1990 року, дружимо з нинішнім архієпископом Іванківським Касіяном, який є намісником Звіринецького Архангело-Михайлівського монастиря. Намагаємося одне одного підтримувати, ділитися всіма своїми недоуміннями й переживаннями. Він став ієромонахом у 1992 році, на три роки раніше за мене, і от я, власне, здебільшого в нього й сповідався, і з ним радився, він був моїм сприємником при постригу.

А щодо афонського старця Григорія (Зуміса), то його можна назвати своєрідним каталізатором. Я в нього ніколи не сповідався, бо не знаю мови. Але, буває, важливо бачити, як людина живе, чим вона живе, як мислить, міркує… Спілкування з такими людьми спускає на землю — в доброму сенсі слова: показує, що ти насправді собою являєш, який ти ігумен, який монах. Для нас найвищий ідеал — Христос. Апостол Павло каже: наслідуйте мене, як і я — Христа (1 Кор. 4:16, переклад Р. Турконяка). І тут, на землі, є Христові люди, дивлячись на яких розумієш, чого тобі бракує, а коли вже маєш про себе тверезе уявлення, то починаєш від серця просити допомоги. Не формально: «Господи, помилуй», а справді від серця: «Спаси мене, Господи, гину!»


 


— Що Вас особливо привабило в старцеві Григорії, що прихилило до нього? Чому захотілося мати його за духовний приклад?

— По-справжньому я пізнав його не відразу. Наприкінці 2000-х, коли ми вперше потрапили до Дохіара, наша братія познайомилася зі старцем Григорієм, і він запросив нас приїжджати, пожити в монастирі. Відтоді ці поїздки стали регулярними. Жили там по пів року, почали дружити монастирями.

Старця я спершу побоювався, він здавався мені надто жорстким, категоричним. Значно ближчим мені був архімандрит Гавриїл, його друг і помічник (такої посади, як у нього, в нас немає, вона називається «перший після ігумена», але це не благочинний у нашому розумінні). Обидва вони з дитинства подвизалися, були чадами преподобного Амфілохія Патмоського. Скромний, лагідний отець Гавриїл був мені духовно ближчим, із ним було простіше спілкуватися. З часом, коли я краще пізнав старця Григорія, то зрозумів, що він усередині справжня дитина, яка зберегла дитяче сприйняття світу, дитячу любов до всіх і до всього. Стало ясно, що це справжня Божа людина, святий нашого часу.

За час спілкування з ним я був свідком кількох випадків його прозорливості. Нині поняття прозорливості багато в чому опошлене, окарикатурене різними псевдостарцями. Але от був один яскравий випадок, я про нього вже якось розповідав.

Під час одного з приїздів на Афон мене непокоїло одне питання, яке, як я вважав, незручно ставити через перекладача. Тиждень я прожив у Дохіарі, але так і не наважився запитати старця. І от буквально напередодні від'їзду бачу, що старець на подвір'ї розмовляє з паломниками. Я теж підійшов, паломники були з Росії, з перекладачем. Старець Григорій щось розповідає, а потім і каже: є, мовляв, у мене один знайомий монах, і в нього така й така проблема; він думає, що вона розв'язується так і так, але насправді треба ось так і так… Усі слухають, кивають, а я розумію, що це він мені все розповів — чітко, буквально моїми ж словами виклавши суть мого питання.

 

— При тому, що питання Ви йому не ставили…

— Ні. З усієї цієї групи тільки я зрозумів, про що він говорить.

Ще був чудовий випадок з одним іконописцем з Афін. До того як він став чадом отця Григорія, був звичайним художником, із відомими богемними звичками, більшість яких після спілкування зі старцем він, звісно, залишив. Але ворог не давав йому спокою. І от якось увечері йому телефонує якась колишня подружка, каже, що сумує, запрошує до себе… Він уже почав одягатися, аж раптом — телефонний дзвінок, старець Григорій. А треба сказати, що в старця немає мобільного телефону, і взагалі єдиний телефон у монастирі — це стаціонарний, у нього в келії. І старець йому каже: «Ти куди зібрався? Зачини двері, ключ під подушку і спати»… Уявіть, мені це сам іконописець розповідав.

 

— І як, він послухався?

— Спробуй не послухатися!

