Листи з фронту
Більша частина лаврських ієромонахів несла служіння в польових госпіталях, але були й такі, кому доводилося часто перебувати на передових позиціях, в окопах, і там молитися разом із солдатами, звершувати короткі служби Божі, наставляти воїнів, благословляти їх у бій, а після бою поспішати до поранених, допомагати в перев'язках, напутствувати вмираючих і вночі ховати вбитих.
«Найпильніше прошу святих молитов, — пише з фронту до рідної обителі о. Флавіан, — вони мені необхідні. Без допомоги згори жити довго не можна під 16‑дюймовими снарядами… На новий рік я причащав поранених і хворих під пострілами цих велетнів. Снаряди рвалися навколо, і люди падали від самого свисту-шуму, коли вони летять, а особливо, коли через голови перелітають. І ось я причащав під таким страшним гулом 43 особи… Бомби бувають по 40 пудів ваги, і такому снарядові варто влучити в який завгодно дім, від нього залишиться тільки один слід. Ось чому я пишу вам, дорогі отці, про все це, щоб ви посилили святі молитви про мене грішного. Я дуже потребую ваших молитов. А якщо Господь судив мені не повернутися вже до святої Лаври, то прошу вас, запишіть моє ім'я і відслужіть панахиди. Пишу цього листа під гуркіт страшних гармат… Я щойно освятив воду. Близько 400 осіб війська стояли і співали Символ Віри та Отче наш. А два страшні снаряди дуже близько розірвалися біля нас. Стало дуже страшно. Але я голос підвищив, щоб не показати, що боюся, і щоб підбадьорити присутніх. Благаю вас, помоліться за мене».
Усі ці листи зазвичай ставали спільним надбанням усієї братії: усі разом раділи радісним звісткам і печалилися скорботним. З приводу кожної новини братія старанно молила Господа: «Нехай посилиться радість, нехай припиниться печаль».
«Сердечно вам дякую за вашу прихильність і святі молитви, — пише ще один лаврський ієромонах, — Радію, що й моє грішне ім'я не забувається у святая святих у Лаврі. Я тільки й живу спогадами про неї… Так, ви маєте рацію, кажучи: “хто на морі не бував, той Богу не молився”. Але я скажу більше: хто під 16‑дюймовими снарядами не бував, той і не молився… Мене Господь сподобив і бути, і молитися. Під громом їхнім подумки переносишся до кожної гробниці святих угодників Печерських, нехай молитвами їхніми Господь збереже від смерті».
«Дуже жорстока війна. Це не війна, а якесь пекло кромішнє. Ніяк не можна описати всього того, що тут доводиться бачити і переживати. Цілими тижнями часом буває ні до сну, ні до відпочинку, бо як тут заснути чи відпочити, коли день і ніч ревуть гармати, тріщать кулемети і дзижчать кулі. Усе-таки, попри труднощі й смертельну небезпеку, службу Божу майже щоразу звершую поблизу самих позицій, так що замість дзвонів дуже часто над головами тих, хто молиться, виють бомби… За кожним таким служінням буває по 500–600 сповідників. Через неможливість сповідати кожного окремо, я сповідаю всіх охочих разом — загальною сповіддю… Доводилося служити і в уніатських церквах. Галичани дуже люблять наше богослужіння і спів і кажуть: “дуже гарно, дуже красно”. Народ тут дуже смиренний і міцно віруючий. Теперішня війна все в них знищила, але вони не падають духом і кажуть: Господь дав, Він і взяв! І терплять… Подивишся на них — справжні мученики і перших часів християни…»
Багато листів братія отримувала і від самих воїнів, які у спілкуванні зі святою Лаврою та з її святинями черпали свою мужність, терпіння і розраду. Ось, наприклад, що пише послушник Терентій, який пішов на війну: «Ми були в Угорщині, а тепер відступили в Галичину… Німці дуже вперті, напиваються горілки і п'яні лізуть напролом… Ми не піддаємося їм і відбиваємо їх своєю зброєю. На горах сніг почорнів від германських трупів… Ми б'ємося щодня до кривавого поту, до смертельного удару, щоб зберегти віру Христову до пришестя Христа… Ворог думає, що в нас зброя — гармати та гвинтівки, а в нас сильніша за це духовна зброя, молитва та сила хресна… Дякую за боголюбиву посилку, у благословення від обителі. Вона міцно звеселила мене, і я радів, як на свято».
