— Ваше Блаженство, як можна визначити, що таке чернецтво?
— На це є безліч відповідей. Одні кажуть, що це — постійна молитва. Другі кажуть, що це — піст на все життя. Інші кажуть, що це служіння Богові й людям. Інші кажуть — це нестяжання, відлучення від усього: від багатств, від усіх скарбів, які тільки можна мати в цьому житті. Одного разу запитали в одного преподобного отця: «Що таке чернецтво?» І той відповів: «Чернецтво — це блаженство». «Чому блаженство? — запитали старця — адже чернецтво ставить вузькі рамки, обмеження, і яке може бути блаженство в цьому малому просторі?» Тоді старець пояснив: «Коли людина приходить у монастир, вона починає своє життя з того, що віддається послуху, живе не за своєю волею, а дослухається до того, що їй говорить священноначаліє. Людина починає постом, молитвою, поклонами обмежувати себе, боротися з тією ветхою людиною, яка є в кожному з нас». Внаслідок цієї боротьби, яка триває не один день і не один рік, у людини з'являється усвідомлення того, хто є вона, і Хто такий Господь. Людина пізнає досвідом, що без Бога вона — ніщо. Ось це усвідомлення свого нікчемства і повної залежності нашої від Бога духовною мовою називається убогістю духовною. А Господь говорить: «Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (переклад Р. Турконяка, 2011). Тобто людина, яка приймає чернечий постриг і приходить до усвідомлення своєї духовної убогості, виявляється не нещасною, а навпаки, вона виявляється блаженною.
— Розкажіть, будь ласка, що Ви переживали під час свого чернечого постригу?
— Було відчуття хрещення. Начебто все просто: взяли ножиці, обстригли волосся, ну, почитав там, свої обітниці, прочитали молитви наді мною, і відчулося якесь оновлення душі, наче став іншою людиною. Як це — я собі не можу логічно пояснити, це пояснюється тільки вірою, бо чернецтво святі отці ще називають хрещенням. І блажен той чернець, який зберігає в собі цю нову благодать.
— Чи можна зберегти це натхнення в чернечому житті, що робити, коли воно втрачається серед метушні та спокус?
— Коли людина вступає до монастиря, як правило, це стається з натхнення від Святого Духа. Це не є заслугою нашої природи, просто Божественна Благодать кличе людину до монастиря. Але під час її чернечого подвигу це натхнення, ця благодать відступає від неї. Це Господь робить для людини тому, що хоче, аби ми виявили своє зусилля. Якщо Благодать Святого Духа огороджує нас увесь час, то жодних наших заслуг у цьому немає. І коли Господь ховається від нас — не відступає, просто ховається від нас — то це натхнення від людини відходить, зникає, і тоді вона має виявити свої добрі зусилля, вона має себе змушувати, вона має себе нудити. Як правило, у людини це виходить дуже погано. Коли Благодать Божа звершує з людиною будь-яку справу, то все відбувається красиво і струнко. А коли працюють уже тільки людські зусилля і самопримус, тоді в людини все виходить незграбно, косо, криво. Але Бог любить це наше косе, навіть криве зусилля, бо воно — наше, це наша особиста жертва Богові. І цей період кожен чернець обов'язково має пройти. У різних ченців ці періоди бувають різними, але вони обов'язково є. І тут не треба боятися, не треба панікувати, що втрачається відчуття і теплота молитви, відчуття духовної радості, надія втрачається — усе втрачається. Тут потрібно себе примушувати до всякої доброї справи, примушувати себе читати духовні книги і, особливо, потрібно себе змушувати молитися. Тут потрібно працювати не за почуттями, не за своїми помислами і станом, а працювати, дивлячись на Божий Закон, дивлячись на Святих Отців, які трудилися все життя і є для нас прикладом, і ми маємо йти вперед. Після цього періоду настає для ченця особиста Пасха. Що він при цьому переживає — читайте у святих Отців.
— Ваше Блаженство, у чому Ви знаходите натхнення і хто для Вас є прикладом у духовному житті?
