Всіхсвятський ставропігійний чоловічий скит

Всіхсвятський скит Святогірської лаври виник у селі Тетянівка на Донеччині, на південних схилах Святих Гір, — на тому місці, де в ХІХ столітті лежало монастирське кладовище обителі¹. Із цим селом пов'язане й саме відродження Святогірської пустині: у 1844 році нові власники святогірського маєтку Тетяна Борисівна та Олександр Михайлович Потьомкіни, чия садиба стояла в безпосередній близькості до Святих Гір у Тетянівці, обрали першого настоятеля відновленого монастиря².

Кам'яний храм на честь Всіх святих звели на горі на південь від пустині, над Сіверським Дінцем, і освятили 1912 року за останнього настоятеля обителі — преподобносповідника архімандрита Трифона (Скрипченко)^{3, 1}. Церква стояла на братському кладовищі, а під нею був приготований склеп, у якому отець Трифон хотів бути похованим². Пам'яткознавчий довідник пояснює появу церкви на віддалі від обителі потребою пустельників, які прагнули сховатися від очей нескінченного потоку паломників, і описує її як однонавову цегляну святиню в псевдоруському стилі з дзвіницею над бабинцем³.

Архімандрит Трифон (Скрипченко) народився 1865 року в слободі Проруб Сумського повіту Харківської губернії, у селянській родині; з 1890 року він був насельником Святогірської пустині, 1900-го вирушив полковим священиком із військами на Далекий Схід, а 1909 року братія обрала його четвертим настоятелем обителі після її відродження². Помер він 1939 року³.

У 1922 році радянська влада зачинила Святогірський монастир, і нечисленна братія, вигнана з обителі, оселилася біля Всіхсвятської церкви, що тоді значилася за Банно-Тетянівською парафією^{3, 1}. Настоятелем храму й духовним керівником невеликої громади ченців став ієромонах Михаїл (Галушко)^{1, 4}.

Літопис обителі наводить свідчення газети «Всеросійська кочегарка» від 1 грудня 1922 року: при монастирі мешкало до 50 інвалідів і до 100 ченців, працездатних ченців вирішено було виселити зовсім, а частину непрацездатних переселити — зокрема на хутір Тетянівку⁴.

До цвинтарного Всіхсвятського храму перенесли святині обителі: чудотворну Святогірську ікону Божої Матері, вериги преподобного Іоанна Затворника й понад 120 часток мощей угодників Божих¹. Маленька церква стала невеликим монастирем і місцем паломництва для віруючих із навколишніх міст і сіл, а до 1928 року прочан клали на ніч у приміщенні під церквою, де архімандрит Трифон планував влаштувати усипальницю¹.

У 1926 році посаду настоятеля Всіхсвятської церкви перейняв ієромонах Іоанн (Стрєльцов) — імовірно, тоді влада почала переслідувати отця Михаїла¹. Літопис обителі називає отця Іоанна наступником отця Трифона й отця Михаїла в керівництві братією, що залишилася⁴. Після арешту отця Іоанна 1931 року влада вигнала останніх трьох іноків, які лишалися при храмі; серед них був архідиякон Авраамій¹, і пішли вони, за словами довідника, лише з невеликими торбинками особистих речей за плечима³.

У щоденниковому записі від 16 червня (ст. ст.) 1931 року отець Авраамій занотував, що того дня зачинили їхню Всіхсвятську Банно-Тетянівську цвинтарну церкву: у вівторок зранку відслужили останню літургію, а надвечір наступного дня храм стояв порожній і без хрестів; причт відпустили з речами, і всі розійшлися хто куди, проживши в полі дев'ять років і останнім часом утрьох обслуговуючи те, що вважалося парафією після ліквідації монастиря^{1, 5}.

Деякий час усередині храму було зерносховище^{1, 3}. У 1947 році церкву підірвали залишками бойових снарядів, гранат і мін, зібраними на околичних полях під час розмінування^{1, 3}. Кладовище занепало: могили сплюндрували, надгробки й хрести вивезли^{1, 3}.

Чернече життя у Святогірській обителі почало відроджуватися 1992 року¹. У 2000-му неподалік від фундаменту підірваної цвинтарної церкви розчистили місце для перших скитських будівель і почали готуватися до спорудження храму¹. Благословення на будівництво дав старець схиархімандрит Серафим (Мирчук) із села Ожога, який, за лаврським нарисом, порадив звести малий храм осторонь, а великий із Божою допомогою відновити на старих фундаментах¹.

10 червня 2001 року за благословенням митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона намісник обителі звершив за церковним чином закладку дерев'яної церкви¹. В основу поклали закладний камінь із пам'ятним написом, а також камені від кількох давніх церков — Спаса на Берестові в Києві, Великої Лаврської церкви Успіння Божої Матері Києво-Печерської лаври, Успенського собору Ростова Великого і Спасо-Преображенського собору Переславля-Заліського¹.

Через два роки після закладки храм звели, а за його вівтарем знайшли останній спочинок перші спочилі брати відновленої Святогірської обителі — схимонах Іоанн та послушники Павло і Сергій¹. Донецька єпархія, описуючи тодішнє будівництво, згадувала поряд із храмом й інші зрубні споруди: будиночок для майбутніх насельників скиту, трапезну, господарські приміщення та огорожу з кутовими баштами⁶.

15 квітня 2002 року на перехресті доріг біля входу до скиту звели Поклонний хрест — на спомин про те, що саме тут 4 жовтня 1992 року братія монастиря зустріла чудотворну Святогірську ікону Божої Матері, яку священнослужителі несли на руках хресною ходою зі Слов'янська, повертаючи її до відновленої обителі¹.

20 жовтня 2004 року за благословенням правлячого архієрея, митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона (Шукало), новозбудований храм освятив схиєпископ Аліпій (Погребняк)¹. Під престолом поклали мощі преподобного Іоанна Затворника, священномученика Володимира, митрополита Київського, і мучеників Вифлеємських¹.

Прообразом цієї церкви стала Спаська церква XVII століття із Зашиверська — заполярного якутського міста на річці Індигірці, яке припинило існування в першій половині ХІХ століття через епідемію віспи; та церква лишилася єдиною спорудою, що збереглася від давнього Зашиверська¹. За типом це давня шатрова будівля — восьмерик на четверику з трапезною¹.

До 2009 року на місці підірваного 1947 року Всіхсвятського храму звели однойменну дерев'яну церкву в традиціях давнього дерев'яного зодчества XVI—XVII століть¹. Її склали із соснових колод, а сімнадцять глав-маківок, увінчаних хрестами, вкрили сріблястим осиковим лемешем^{1, 3}. Храми скиту збирали місцеві теслі й оздоблювали різьбленням¹. Кошти дали пожертви численних вірян³, а свою лепту внесли й православні з-за кордону: частину колод пожертвував громадянин Нігерії, який постачав в Україні будівельні матеріали з дерева¹.