І от так я поступово зрозумів, що старець справді «один із давніх», — те, що ми читали в патериках, чим захоплювалися в житіях єгипетських пустельників і перших кіновійних монахів, — усе це він виконав. Він сам казав, що для нього ідеал — єгипетське чернецтво, і він, і його братія прагнули до цього. Звісно, тепер, із новим ігуменом, дещо трохи змінилося. Раніше монастир постійно жив у напрузі: працювали від світанку до заходу сонця, жодних перерв не було, усе робили своїми руками — і ремонт, і будівництво…

Тепер, звісно, усе триває, але вже без таких зусиль. За старця Григорія росіяни навіть називали Дохіар «Біломорканалом». Бо, справді, у старця була така ідея: треба, щоб монах не відпочивав, щоб завжди був утомленим, щоб витрачав усі фізичні сили.

 

— А чи добре це для духовного життя?

— Афон тим і добрий, що на ньому різні монастирі. Є Симонопетра, де духовне життя вибудував старець Еміліан, де й нині багато уваги приділяють богослов'ю, бібліотеці, архівам… А є такі, як Дохіар. І для тих братів, які окормлялися у старця Григорія, які прийшли саме до нього, саме в цей монастир, — там було добре. Для тих, хто прийшов до старця Еміліана, було добре під його проводом. Господь кожній людині дає вибір шляху.

 

— Владико, у Вас є досвід інформаційної роботи, Іонинський монастир випускає православний журнал для молоді «Отрок». Скажіть, наскільки виправдана інформаційна діяльність у монастирі?

— Є чернече делання, а є й рукоділля. Для нас подібна діяльність — рукоділля, яким монастир, власне, не займається, він лише створює умови для того, щоб те чи інше починання розвивалося. Не було так, що монахи зібралися й вирішили: давайте видаватимемо журнал. Була ініціатива нашої молоді на парафії, і ця ініціатива збіглася з тим, що один парафіянин зміг її підтримати фінансово. І от журнал «Отрок» видається вже близько двадцяти років.

Тобто ми побачили, що справа ця добра. Пам'ятаєте, як Гамаліїл казав: якщо справа Божа, то вона розвиватиметься, хоч як би ми її зупиняли, а якщо від людей, то зруйнується (див. Діян. 5:34—39). Ми намагаємося дотримуватися такого принципу.

 


— Навіщо Вам присутність у соцмережах і скільки часу це у Вас забирає?

— По-перше, я отримую звідти інформацію. Стрічку новин давно вже не читаю, бо це справді забирає багато часу, практично всі новини маніпулятивні й змінюються так швидко, що вникати в них безглуздо. А у фейсбуці в мене коло спілкування, коло моїх підписок і друзів розподілене за векторами, які мені цікаві, і от звідти я отримую інформацію. Іноді щось пишу сам, але не сприймаю це як щось дуже важливе.

 

— Тобто це для Вас не обов'язок.

— Пам'ятаєте, як зауважив Фаддей Беллінсгаузен: «Пишемо, що спостерігаємо. Чого не спостерігаємо, того не пишемо». У мене девіз на сторінці у фейсбуці — слова Степана Писахова, це російський письменник, казкар і етнограф з архангельських країв, у нього одна з казок називається «Не любо — не слушай». Тобто моє завдання — свою думку, свою точку зору донести до тих, хто читатиме. У друзях у мене справжні друзі, люди, близькі мені за духом. Якщо вони коментують, то конструктивно й доброзичливо. Тих, хто намагається влаштовувати холівари, я відразу баню, — чесно кажучи, думка ворогів Церкви мені нецікава.

 

— А що Вам самому подобається читати в соціальних мережах?

— Я підписаний здебільшого на іконописців, культурологів, на сторінки різних музеїв. Є книжка отця Михаїла Ардова «Мелочи архи.., прото.., и просто иерейской жизни», він там писав про архієпископа Кипріана (Зернова), який якось сказав: «Я архієрей через непорозуміння, в душі я ризничий». От і я в душі ризничий, мені цікава церковна краса.

 

— Владико, я читала, як Ви працюєте з молодим поколінням, і незвичним видалося те, що Ви відгукуєтеся про зовсім молодих людей, двадцятирічних, як про дуже вмотивованих і активних. Але як таких людей можна залучити до чернецтва, якщо за всіма законами людського єства молодій людині цікаве життя в усьому його розмаїтті?

