Отче Симоне, розкажіть коротко про Ваше знайомство з церковною музикою.
— Я виріс у сім'ї, де всі, так чи інакше, були пов'язані зі співом. Батьки, бабусі, дідусі… Хто співав у церковному хорі, хто в народних хорових колективах. Обидва дідусі грали на інструментах: цимбалах, скрипці. Тож музика оточувала мене з самого дитинства, зокрема й церковна. І її я не тільки чув, але й намагався співати. Перший серйозний мій досвід — це дитячий хор при Миколаївському соборі в Чернівцях. Мені було тоді років шість чи сім. Привели мене туди батьки. І мені це дуже сподобалося, бо там було дуже багато дітей: приблизно близько п'ятдесяти. І перше, що ми там вивчили — це «Воскресение Христово видевше», «Богородице Дево радуйся». Потім ми навчилися співати акафіст на розпів. І поступово нас почали залучати до богослужінь: частково зі старшими, частково самих. Усіма нами керувала Алла Василівна Горюк, тоді ще зовсім молода дівчина, яка практично щодня займалася з нами і дуже серйозно ставилася до своєї справи. Зараз вона вже монахиня Іоанна — насельниця Введенського жіночого монастиря. А світанок мого усвідомлення музики й музичного поняття припав ближче до десяти років, чому багато в чому посприяло моє навчання в музичній школі.
— А в дорослому хорі коли Ви опинилися?
— Якраз у 90‑му році, коли повернули Свято-Духівський собор, нас усіх перевели туди. І там я вже почав співати на лівому клиросі з дорослими. Мені тоді було 11–12 років. І я був там єдиною дитиною. А вже в чотирнадцять років, коли в мене відбулася мутація голосу з тенора на бас, отець Василій Запотічний запросив мене до архієрейського хору — головного хору нашого кафедрального собору. Пам'ятаю, тоді якраз ішла підготовка до Різдва. Ми розучували піснеспіви Бортнянського і канон Веделя.
— А де ж Ви вчилися дирижувати?
— Спочатку в сім'ї. Так, у нас був такий сімейний співочий колектив — усі вісім осіб: батько, мама, сестри, брати. Ми брали участь у різних співочих конкурсах, нас запрошували на новорічні та різдвяні ранки і, само собою, на храмові свята. Крім цього, я якийсь період був головним регентом нашого молодіжного хору. Це була така «збірна» з ініціативних хлопців. Хтось був із клиросу, хтось із дитячого хору, хтось з архієрейського. Усього близько 20 осіб. Нас постійно запрошували на різні заходи. Особливо в літній період. І нам усім це було цікаво. Кудись поїхати, щось нове вивчити, заспівати гарно щось таке, чого люди не чули. В основному це були виїзди на якусь парафію. Іноді ми проводили весілля.
— Весілля!?
— Так, на Буковині є така традиція православних весіль без алкоголю, без інструментальної музики, без танців — тільки хорова музика. Особливо раніше це було дуже популярно. Співалися псалми, духовні канти, різні народні пісні і, само собою, церковні. Пісні чергувалися з проповідями священників. І так аж до пізнього вечора. Такі весілля є й досі. Але їх уже дуже мало.
— Як незвично! І все ж, чи можете згадати той момент, коли Вам уперше довелося доторкнутися до мелодії лаврського наспіву?
— Так, в архієрейському хорі отець Василій регулярно включав до репертуару якісь лаврські твори. Зокрема, дуже популярним було «Блажен муж». Це здавалося нам тоді дуже складним. Узагалі, всі класичні твори якось зрозумілі за гармонією і логікою. А піснеспіви Києво-Печерської Лаври, самі по собі, дуже специфічні і просто так у голову не вкладаються. Їх треба було довго вивчати, щоб зрозуміти, відчути і правильно заспівати.
— Можете пояснити, у чому різниця, чому так?