А це вже лист воїна до знайомого в Лаврі ченця: «Сповіщаю вас, о. А., що я, з милості Божої, під покровом Цариці Небесної, живий і здоровий. Дякую вам за ваші святі молитви… Багато хто з наших братів-солдатів благословляється через читання святих листівок, які ви надсилаєте зі святої Лаври. Вони нам служать замість єлею, яким мажеться душа наша для зігрівання нашого холодного кам'яного серця».
Повчальні листівки, про які йдеться, здебільшого були відбитками статей із журналу «Свет Печерский». Їх у більшій кількості посилала обитель до діючої армії на прохання полкових священників і на прохання самих же воїнів. «Ми, — пишуть до обителі солдати, — читаючи ці листки, відчуваємо, що справді божественна сила зберігає нас від страшної смертельної ворожої зброї. З нами був один випадок такий. Коли ми отримали ваші листки, то ми в цей час були в передових окопах, на позиції, і відбивали успішно ворожі атаки частим вогнем з рушниць і кулеметів. Після цього мало-помалу стрілянина в нас припинилася і стихла. Ми зібралися, кілька людей, у гурток, посідали і стали читати надіслані ваші листки. Раптом в окоп упала граната і з великою люттю розірвалася. Осколки засвистіли біля вух наших, але самих нас Бог зберіг, і з нашої зібраної купки солдатів ніхто не був поранений і не вбитий. Після цього впала друга граната і влучила якраз у двох сплячих солдатів. Ця граната розірвала на дрібні шматочки одного солдата. Картина була вельми жахлива: в одному місці лежить нога, в іншому — рука, а навколо того місця, де він спав, сажнів на п'ять було розкидане все його тіло дрібними шматочками…».
Вдячні листи надходили і від генералів: «Разом з підлеглими мені військами… сердечно дякуємо братії Лаври за піклування про наших поранених і хворих братів-воїнів і просимо святих молитов ваших про те, щоб Всевишній напоумив, укріпив і благословив нас усіх».
Лаврська гостинність
«Щойно почалася війна, свята Лавра надала всі корпуси свого просторого готелю для воїнів, які з усіх боків збиралися до Києва, щоб іти на поле брані. А пішли воїни — ці ж приміщення обитель надала для військових лазаретів. Крім цього, обитель відкрила ще у своїй новій лікарні, щойно нещодавно збудованій, тимчасовий госпіталь для 120 поранених… І ось тисячі поранених воїнів під святим і теплим дахом обителі, предстательством преподобних Печерських, молитвами братії та мистецтвом лікарів знаходять від Господа полегшення, спокій і зцілення своїм ранам і хворобам. Ці незвичайні лаврські гості являють велику віру, смирення й упування на Бога. Щодня ієромонахи обходять усіх хворих, читають їм правило, сповідають і причащають їх… Багато приходить поранених і з інших міських госпіталів, особливо у дні великих свят, коли лаврську странноприїмницю відвідує митрополичий хор під керуванням отця Іадора. Так братія святої обителі втішає своїх незвичайних, але дорогих гостей… Хто раз побував серед поранених, той знає, як нестримно тягне знову повернутися до них… Ось де треба вчитися твердості у випробуваннях: тяжка рана, а він усміхається, наче нічого й не сталося. Ні тіні зневіри, ні слова нарікання; душевна краса і сила, яку рідко зустрінеш в умовах буденного життя».
Разом з тим лунали заклики і до богомольців: «Перед усіма нами стоїть невідкладний обов'язок допомогти пораненим воїнам перенести свої страждання, підкріпити їх у надії, розрадити їх у скорботі, наблизити спраглі уста їхні до Джерела вічного блаженного життя, Господа Ісуса Христа. Будемо жертвувати всім, хто що може і чим може: у кого немає грошей — нехай жертвує речами, провізією для лазаретів, білизною, чаєм, цукром, корисними книгами. Усе Бог прийме як свічку трудову, як жертву від люблячого серця, як справу милосердя. Хто вміє, хто може — прийдіть і послужіть недужим заради Господа, відвідайте їх, утіште доброю бесідою, помоліться, почитайте хворому біля ліжка його гарну книжечку. І не забудьте про його родину, зробіть усе, щоб хоча б на вашій парафії витерти всяку сльозу солдатської сім'ї, щоб не було жодної з них, яка потребує насущного хліба, щоб і Господь невидимо перебував серед нас. О, як це полегшить воїнські тяжкі страждання».