— Молоде чернецтво в нас є, і я можу розповісти на конкретних прикладах, як воно живе, які умови обирає. Що стосується нашого Іонинського монастиря, то він розташований у центрі міста, на території ботанічного саду, і в нас дуже велика проблема з приміщеннями — тому численної братії бути не може. Узагалі для міського монастиря численна братія створює певні проблеми: треба чимось займати іноків, окрім богослужбового послуху, бо можливостей для фізичної праці в місті не так багато. Тому в нас в Іонинському склад зрілий, усталений, він навіть дещо зменшився через те, що ми ділилися: спершу від нас відокремився скит на Звіринецьких печерах, де троє братів були з нашого монастиря. Владика Касіян там був скитоначальником, потім, коли було створено монастир, став архімандритом. Там уже є своє братство, ядро якого становить братія Іонинської обителі.

Також у нас є скит за 30 кілометрів від Києва, у селі Нещерів, тепер він називається Нещерівським Спасо-Преображенським монастирем, створений при старовинному храмі XVIII століття. Храм дуже гарний і розташований у чудовому відлюдному місці — на околиці села, на горі.

Скитоначальником там є архімандрит Іоасаф (Перетятько). Так от, він почав збирати братію вже за принципом, який ми побачили в Дохіарі. Бо в монастирі, що вже склався, щось перебудувати практично неможливо — люди там зазвичай літні, звикли до певного способу життя, до певного уставу, традицій. Нереально все це суттєво змінити. Тому нове вино вливали в нові міхи, і відразу встановлювали тверді правила.

Коли отець Іоасаф почав будувати монастир, він запровадив суворий сухий закон — навіть на Пасху вина не дають, щоб не було приводу (з цією неміччю в монастирях у сільській місцевості часто бувають проблеми). Насельники знають: якщо людина на цьому попадеться, то відразу ж вирушає додому. Далі — повне самообслуговування: братія і готує, і прибирає, і городом-садом займається, і бджолами… Миряни можуть допомагати лише епізодично, наприклад на престольне свято. Обов'язкове відвідування всіх богослужінь усіма братами. Тобто на час богослужіння всі послухи, крім кухонного, відкладаються. Сповідаються всі тільки в скитоначальника, це теж закон.

Так от, головне, до чого я веду: за всіх цих умов там уже багато молодих людей. Нині в скиту близько тридцяти осіб, і здебільшого молоді, приблизно половина — до тридцяти років, багато хлопців, які щойно закінчили виші.

 

— Отже, суворість не відлякує?

— Навпаки. Знаєте, людині віруючій, а тим паче тій, що прагне чернецтва, хочеться справжнього. І от вони приходять і бачать, що це по-справжньому. Не імітація, не стилізація, а справжній подвиг — там справді тяжко, там важко, щодня на службі, щодня послухи, дуже сувора дисципліна, ні відлучок, ні своїх грошей…



 — На Ваш погляд, чи впливають події, що відбуваються у світі, на прагнення людей жити духовним життям? У нас же був надзвичайний духовний підйом на початку 90-х, коли більшості наших співгромадян довелося дуже нелегко…

— Можливо, у важкі часи в житті, зокрема в християнському, менше формальностей, а відповідно й менше можливостей для кар'єризму, більше — для реальної справи. Це надихає, спонукає розвиватися. У подібних умовах людина вільніше мислить і більше думає про горнє…

Формалізм губить багато починань. Думаю, важливо й те, що наш Блаженніший владика Онуфрій — передусім монах і прийняв чернецтво заради подвигу. Усі знають, що він довго був у Троїце-Сергієвій лаврі й досі має там величезний авторитет. Думаю, що його приклад і свобода без заорганізованості приваблюють людей до наших монастирів сьогодні.

 

— Яким, на Вашу думку, має бути духівник монастиря?

— У повному сенсі слова духівник — це той, хто цілковито веде по життю, кому відкривають помисли… Щодо нашої обителі не можна сказати, що такий духівник є. Радше, за Ігнатієм (Брянчаніновим), це однодумний брат, старший брат, думка якого для монаха важлива, часом імперативна. У якихось випадках із ним радяться і його думку приймають.

…У нас в обителі є чудовий батюшка, з лаврської братії (ядро нашого монастиря — усі з лаврської братії). Коли він іще був у Лаврі, у нього сповідалася, мабуть, половина всіх лаврських монахів, та й тепер багато наших братів сповідаються саме в нього. Напрочуд люблячий, істинно Божа людина. І щодо мирян він узяв на себе такий подвиг — вислуховувати всіх. Наші парафіяни вже знають, що до нього можна кілька годин простояти, поки йому хтось усе своє життя переказує, — проте люблять його, дуже багато хто приходить до нього на сповідь.