— Тому що це — інший стиль, інше стилістичне забарвлення, інший, узагалі, порядок руху акордів, інший сенс музики. Адже музика має свою картинку. Недарма кажуть, що у творів є якийсь свій гармонічний, динамічний малюнок. Але в лаврській мелодії всього цього немає. У лаврському наспіві наче все за натхненням. Тут могла просто на ходу з'явитися якась нота, в яку дуже важко влучити. Для мене це взагалі була якась фантастика, якщо чесно. Я взагалі не міг зрозуміти, як заспівати ці ноти, які перед тобою стоять. Але все це було цікаво. І навіть, чим складніше, тим цікавіше мені було.
— А чи було щось складніше за лаврський спів?
— Ну, були складні концерти Чеснокова чи Бортнянського. Вони були, по-своєму, складними, бо в них інше відчуття музики. Їхня музика наче театральна, а не церковна. У ній дуже багато випадкових знаків, дієзів, бемолів, — що називається «чорними клавішами». Вона була просто незручна. Але лаврська музика по-своєму складна.
— Що Ви думали про саму Лавру, якою вона Вам тоді уявлялася?
— Для нас це було щось далеке, високе і навіть небесне. Місце, де люди зі своєю надкультурою якоюсь, незрозумілою нікому, і зі своїм особливим наспівом. І тому самі піснеспіви для нас теж здавалися непростими. І коли нам траплялося виконати щось лаврське, наприклад «Взбранной воеводе», до речі, одне з найпопулярніших на Буковині, або «Блажен муж», то було відчуття, що, ось, нарешті ми доторкнулися до чогось справжнього. І для мене Лавра була завжди недосяжною. Я не вірив, що зможу потрапити сюди.
— І що ж було, коли Ви тут опинилися?
— Перше моє враження — я не думав, що мене взагалі візьмуть на клирос. Мені здавалося, що для мене це закрита тема, що це тільки для обраних. Пам'ятаю, я прийшов до Трапезного храму, братія співала на вечірні, всі в чорних мантіях. Я слухав і дивувався, як вони це співають, як це так? І звісно, все звучало інакше, ніж у нас. Ми в Чернівцях намагалися дотримати всіх правил музики. А тут якісь свої все‑таки правила.
— Скоріше, взагалі ніяких правил (усміхається).
— Можна й так сказати. Але тут повністю відрізнявся як сам підхід до співу, так і сам спів. З одного боку, коли ти звикаєш до цього, то розумієш, що так легше. Але раніше це здавалося чимось неймовірним. Нам же ще розповідали, що деякі, дуже складні піснеспіви, братія співає напам'ять. Тому мені здавалося, що там одні фахівці. Так, звісно, я чув, що іноді співали не зовсім чисто, десь заїжджали. Усяке бувало. Але загалом для мене це було чимось грандіозним.
— Ну, а тепер що Ви скажете?
— Мені й зараз знайомі регенти кажуть, що це дуже складні піснеспіви. А мій особистий погляд — ці піснеспіви справді незвичайні. Я досі їх вивчаю, і вони для мене багато в чому ще загадка. Місцями я критикую якісь моменти. Ми навіть сперечаємося на клиросі з деякими з братії, обговорюємо різні акорди. Досі нам цікаво, чому так, чому інакше.
— А який твір лаврського обиходу найбільше подобався тоді і який зараз?
— Тоді… якщо чесно, я дуже любив саме «Взбранной воеводе». У сім'ї ми завжди співали його як концертне, не поспішаючи. Потім я захопився акафістними мелодіями: це світилен «Апостоли от конец» і, звісно ж, — «В молитвах неусыпающую Богородицу». А зараз моїм улюбленим я назвав би, напевно, антифони на утрені. Плюс «На реках Вавилонских», якщо його виконувати дуже тонко, акуратно. Ще мене дивують моменти Херувимської, яка вважається «малою» або «печерною», як її ще називають. Насамперед вона вражає мене своєю стилістикою, і її реально було спочатку не дуже легко вивчити, складно було зловити її темп і характер.