Життя в обителі
Турботи про поранених забирали багато сил, але, як і раніше, течія лаврського життя ні в чому не відхилялася від уставу преподобних отців. «У всіх храмах звершуються всі служби Божі. Тихіше стало тільки на лаврських дворах. Приїжджих богомольців мало. Війна зайняла всіх. Просторі корпуси лаврського готелю, які зазвичай займали богомольці, тепер зайняті лазаретами для поранених. Але храми не бувають порожні. Приходять молитися городяни, у більшій кількості приходять і воїни. Багато хто з них говіє. Моляться тепер люди особливо старанно… Коли читають єктенії про допомогу Божу в брані нашій із супостатом, з глибоким зітханням і старанням усі осіняють себе хресним знаменням, інші падають ниць і старанно кланяються Господеві… Усі в обителі мають розраду спостерігати живий приплив віри в народі. Особливо зворушливо буває бачити, як моляться юні офіцери, які вирушають на поле брані. Часто приходять вони до обителі в супроводі своїх матерів, братів і сестер. Є серед них щойно одружені. Служать вони напутні молебні. Гарячі молитви їхні зливаються з багатьма сльозами…».
Щоб вселити людям здорові думки і мужні почуття добрим словом та повчанням, у Лаврі утворився проповідницький гурток. Він складався з кількох братій, які мали здібність і охоту до проповідування слова Божого, і переважно вів позабогослужбові бесіди з богомольцями та воїнами. Деякі настанови проповідників з'являлися на сторінках «Света Печерского».
«Війна — велика вчителька. Це бич Божий, яким Господь жене нас до доброчесного життя… Раз ми війни не хотіли, але вона все-таки нам нав'язана, то причина її єдина: це — попущення Боже за наші гріхи… Адже скільки гріхів лежало на нас, на народі нашому, до теперішньої війни: пияцтво, незгоди, страйки, буйство… І серед усієї цієї безодні гріхів є ще й такий гріх, який майже ніким не помічений, але про який ще 26 років тому попереджав затворник Вишенський єпископ Феофан: “Сподобається західний письменник, і почнуть його перекладати… і вже все підряд і дмуть… А в тих поміж добрим наводяться і їхні неправославні погляди. — Взагалі кажучи, шкода дивитися, як у наших богословів… усе німчура та німчура. — Ось і пошле за це на нас Господь німчуру, щоб вона гарматами і багнетами вибила з голови все німецьке (неправославне) мудрування”. Ось це пророче передчуття святителя не завадило б велегласно вострубити у вуха нашому духовному юнацтву, а найпаче їхнім наставникам».
«Будемо будити себе, будемо будити один одного прокинутися, прийти до тями, очутитися і постом, сльозами та покаянням очистити себе для життя доброчесного, для подвигів добра, для життя нового, кращого».
«Можливо, нічого нам так не потрібно в ці дні, як надії і терпіння.., потрібно ще довго чекати кінця цієї тяжкої війни… Будемо терпляче чекати його, як чекав Симеон Христа Господнього. Будемо трудитися для цього постом і молитвою, не відступаючи від храму, як трудилася пророчиця Анна. Будемо готові до всяких нестатків і всяких страждань, в очікуванні спасительного кінця, споглядаючи лагідний образ Матері Господньої, яка все виконувала, все переносила і багато страждала».
Надія на союзників
Але ні розповіді поранених, ні листи фронтовиків повною мірою не передавали того напруження і всього того жаху, який витав на полях битв. 1915 рік був для армії вкрай тяжким. Усю свою міць Німеччина спрямувала проти східного фронту. Власне, на західному фронті тому й «без змін», що вся сила удару лягла на плечі сербських і російських воїнів, які через це поступово танули. На початку війни російське командування зробило все, щоб урятувати честь Франції. Але коли на другий рік битви самим довелося звернутися до союзників по допомогу, щоб ті розпочали наступ на заході і тим самим полегшили б становище російської армії, яка гинула в той час від нестачі озброєння, то у відповідь лише отримували скарги на труднощі такого маневру.
Окопна туга доводила до відчаю простих солдатів. Підраховуючи вбитих, вони раз у раз запитували: «Коли ж ця чехарда скінчиться?» і лише руками розводили, чуючи, які заклики в цей самий час долинали з Києва: «Не слухай нерозумних і безглуздих речей про мир. Неси до кінця покладений на тебе Господом хрест… нам не варто говорити про мир, не пропонувати і не просити про нього ворогів наших, а приписати його їм, коли вони будуть переможені». Та вже ж, легко переживати війну через газетні про неї кореспонденції.
