Святогірська Успенська Лавра

Свято-Успенська Святогірська Лавра стоїть у місті Святогірську на Донеччині, за десять кілометрів від траси Е40/М03, між Ізюмом і Слов'янськом¹². Спочатку весь монастир містився в печерах, вирубаних у крейдяній горі: у XVII столітті цей печерний комплекс мав щонайменше чотири яруси приміщень, а 1637 року у верхній частині гори влаштували Свято-Успенську соборну церкву¹.

Власна історія обителі відносить її виникнення до VIII—IX століть, причому сам монастир подає це як припущення, засноване на археології та порівнянні з іншими печерними монастирями, а не як документовану дату². У документах Святі Гори згадуються від 1526 року, а Святогірський монастир — уперше в царській грамоті на земельні володіння 1624 року¹.

У 1670-х роках ченці поставили під горою на березі річки дерев'яну Петропавлівську церкву; обитель оточували фортечні мури, вона мала артилерію і слугувала передовим укріпленим постом на межі з Диким полем. 1679 року татари захопили та спустошили монастир, проте його швидко відбудували, а після Азовсько-Дніпровських походів 1695—1696 років він втратив стратегічне значення¹.

Руйнування верхньої частини скелі наприкінці XVII століття привело до спорудження у 1698—1708 роках наземного мурованого Свято-Успенського собору коштом полковника Ізюмського полку Ф. Шидловського, а рештки старого печерного храму перебудували на Свято-Миколаївську церкву¹. 1786 року, під час секуляризації, монастир закрили, його майно й угіддя відійшли до державної скарбниці¹. Розмір цих угідь видно з описів кінця століття: 1795 року в маєтку налічувалося 550 дворів, у них проживало 3 134 селянина, а 1797 року маєток складався з 25 000 десятин землі, зокрема 9 860 десятин ріллі та 10 000 десятин лісу³.

Після смерті князя Григорія Потьомкіна-Таврійського 1791 року святогірське надбання перейшло у спадок його племінникові генералові Енгельгардту³. Спроби відновити обитель довго не мали успіху: 1826 року імператор Микола I видав наказ обстежити руїни, 15 квітня 1836 року Святіший Синод розпорядився дослідити можливість відновлення, але на донесення Преосвященного Харківського 12 травня 1837 року надійшов наказ, що відновлення не відбудеться, бо власниця земель не погодилася їх пожертвувати; 1841 року обвалилася частина підземного ходу на початку печер³.

1844 року обитель відновили під назвою Святогірської Свято-Успенської пустині — за наказом імператора Миколи I та за чином і уставом Глинської пустині^{1, 4}. Першим настоятелем Святіший Синод призначив скарбника Глинської пустині ієромонаха Арсенія, згодом архімандрита; він прийшов сюди з дванадцятьма ченцями, а велику допомогу надав місцевий поміщик граф О. Потьомкін із дружиною^{1, 4}. Архімандрит Арсеній помер 12/25 жовтня 1859 року⁴.

Далі постали Свято-Покровська церква з дзвіницею (1850) за проектом А. Тона, до якої наступного року прибудували будинок ігумена, та Свято-Успенський собор (1859—1868) за проектом О. Горностаєва, заввишки 53 метри до хреста; 1864 року на горі Фавор звели Спасо-Преображенську церкву, яка не збереглася, 1877 року — готель, а 1887 року — два корпуси келій¹. 9 серпня 1861 року пустинь урочисто приймала імператрицю Марію Олександрівну з дітьми⁴. У монастирі бували І. Рєпін, Ф. Тютчев, І. Бунін, В. Немирович-Данченко, М. Цвєтаєва та Д. Багалій, а навесні 1887 року тут мешкав А. Чехов¹.

8 липня 1922 року влада почала відкритий тиск на братію, вимагаючи негайно залишити обитель⁴; того ж року монастир ліквідували¹. 21 жовтня 1922 року ухвалили передати колишній монастир під будинок відпочинку, який, попри обіцяне відкриття в грудні, запрацював лише в травні 1923 року; 1925 року в лісових околицях почали влаштовувати окремі пансіонати, а 1927 року на одній з гір спорудили пам'ятник Артему⁵. У ті роки зі святогірської братії розстріляли ієромонаха Мелхіседека (Соловйова) та священномученика Паїсія (Москота)⁵. Ієромонаха Іоанна (Стрєльцова) уперше заарештували 1931 року, потім іще 1937 і 1949 року, а 11/24 вересня 1970 року він, підвівшись із хвороби, відслужив свою останню Божественну літургію⁵.

У червні 1942 року, під німецькою окупацією, ченці ухвалили відкрити обитель, але вже наприкінці березня 1943 року їм наказали її залишити⁵. Пошкоджені війною будівлі відбудовували протягом 1947—1956 років, у 1969—1973 роках провели перші консерваційні роботи, у 1973—1979 роках відреставрували Свято-Миколаївську церкву, а 1980 року монастирський ансамбль увійшов до Святогірського державного історико-архітектурного заповідника¹; у травні 1955 року на монастирській території відкрили санаторій⁵.

У листопаді 1991 року Донецький облвиконком ухвалив рішення про передачу монастирських будівель у власність єпархії; 15 липня 1992 року до обителі прибула перша братія — вісім осіб, 20 серпня того ж року в Успенському соборі відслужили першу літургію, а 4 жовтня хресною ходою повернули сюди Святогірську ікону Божої Матері⁶. 1997 року в обителі знову задзвонили дзвони — сімнадцять⁶, а 2000 року монастирю передали печерні храми⁶.

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 9 березня 2004 року монастирю надано статус лаври⁷; 18 вересня того ж року при в'їзді до обителі встановили пам'ятник Божій Матері⁷. 20 грудня 2008 року Священний Синод благословив відкриття подвір'я Лаври на честь святителя Феодосія Чернігівського в селі Кармазинівка на Луганщині⁹.

Преподобний Іоанн Затворник, у миру Іван Крюков, народився 1795 року в Курську, а помер 24 серпня 1867 року⁴; 24 серпня 1995 року Церква причислила його до лику святих^{4, 8}. 11—12 липня 2008 року відбулося прославлення ще шістнадцяти отців обителі, які подвизалися у Святих Горах у XVII—XX століттях; разом вони склали Собор Святогірських святих, мощі одинадцяти з яких перебувають в Успенському соборі, а день соборного святкування — 24 вересня — приурочений до дня пам'яті преподобного Іоанна (Стрєльцова)⁸.

Обитель приймає прочан: житло в паломницькому готелі надають на строк до трьох діб, поселення відбувається через реєстратуру за документами, що засвідчують особу, а вартість проживання є пожертвою¹⁰. Харчування в монастирі дворазове й безкоштовне: обід у паломницькій трапезній о 12:00, а в недільні та святкові дні — після богослужіння, вечеря ж — після вечірнього богослужіння¹¹.