— Ви говорили про суперечки; чи не здається Вам, що на весь лаврський обихід рук майстра наче не вистачило. Взяти ті самі антифони 4‑го гласу. Там цілком неймовірний початок «От юности моея», а після третьої частини йде посередність, туманність, сірість якась, порівняно з найпрекраснішим початком.
— Так, продовження «От юности моея» наче з іншої опери. Там дещо інший стиль. Але й в інших антифонах, якщо пошукати, можна знайти свої прекрасні моменти, наприклад, у п'ятому гласі. Але, погоджуся, такого мало. Та й узагалі, лаврський обихід у цілому дуже різний. У ньому є місця просто‑таки божественні, до яких нічого ні додати, ні відняти. А є не зовсім вдалі, взяти ті самі ірмоси. Не всі, але в більшості з ними явно щось не так, наче про них забули. Хоча якщо брати в цілому, то всі ці, не зовсім вдалі, моменти тьмяніють на тлі одного, умовно кажучи, лаврського «Славословия» або «Честнейшей». І коли повертаєшся після богослужіння додому, в голові залишаються відголоски саме цих чудесних мелодій.
— На Ваш погляд, як так сталося, чому не все так бездоганно?
— Очевидно, не все встигли довести до досконалості. Адже вся та краса і винятковість лаврського наспіву, за яку ми його так цінуємо, з'явилися лише у XIX столітті. Православна музика тоді, як відомо, продовжувала відчувати італійський вплив. Через таких композиторів, як Бортнянський, наприклад, відбувалося вливання нової музики і нового стилю. Саме в той період над основною лаврською мелодією, яка своїм корінням сягає давнього знаменного співу, стали з'являтися надбудови з прекрасним глибоким басом. Узагалі, динамічна басова партія — це особлива принада лаврського наспіву. Такий мелодичний бас рідко трапляється в церковній музиці. Я не беруся стверджувати, хто конкретно стоїть за цими художніми оздобами. Відомі численні гармонізатори лаврських наспівів. Це і архімандрит Флавіан (Приходько), і Малашкін, і Фатєєв, і Беневський, і багато інших. Але вони, скоріше, лише поправляли мелодику, а щоб створити ті самі знамениті наші шедеври, потрібен був зовсім інший масштаб геніальності, порівнянний хіба що з Веделем. Тож дозволю собі припустити, що за всім тим найкращим, що в нас є, стоїть не колективний початок чи народність, як прийнято було вважати раніше, а якась видатна особистість. Інакше весь лаврський обихід був би бездоганним, як, наприклад, уся музика Баха.
— А чи є речі, які Вам хотілося б змінити або поправити в лаврському обиході? І чи потрібно взагалі братися за таке виправлення?
— Якщо поправити гармонію — це справа технічна, вона, за великим рахунком, картини не змінює. Але якщо претендувати на щось справжнє, щоб усі ірмоси звучали як наші задостойники — ось тут уже без видатних талантів не обійтися. А вони, як відомо, строєм не ходять. Їх не змусиш з'явитися тут і зараз. Тож нам, якщо вдосконалювати, то лише техніку виконання.
— Щодо виконання: адже є любителі громогласного співу, а є навпаки, спокійного, проникливого. На кого варто більше орієнтуватися?
— Усьому має бути своє місце. Для благоговійно-молитовного, спокійного предстояння існує вечірня, повечір'я, частина утрені. Врешті-решт, у келії можна помолитися з плачем у тиші, в ісихії. Як і Христос говорить: «ввійди до своєї кімнати і, замкнувши свої двері, помолися до свого Отця». (Мф. 6:6, переклад Р. Турконяка). Але полієлей утрені і, тим більше, сама Літургія — це ж свято, коли більше треба радіти, веселитися. Адже це ж зближення з реальністю Царства Божого, це вже «Нове життя». І звісно, тут більш ніж доречне потужне і, я б навіть сказав, дещо драматичне виконання.