Приготування до евакуації
Нависла загроза відступу. Німцям вдалося створити безперервний фронт — від Риги до Багдада. У вересні 1915 року «на вимогу військової влади, обитель повинна у вказаний строк вивезти все, що може становити цінність у руках неприятеля… Отже, частково вивезено вже, а частково приготовано до вивезення тільки все те, що можна вивезти без шкоди для молитовних подвигів братії. Божественні служби звершувалися і звершуються в усіх лаврських церквах безперервно… Народ православний, як і раніше, наповнює святу обитель… Замовкла робота тільки в друкарні та майстернях. Та й то в друкарні знайшли можливість залишити невелику машину для невідкладних потреб обителі і для друку “Света Печерского”».
«Що буде з обителлю, якщо Господь попустить навалу неприятеля на Київ? — намагалися відповісти в редакції лаврського журналу на часті запитування богомольців, — Буде, звичайно, те, що Бог дасть, і загадувати наперед не доводиться. Але ми все ж скажемо. Звичайно, виїдуть усі, кому велить зробити це, на свій розсуд, духовне начальство. Виїдуть браття призовного військового віку, щоб не послужити проти вітчизни своєї ворогові своєму. Виїдуть, можливо, і ті, хто у хвилини смертельної небезпеки не встоїть перед лицем її. Але старці й на чолі їх один зі старших архімандритів залишаться, залишаться і будуть звершувати службу Богові, доки Бог дає сили служити… Свята обитель не один раз у давнину переживала навалу іноплемінників, і Господь зводив її з праху і збирав насельників її з розсіяння. Так віримо, буде й цього разу, якщо Господь попустить розорення обителі».
Світло в темряві
Добігала кінця військова служба отця Филипа. Цілий рік, доки його не призначили ректором духовної семінарії в Нью-Йорку, він трудився в госпіталях і лазаретах Могильова, виконуючи тут обов'язок гарнізонного благочинного.
За плечима ні з чим не зрівнянний досвід суцільно зайнятого часу: не лише всього дня, а часто й ночі напроліт. Необхідно було присісти біля кожного пораненого і приділити йому хоч кілька хвилин уваги. Говорити доводилося про все — і про справи віри, і про справи сімейні, причому тут-таки диктувалися листи на батьківщину, розпорядження у сімейних справах, духовні заповіти. «Багато хто цілковито відродився, — пише він в одному з листів до обителі, — стали іншими, новими, добрими. Божа іскра, що тліла під гріховним сміттям, спалахнула і загорілася яскравим, небесним вогником. Ось він, скарб! Він, виявляється, у нас, у нашій душі, а ми його й не помічали. Життя в доброчесності, для Бога, для неба виявилося таким блаженним, що дає стільки радості, що колишнє життя порівняно з ним здається чимось жахливо гидким і мерзенним… Повертаюся я до себе вже пізнього вечора і хоча відчуваю втому після богослужіння і довгого напруження на сповіді, але зате легко й радісно на душі. Я йду і думаю: звичайно, війна, а особливо теперішня — велике зло… Багато крові, багато сліз і страждань… Але зате скільки тепер тих, хто спасається, і вже спасенних… Ось ці душі, які зараз я приймав у свою душу, хіба це не викуплені кров'ю, сльозами, стражданнями і подвигом багатьом?..».
Вочевидь, про цю ж надію, підбиваючи підсумок своїм роздумам про війну, говорив і отець Олександр Шмеман: «Люди століттями сперечаються і навіть ллють кров, і все одно немає виходу з їхніх розбіжностей. Ми не переспоримо світ самими доказами, і якщо ми переможемо його, то тільки тією радістю, яку дає нам наша віра і вся особливість якої якраз у тому, що ніхто й ніщо, ні люди, ні страждання, ні сама смерть не можуть її від нас відібрати».
… «У перший день Пасхи в лаврській їдальні кілька полонених галичан заспівали злагоджено і красиво: “Христос Воскресе из мертвых”. Усі полонені слов'яни, як одна людина, встали і, оголивши голови, слухали. У багатьох на очах блищали сльози. Деякі, не витримавши, припали до столів і ридали. Інші підходили один до одного, обіймалися і цілувалися, вітаючи зі Світлим Христовим Воскресінням»
