Німеччину юдить
Не здогадувалися про майбутні жахи війни, яка забрала в людства майже десять мільйонів життів, і самі німці. Вони куди більше були охоплені передчуттям успіху. Розрахунок на силу власної зброї та не так давно розроблену тактику бліцкригу тільки розпалювали їхні раптово прокинуті апетити. Могутня імперія-хижачка з високорозвиненою індустрією, із залізною дисципліною в побуті, де надто мало людського і надто багато бездушно-механічного, вражала уяву світу своїми гарматами, броненосцями, диригаблями, що здіймалися під хмари. Ніхто ж особливо й не приховував, що вся ця велич і багатство ґрунтуються на пограбуванні інших народів. Узяти хоча б ту саму контрибуцію в п'ять мільярдів франків із розгромленої 1871 року Франції або колонізацію Африки, що тривала. Німцям раптом повірилося, що «грабунок сусідів законний і навіть корисний для їхнього здоров'я». І вже зовсім втративши міру у своєму насиченні, їхній генштаб узявся до розробки плану дій на два фронти одразу: за розгромом Франції мало послідувати стрімке завоювання Росії. При цьому важливо було вдарити якомога швидше, доки росіяни не відійшли від війни з японцями.
Тим часом у Києві запах війни, що долинав з боку Німеччини, яка спішно озброювалася, ще не сприймався всерйоз. Імператорські двори з'єднані родинними зв'язками: хіба ж піде брат на свого брата? Навіть після сараєвського замаху в місті ніхто й вусом не повів: «Якийсь гімназист-серб убив австрійського герцога… отже, той заслужив! Нічого було призначати військові маневри під боком у сербів… Та й не привід же це для війни… Он, не так давно, італієць убив французького президента, але ж франко-італійської війни не виникло…».
Ніхто не вірив, що війна почалася, навіть коли австрійські гармати наприкінці липня обстріляли Белград. Не вірив і Микола II, який надіслав німецькому імператорові Вільгельму телеграму, де благав його завадити австрійцям «зайти надто далеко». І лише відповідь Німеччини, з нотою, що оголошувала Росії війну, умить зруйнувала всі мирні надії. Так, усі ми — брати, ось тільки б розібратися, хто зараз Каїн, а хто Авель.
На сторінках «Света Печерского» вмістили заклик допомогти братньому народові: «Серби — народ не чужий нам. Вони одного з нами слов'янського племені й однієї з нами православної віри… Колись турки полонили сербський народ. І бути б їм у турецькій неволі до віку, якби російські люди, на виконання свого християнського обов'язку, не допомогли їм років п'ятдесят тому відбитися від турків і знову утворити своє царство… Відтоді сербське царство стало — як дитя у великого нашого царства російського і, як дитя, воно завжди шукало і шукає захисту й допомоги в нас… Сталося так і тепер… Почалася війна, і Бог нас розсудить із зухвалими й неправедними насильниками в цій війні…».
Перші «ластівки» війни
«На початку будь-якої війни перша її жертва — правда». Усім чомусь здавалося, що війна надовго не затягнеться і що капітуляція Австрії та Німеччини неминуча. Знаходилися навіть прибічники війни з Німеччиною, які твердили, що добрий струс «оздоровить наше хворе суспільство, напоумить і поставить усе на місця». По той бік битви від подібних розпалювальних закликів і зовсім не було де сховатися. Ось тільки, якщо у Відні в усьому винуватили сербів, то в Берліні головними паліями війни оголосили росіян.
І ось уже тисячі російських людей, які приїхали на лікування до Німеччини й навіть не знали про війну, на собі відчули «гарячі» обійми господарів. Спочатку німці вдарили їх по кишені, розмінюючи гроші за найнижчим курсом. Потім почали наносити на стіни будинків заклики «ловити російських шпигунів». Зрештою дійшли до того, що разом із поліцією почали викидати приїжджих на вулицю. А тих, хто протестував проти знущань або заступався за жінок, тут-таки пристрілювали.