— Молитва. Найбільше натхнення — це молитва. Молитва — це дихання душі. Якщо дихає душа, значить, вона жива і хоче трудитися і трудиться. А якщо молитвою не годувати себе, то, звичайно, тяжко доводиться ченцеві. А взірцем такого справжнього чернечого життя особисто для мене був отець архімандрит Кирил (Павлов), який постійно перебував у молитві. Він молився і ніс тяжкий подвиг духівника, тобто постійно приймав людей і допомагав їм вирішувати їхні життєві духовні питання. Це не було місіонерством у чистому вигляді, до нього приходили різні люди: і ті, які мали якісь внутрішні питання, приходили і люди з проблемами зовнішніми. І отець Кирил усім допомагав. Він був яскравим прикладом істинного християнина.
— Нині багато хто орієнтується на афонське чернецтво. Наскільки актуальна можливість відродження руських чернечих традицій?
— В афонського чернецтва є багато чого, чого можна повчитися, але історія вже сама розставила акценти. За останні століття викристалізувалося руське чернецтво, тобто чернецтво, яке удобоприйнятне для людей, які живуть на Русі, у нашій кліматичній зоні, у наших умовах. Зовнішні умови, клімат, характер народів Русі, ментальні особливості й спричинилися до того, що утворилося руське чернецтво. Я думаю, воно для нас ближче і його потрібно відроджувати. А щось корисне можна і потрібно брати всюди: і в афонітів, і в палестинського, і в єгипетського чернецтва. У них є багато чого, чого можна повчитися.
— Що особливо важливо для ченця нині? Як боротися з помислами, спрямованими проти ближніх?
— Для всіх ченців дуже важливо докоряти собі й учити себе молитися. Якщо людина це здобуде, то це стане тим мечем, яким вона посіче численні плевели тих неприятелів, які борють людину. Проти помислів є два сильні засоби: молитва і самодокір. Потрібно молитися і дорікати собі, докоряти: ось, я думаю про такого-то, що він такий-сякий, але якби я сам не був таким, то ніколи такого ярлика не причепив би ближньому. Якщо я йому чіпляю ярлик, що він блудник, значить, я сам блудник. Якщо я йому чіпляю ярлик, що він п'яниця, значить, я сам п'яниця, або він злодій, значить, я злодій. Раз я погано думаю про людину, значить, я точно поганий. А чи погана та людина, чи ні — тільки Бог знає. Тому треба докоряти собі, переконувати себе і молитися, і в молитві відганяти всі ці помисли. Така брань приносить мир у душу ченця.
— Як долати спокуси, що походять від ближніх?
— Брані проти нас походять або від світу, тобто від людей, або від темних духів, або від нас самих. Усі ці брані попускаються Богом. Якщо Бог попустив комусь ганьбити нас, то треба це прийняти. Треба дивитися на Бога, Який попустив це, а не на людину. Він попустив, значить, хоче, щоб ми змирилися. Тому потрібно змиритися, і якщо назвали мене злодієм, сказати, що: «Хоча я і не крав, але я гірший за злодія». Якщо мені докоряють тим, чого я не робив, то треба мужньо стерпіти і сказати собі: «Так, я цього не робив, але я гірший за того, хто це робить». Треба докоряти собі, тоді ці брані відіграють ту роль, яку вони мають відіграти для духовного розвитку людини. А якщо ми будемо озлоблюватися, обурюватися, осуджувати, то будемо себе самі ще більше ранити. Про таких кажуть: «Сам собі завдає виразок».
— Як відчути, як упевнитися, що ти йдеш шляхом спасіння, чи можна молитися про це?