 

— Ви, будучи настоятелем, не є духівником обителі?

— Ні, бо в нас є брати, які були і пострижені, і рукопокладені раніше за мене, і віком значно старші. Нас усього п'ятнадцять осіб, і майже всі у священному сані. При цьому є кілька ієромонахів, духовно досвідчених і розсудливих, і от у них братія і сповідається — кому хто до серця. Там, де створюється щось нове, як у нашому скиту, там справді люди приходять уже до конкретного духівника. Це можливо, мені здається, тільки в новоутворених монастирях.

 

— Чи вважаєте Ви, що нинішніх молодих монахів треба виховувати, чи виховують Господь, устав, послух?

— У нашому скиту скитоначальник дуже старанний і ревний. Окрім того, що він сповідує насельників, він проводить братські зібрання, розповідає, що таке чернече життя, аналізує, обговорює різні випадки. З кожним братом, якщо є проблеми, неодмінно розмовляє, розбирає все докладно. Він у цьому напрямі дуже серйозно працює.

 

—Владико, як Ви думаєте, яким буде наступне чернече покоління? Чим люди «20+» відрізнятимуться від нинішньої братії?

— Нічим. Як монахи — нічим. Завжди кажуть, що молодь гірша і «за нашого часу», мовляв, була не така. Думаю, жодної помітної деградації молоді не відбувається, зокрема й чернечої.

Треба розуміти, що життя чернече, як і взагалі життя у Христі, не в усьому залежить від нас. Блаженніший митрополит Онуфрій у давньому вже чудовому відеоінтерв'ю з сестрами Єлизаветинського монастиря каже, що коли людина приходить у монастир, Господь її, як новохрещену, Своєю благодаттю зміцнює, носить на руках, але потім Свою благодать забирає, і людина вже сама змушена робити те, що раніше робила легко за підтримки благодаті, яка закликає. І все виходить не так, плоди виходять якісь кривенькі, неповноцінні… Але Господь це приймає, бо, як казав старець Григорій, людині досить зробити три кроки до Господа, а решту кроків Господь їй назустріч зробить.

У чернецтві, як і взагалі в християнському житті, людині треба мати цей вектор до Господа, і тоді Господь неодмінно зробить кроки за нас…

 

—Що б Ви побажали молодим людям, які ще не монахи, але вже мають прагнення до чернечого життя?

— О, як добре і як гарно, коли брати живуть разом! (Пс. 132:1, переклад Р. Турконяка). Уже три десятки років я вважаю ці слова актуальними й живими, вічно живими. Бо немає кращого життя, ніж чернече. Але, звісно, не кожен до цього покликаний. Однак якщо ви почули поклик, то не відкладайте, не бійтеся, ідіть до Христа. І що менше вам років, то краще. Старець Паїсій Афонський казав: «Або в юності женись, або юним постригись». Бо в юності, через відсутність закоренілого егоїзму, є благе безрозсуддя, коли людина ухвалює стратегічні рішення, особливо не розмірковуючи про наслідки. Чому в армії служити починають замолоду? Якщо людина — молодий офіцер чи солдат — з 18 років в армії, то вона виросте в досвідченого воєначальника. Благе безрозсуддя веде її в бій, підіймає в атаку, без чого перемога була б неможлива.

Так само і в духовному житті треба мати таке благе безрозсуддя. Якщо Господь покликав, треба йти, не відмовлятися й не відкладати.

 

— Про себе молодого Ви сказали, що в Лаврі одразу відчули себе своїм…

— Коли я вперше випадково потрапив на богослужіння у звичайному парафіяльному храмі, вистояв всенічне бдіння, я зрозумів, що це моє, що я маю бути тут. Так само, коли після першого курсу інституту вперше потрапив до Лаври на послух (один знайомий запросив там допомогти): я попрацював, побував на братській трапезі, побачив, як братія разом молиться, слухає житія, і зрозумів, що мені це подобається і я хочу бути тут. Думаю, якби запитати апостолів на Фаворі: а чому їм добре… тут (див. Мф. 17:4, переклад Р. Турконяка) — що б вони сказали? Вони ні про це, ні про себе не думали — їм просто було добре. Так і я не можу сказати, що привело мене в монастир: мені там добре, і досі добре. Я вже тридцять років радію і дякую Господу. 

Розмову вела Катерина Орлова


Опубліковано:

← Публікації


Зателефонувати