«Погано знали ми цей дикий народ… — ділився з читачами новинами, що дійшли, ієромонах Филип, — Мерзенні насильства, нелюдські знущання і страшні жорстокості, яких завдавали німці мирним громадянам, беззахисним жінкам і дітям, військовополоненим, — відкрили нам не християнську й навіть не людську, а якусь напівзвірину душу німецького народу. Тепер увесь він, від імператора Вільгельма і до останнього солдата, видається нам якимось чудовиськом, кровожерним звіром, що топче закони і Божі, і людські. Вони вигадали таку філософію, яка навчає їх бути надлюдьми, проповідують нікого не боятися, усіх зневажати і все поневолювати собі. Кажуть, наприклад, що Вільгельм наступного дня після причащання святих Таїн, відправляючи війська свої проти росіян, звернувся до них, між іншим, з такими словами: “Ідіть і винищіть їх… І не беріть полонених і поранених… нехай ті, хто потрапить до ваших рук, загинуть. Не давайте пощади і вбивайте негайно”».
Усе це можна було б вважати за нахабну вигадку, за перебільшення… Ось тільки німецькі письменники разом з ученими закликали своїх воїнів буквально до того самого: не відчувати жалю до своїх жертв, нещадно знищувати не лише людей, а й руйнувати навіть храми, висаджувати динамітом пам'ятки мистецтва, а потім, як писали німецькі філософи, «ми створимо собори і храми величніші, щоб під їхнім склепінням прославити діяння нашого великого імператора».
Любов до ворогів
Немов не помічаючи всієї цієї жорстокості, про яку до Лаври повідомляли й самі військові: що німці «добивають поранених на полі битви, піддають тортурам захоплених у полон, стріляють у госпіталі та лазарети, захищені Червоним Хрестом, руйнують навмисно бомбами старовинні храми і пам'ятки мистецтва», редакція журналу неухильно закликала до справ духовної розради: «Христос любив і молився за ворогів Своїх, отже і ми так маємо чинити. Не вистачає для цього в нас сили? Не будемо бентежитися і відкидати заповідь! Випросимо собі сили у Подателя духовної благодатної сили, у Духа Святого… Християнську любов до ворогів ми сміливо, безбоязно, можемо застосувати і щодо німців, які воюють з нами. Якщо ми не вийдемо за межі необхідної боротьби зі злом, якщо ми будемо битися з німецькими воїнами та з їхніми посібниками, а не з мирними німецькими жителями, якщо ми не будемо їм чинити жодної непотрібної для війни кривди й утиску, то ми вже зійдемо на перший ступінь любові до ворогів, покажемо, що в нас немає до них почуття ненависті й злоби. Якщо ж будемо до того ж милосердними до поранених, полонених і підкорених німців, якщо будемо захищати їх і благодіяти їм, то цим покажемо, що ми можемо піднестися і до повного християнського почуття любові до них, любові до ворогів своїх».
Високі заклики не розходилися зі справами. Обитель як могла брала участь у житті полонених гостей. А «їх від початку війни у фортеці біля Лаври проходили щодня цілі тисячі… Серед них, як і раніше, багато руських уніатів (галичан). Не їхня провина, що були вони у ворожому стані. Господь приводить їх до нас, щоб з'єднати з нами навіки. Не відштовхнемо їх холодністю та байдужістю своєю. Скажемо і їм слово любові, що зв'язує нас у Христі. Архієреї та священники стали вже відвідувати їхні казарми. Полонені з вдячністю приймають святі хрестики, образки, євангелія, молитовники, духовні книги і повчальні листки». Під наглядом одного-двох солдатів вони великими партіями відвідують обитель: у печерах поклоняються мощам святих угодників, у храмах підносять молитви до Бога. До того ж «їхньою працею, за південно-східною стіною странноприїмниці будуються доволі просторі бараки для поранених. У своєму синьому та сірому одязі й кепках полонені старанно перевертають і перевозять на тачках землю, вирівнюючи майданчик біля колодязів преподобних отців… За їхніми словами, у полоні вони ожили душею і благають Господа, щоб на землі запанували правда і мир».