— Не намагайтеся цього робити, не треба. Почуття — це такі категорії, яким не можна довірятися. Правильніше знати і пам'ятати, що я засуджений перед Богом і надіюся у своєму спасінні не на свої діла, не на свої подвиги, а тільки на милість Божу. Робити все, що можливо для мене, щоб виконувати Заповіді Божі. Звичайно, ми не все виконаємо так, як потрібно виконувати, але якщо хтось виконує всі Божі повеління досконало, все одно йому треба сказати: «Господи, я Твій раб і зробив те, що мав зробити. Прости мене, Господи, і подаруй мені недостойному ту благодать і силу, яка вводить людину до Раю». Ця спасительна благодать є особливим даром Божим, про який треба благати Бога всім: і тим, хто живе на землі свято, і тим, хто ще не може перемогти гріх.
— Як правильно визначити волю Божу?
— Волю Божу пізнають кількома шляхами: є шлях пізнання волі Божої через духівника. А буває таке, що якась міра духовної досконалості вже є в людині і вона цю волю Божу запитує сама в молитві, як преподобний Силуан Афонський молився і Бог відкривав йому. Але це не одкровення в буквальному сенсі, що Бог щоразу являвся йому і говорив: «Ти ось те роби і те». Досвідчені розрізняють: що від Бога, що від плоті, а що від диявола. Але постає питання: а що робити нам, недосвідченим, якщо ми перебуваємо у скрутному становищі й хочемо вчинити за волею Божою? Нам, немічним і недосвідченим, так само треба робити вибір волі Божої через молитву, тобто молитися, як уміємо. Навіть за того сумбурного стану, який у нас є, ми маємо запитувати: «Господи, Ти Сам знаєш, як» і Бог управляє. Так буває, що навіть і думок немає зрозумілих, а Бог так спрямовує, що раз — і зробив правильно. Бог уміє це робити.
— Що таке християнська свобода? Чи може в ченця, у християнина бути відчай?
— Християнська свобода — це свобода від гріха. Це і є найсправжніша свобода. Але та свобода, яку сьогодні проповідують з екранів телевізорів, це свобода гріха, вона працює на те, щоб підкорити людину гріхові. Христос прийшов на землю для того, щоб показати людині істинне поле її життя, рамки її діяльності. Якщо людина перебуває всередині цього поля, вона є вільною. Якщо вона виходить за межі цього поля, то вона вже раб гріха. А наслідок гріха — невіра, відчай. Відчай — це духовний параліч, тобто той стан душі, який веде людину до смерті. Якщо людина підкоряється відчаю, вона стає духовним паралітиком. Почуття відчаю може бути часом у кожного ченця, у кожної людини. Бог попускає його, щоб ми особисто побачили, яка некрасива і потворна духовна смерть. Але попускає Господь відчай людині в міру духовного рівня цієї людини. І Господь хоче, щоб людина боролася з відчаєм, не слухала і не вірила тим помислам і почуттям, якими відчай зв'язує людину. Якщо ми будемо молитися, смирятися і трудитися, то відчай не переможе нас, а якщо ми полюбимо Господа, то відчай не наблизиться до нас.
— Як ченцеві зберігати душевний мир і тверезість у сучасному потоці інформації?
— Сьогодні надто багато інформації обрушується на людину. У цій інформації є щось позитивне, але більше негативного. Людина, з огляду на своє становище, послух, мусить із чимось знайомитися, якусь інформацію через себе пропускати. Дехто, з цікавості, намагається все пропустити через себе. Це дуже сильно розладнує людину: уявіть, що чиста людина пропустила через себе порцію бруду, він, усе одно, залишається на стінках людської душі. Для того, щоб убезпечити себе від цього впливу інформації, наскільки це можливо для людини, потрібно в собі формувати християнський дух, обов'язково потрібно молитися, обов'язково потрібно читати Священне Писання і Святих Отців. І ці здорові вчення просвіщають, просвітлюють людський розум, і він набуває здатності правильніше оцінювати ту інформацію, яку отримує. Бо є інформація, яка говорить прямо і зрозуміло: «Це добро, а це зло». Але є й інша, витонченіша, де зло подається в такому вигляді, що його до пуття не розпізнаєш: якісь благовидні приводи, якісь гасла, заклики, на вигляд вельми духовні, а всередині там ховається зло. Коли людина має просвітлений молитвою, Священним Писанням і Святими Отцями розум — вона відчуває це зло, вона його не приймає. Ось цей розум треба в собі формувати. Головне, навіть для місіонера, не інформація, а молитва. І якщо розчиняти все молитвою, включно з інформацією, то, може, ми в інформації десь і припустимо якусь прогалину, вона не завадить нам. Якщо прогалина в інформації у вас буде за рахунок молитви, і якщо вас запитають про суть, то ви, не знаючи інформації, відповісте краще, ніж якби її знали.