— А як бути з любителями затягувати спів до безкінечності або навпаки, з тими, хто надміру спішить, наче боїться десь запізнитися?
— З одного боку, є таке уявлення, скоріше монашеське, що все має бути неспішно, ніби розтягнуто, покаянно. Взяти ті самі записи лаврського співу початку минулого століття. Вони дуже тягучі. Та й саме богослужіння тоді затягувалося. Всенічна могла тривати шість годин і навіть більше. Але треба розуміти, що й загальний темп життя тоді був інший: тихий, розтягнутий такий, ніяк не схожий на сьогоднішній, що вічно кудись прагне, час. І музична грамотність виконавців… Звідки в той час було взятися такій кількості обізнаних із нотною грамотою монахів, якщо навіть просто читати далеко не всі вміли? Крім того, коли співає великий хор, він усе одно більш неповороткий, ніж малий. Сорок осіб — це така махина, яку не так просто зсунути. Ну і головне — це бачення самого регента. Регент задає темп, стиль. Якщо регент сам тугуватий, то й хор співає тугувато. Регент спішить — і хор спішить. Тому тут треба, звісно, знайти золоту середину. Загалом можна сказати, що зараз краще орієнтуватися на якийсь спокійніший спів, бо через велику швидкість у нас дуже багато хто не вимовляє слів, через що піснеспів виходить «у кашу», що в професійному хорі неприпустимо.
— А чи не вийде так, що через слова ми втратимо мелодію, яка, можливо, навіть більшою мірою підкреслює дух богослужіння, ніж слова. Узагалі, на Ваш погляд, що має бути в пріоритеті: слова чи мелодія?
— Складно сказати. Адже є молитва розумом — те, що апостол Павло називає «співати розумом», тобто співати так, щоб кожен міг розібрати, про що співається. А є молитва духом: «співати духом» (1 Кор 14:15, переклад Р. Турконяка), тобто звернення не до розуму, а більше до серця. Відголоски цієї молитви духом саме й зберігає в собі мелодія. Це такий порив серця до Бога, коли хочеться більше співати, ніж вимовляти слова під спів. У всякому разі, треба відточувати майстерність, треба займатися. Лаврський спів — він швидкий, він динамічний. Звісно, у ньому є якісь окремі моменти, але загалом це бадьоріший спів. І ця бадьорість у ньому підкреслюється ще й тим, що тут дуже багато мажору. І навіть мінор, якщо його правильно виконувати, він теж звучить дуже бадьоро, красиво і майже як мажор. Але надто заганяти не варто. Треба якось більше з «відтяжкою», акуратніше, при цьому зберігаючи бадьорість. Над цим потрібно працювати.
— Чи не маєте Ви відчуття, що лаврський спів дещо недооцінений. Що про нього ще мало знають, що у світі музики Києво-Печерський наспів себе ще не показав, ще перебуває в напівдрімоті або в напівтіні?
— Так. Є таке відчуття. По-перше, для багатьох досі недоступні партитури, особливо Великого посту. Ці книжки мало хто бачив і мало про них знають. Або набір наших «подобних», місцями просто‑таки надзвичайних, також практично не знайти. Хоча в наш технологічний час із цим, здавалося, не повинно бути жодних проблем. Я вже не кажу про відеозаписи. Хоча б в аудіоформаті, щоб багато хто міг послухати, як звучить лаврський наспів, і зрозуміти, як із ним потрібно працювати. Адже він цілком гідний того, щоб поповнити скарбницю музики світового масштабу. Але це, скоріше, мрії вголос.
— Щиро Вам вдячні. І наостанок хотілося б ще запитати: що Вас найбільше в житті радує? Без чого Вам важко було б жити?
— Я б сказав, що це моє монашество. Так, це те, що я монах. Саме життя в монастирі. Це стало рідним, тим, що гріє і душу, і серце. І цьому я надзвичайно радий
Коментарі