І вже зовсім з точністю до навпаки, немов із самого пекла, прийшов «перший ешелон наших страдників-воїнів військовополонених… Боже мій, що ж постало перед нашим поглядом, — пише один зі священників, які зустрічали, — обличчя блідо-жовті, очі запалі, погляд тьмяний і безживний; одягнені всі брудно… на ногах замість чобіт нічні подерті туфлі; деякі босоніж. Із 245 осіб… 160 були принесені на ношах, багато хто без рук і без ніг. Більша частина страждає на внутрішні хвороби, нажиті в полоні важкими зимовими роботами. За заявою самих поранених, життя їхнє минало в суцільних стражданнях, нестатках і виснаженні голодом, наприклад півфунта солом'яно-картопляного хліба на добу на людину, суп із заіржавленої смердючої солоної риби один раз на добу, нерідко з червами, і якась каламутна, ледь тепленька вода, звана “кавою”. На поставлене мною запитання одному, позбавленому всіх пальців на обох руках і кінчика носа, — коли і за яких обставин він поранений чи ампутований, — той, гірко заплакавши, відповів: “Ні, я не поранений… Пригнали нас, 200 осіб полонених, у листопаді місяці 1914 року, в одне місто; біля холодних бараків роздягли догола і ганяли по снігу 15 хвилин, при 15 градусах морозу; тоді я відморозив усі пальці й ніс, а багато хто з товаришів невдовзі помер… У бараках, куди нас загнали палицями, не було жодних нар: на мерзлу, холодну землю кинули 2 снопи соломи на 200 осіб. Знущанню і мукам не було кінця… Страшно виснажливі, нелюдські важкі роботи: — запрягають у важкі плуги по 25 осіб і орють землю, поганяючи прикладом або тесаком; тут-таки нещасні гинуть сотнями… При проходженні в селах чи містечках по вулицях усе населення буквально обпльовує обличчя, б'є камінням і кидає нечистотами”».
І хіба в силі людина, без допомоги згори, витримати тиск таких моторошних новин, щоб не віддатися в руки лютої ненависті і, як і раніше, далі бачити в німецьких полонених радше гостей, ніж об'єкт для власної помсти? «Що, коли полонені здаються нам нікчемними тільки тому, — намагається розібратися в тому, що відбувається, редакція журналу, — що ми не хочемо придивитися до них, розгледіти їх? Що, коли, дивлячись на них, на їхній нецікавий для нас вигляд, ми думаємо: чи може бути що добре з Назарета? І раптом світло істини засліпить нас, і раптом за таку зневагу не буде нам ні прощення, ні пощади?!.. У всякому народі і у всякій людині є щось і добре, і зле. Підходьте, браття, з любов'ю до людини, щоб прийняти від неї добре, а не зле».
Ближче до місця битв
І вже куди більше, ніж про полонених, треба було дбати про своїх воїнів, тим паче, коли армія зіткнулася з великими втратами і коли в самих бійців виник величезний запит на духовне окормлення. Треба було бачити, як солдати з якоюсь особливою поривчастістю і радістю поспішають до священника — висповідатися і причаститися: «Батюшко, дорогий, якби ви знали, що означає після двох місяців походу під безперервний гуркіт гармат, виск снарядів і свист куль почути рідні молитовні звуки, ви б зрозуміли, чому ми плачемо щасливими сльозами».
Отець Филип не міг пройти повз, та й як після такого відмовиш у своїй присутності поруч із ними: «Простіть і благословіть мя, дорогі отці та браття — читачі! З Божим благословенням я йду на поле брані послужити святій справі. Довго я кріпився і стримував себе, але нарешті ясно усвідомив, що моє місце зараз не тут, не вдома, а там, де мої брати несуть тяжкий воїнський подвиг, страждають і вмирають. Якщо Господь збереже мене цілим і неушкодженим, значить, я ще потрібен для Христової Церкви; якщо ж візьме мене до Себе, пославши смерть на полі брані, то велика Його милість до мене грішного. Нехай буде на все свята Божа воля. Помоліться ж, дорогі брати, щоб Господь допоміг мені терпляче і з любов'ю понести до кінця піднятий подвиг».
2 листопада 1914 року ієромонах Филип вирушив у дорогу. Він «повіз із собою свою похідну церкву і багато євангелій, святих хрестиків та образків, а також духовних книжечок і листівок для розради й повчання хворих та поранених воїнів. Листки — це дар обителі, а все інше частково придбане о. Филипом на свої кошти, а частково пожертвуване його друзями».
Разом з отцем Филипом із Лаври на фронт для духовного окормлення воїнів пішли ієромонахи: о. Флавіан, о. Васой, о. Іассон, о. Феодосій, о. Феодот, о. Паїсій, о. Вонифатій і о. Калліст. А як запасні воїни до війська вирушили близько 150 послушників.