— Сьогодні і у світі, і в Україні, зокрема, мають місце церковні настрої, фарисейство, законництво, усе це відштовхує людей від Церкви і призводить до розчарування. Ваше Блаженство, як Ви зміцнюєте людей у такий складний для України час?
— Кожен за себе відповідатиме сам. Звичайно, завжди людині хочеться бачити приклад. Ну, якщо Бог дасть, дивися на нього, наслідуй, а якщо не дасть прикладу, у Євангелії є, є Святі Отці, ось це приклад, якому ми маємо слідувати. Я не зміцнюю — Бог зміцнює людину. Ми маємо намагатися спрямувати людину до Бога, повернути її до Бога. Для цього спочатку дивимося, у якому стані перебуває людина. Якщо вона йде до Бога, потрібно підтримати, допомогти їй у цьому подвигу. Якщо вона відвернулася від Бога — на 180 градусів або менше потрібно розвернути її назад, спрямувати і сказати: «Іди туди». А ми тільки як покажчики. У духовному житті не буває заготовок. Але Бог умудряє в кожному випадку. Людина приходить, і на її питання треба щось відповісти. А головна суть усіх відповідей — це спільне, що переслідує всі відповіді, до чого мають прагнути всі духівники: розпалити в людині надію на Милість Божу, щоб відвести її від зневіри, від занепаду духу. Часто люди втрачають надію, це найстрашніше для людини. Вона стає паралітиком. А якщо надія воскресає в людині, то вона підводиться потихеньку-потихеньку і починає жити.
— Як ченцеві можливо вистояти, утриматися від невіри в цей час? Як йому змусити себе любити ближнього?
— Коли чернець, як і будь-яка людина, любить Божественною любов'ю ближнього, тобто його любов до ближнього має подобу любові до Бога, то ця людина любить жертовною любов'ю. Жертовна любов — це така любов, яка тільки віддає, коли ми нічого не очікуємо взамін, і на цій любові існує світ. Як ми можемо дізнатися, що ми любимо ближнього? Господь говорить: людина має любити ближнього як саму себе. Тобто якщо я з ближнім маю якісь тяжби, якісь неприємності і хочу йому щось зробити, то я маю поставити себе на його місце, а його на своє. І поставити собі питання: «Як би я хотів, щоб у цьому становищі зі мною вчинили?» Ось як би я хотів, щоб мені зробили, так я маю зробити ближньому. У земному житті існують закони людської порядності, людської помсти. Найсправедливіша людська помста — це око за око і зуб за зуб. Мені вибили око — і я вибиваю око, мені вибили зуб — і я вибиваю зуб. Але цей найсправедливіший закон людської помсти збільшує зло удвічі. Якщо мене, наприклад, ударили один раз, удар є якоюсь формою зла, а я помстився йому таким самим ударом, то вже зробив ще одну форму зла, значить, зло збільшилося удвічі. Тобто найсправедливіша людська помста примножує зло удвічі. Але коли я стерпів, тобто не ударив у відповідь, то я зупинив зло. А коли мене вдарили, а я натомість цій людині зробив добро, то я знищую зло. Тож людська справедлива помста примножує зло удвічі, терпіння зупиняє його, а любов його знищує. Ми маємо, дорогі браття і сестри, намагатися у своєму житті хоча б терпіти одне одного, якщо ми не можемо любити. І це вже буде благом для нас, бо Господь сказав: «У вашій терпеливості здобудете ваші душі» (Лк. 21, 19, переклад Р. Турконяка, 2011).
Підготував архімандрит Пафнутій (Мусієнко)
