Про головну чесноту християнина
Святий апостол Павло говорить, що Любов є найбільшою з чеснот: «Любов ніколи не минає. Хоч існують пророцтва, та припиняться; хоч є мови, та замовкнуть; хоч є знання, та зникне» (1 Кор. 13:8, переклад Р. Турконяка, 2011). Віра і надія не достатні для того, щоб піднести людину на вищий ступінь морального стану, адже й біси вірять і тремтять (Як. 2:19). Крім того, віра і надія припиняються, коли з'являються блага, що становлять предмет віри і надії. Апостол Павло пояснив це так: «Надія ж, яку бачимо, вже не є надією, бо хіба надіється хтось на те, що бачить?» (Рим. 8:24, переклад Р. Турконяка, 2011), «Віра є підставою для надії, те, що переконує про речі, недоступні для споглядання» (Євр. 11:1, переклад Р. Турконяка, 2011). Тому віра і надія припиняються, коли людина побачить на власні очі Того, в Кого вірила, здійсняться всі її надії, сподівання й очікування, а любов тоді особливо зростає і стає найсильнішою. Тому головною умовою досягнення Царства Небесного є щира любов до Бога і людей, полум'яне бажання і прагнення душі людини з'єднатися з Богом, як із найвищим благом і найвищим предметом бажань і прагнень. «Якщо ж така сила любові, — говорить святитель Іоанн Златоуст, — то треба гнатися і сильно прагнути до неї: так вона відлітає від нас, і стільки перешкод на шляху до неї! Тому нам потрібні великі зусилля, щоб її досягти. Щоб висловити це, апостол Павло не сказав: шукайте любові, але: «Дбайте про любов» (1 Кор. 14:1, переклад Р. Турконяка, 2011), спонукаючи нас і запалюючи до її досягнення».
Якщо за допомогою віри християнин вступає в таїни божественного пізнання, то за допомогою любові він вступає в таїни божественного життя. Апостол Іоанн Богослов говорить: «хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому» (1 Ін. 4:16, переклад Р. Турконяка, 2011). У такому стані людині відкриваються вищі таїни пізнання, бо в любові дух її стає відкритим для дій з боку Бога. Святі отці вчать, що любов виявляється в житті християнина в чеснотах благоговіння, послуху, вдячності, ревності про славу Божу і пам'ятування про Бога. Розгляньмо докладніше ці властивості істинної любові до Бога.
Благоговіння або синівський страх
Страх Божий є священна боязнь, щоб не вчинити чогось негідного і гріховного перед великим і улюбленим Богом. Люблячи когось щиро, ми всіляко намагаємося його нічим не образити. Доки людина перебуває на нижчому ступені морального стану, доти до мотивів її моральної діяльності домішується страх рабський, тобто боязнь покарань. Цей страх викликає муку, тривогу, неспокій. А тим більше зазнає такої муки людина порочна, яка перебуває під повсякчасним страхом покарання Божого і відчуває неспокій сумління (Лк. 19:21). Але чим більше християнин удосконалюється в моральному житті і в любові до Бога, чим більше до Нього наближається і з'єднується з Ним, тим більше страх його перед Богом стає синівським благоговінням, що приносить не муку, а мир у душу. Як сказав преподобний Антоній Великий: «Раніше я Бога боявся, тепер я Його люблю».
Послух
Сам Господь Ісус Христос сказав Своїм учням на Тайній вечері: «Якщо хто любить Мене, той буде виконувати Моє слово; і Мій Отець любитиме його, і Ми прийдемо до нього, і зробимо оселю в ньому» (Ін. 14:23, переклад Р. Турконяка, 2011). Якби ми відчували у своєму серці навіть найсолодші почуття любові і запевняли в ній найгарячішими словами, але не мали відповідних діл, то ми перебували б у самообмані, думаючи, що маємо істинну любов. Той, хто істинно любить, діє самовіддано.
Вдячність
Вдячність є визнання отриманих благодіянь, поєднане з потребою довести цю вдячність на ділі. Вдячність Богові виражається молитвою, добрим уживанням посланих дарів, виконанням заповідей, благодійністю ближнім.
Ревність про славу Божу
Шанувати Бога — означає всією своєю поведінкою визнавати велич і славу Божу і виражати своє свідчення про підпорядкованість і залежність від Бога. Ми шануємо і славословимо Бога хвалебними молитвами і піснями, влаштуванням і благоукрашенням храмів Божих, багатьма богослужбовими обрядами, дотриманням у святості святкових днів. До богошанування належить і ревність про честь і славу Божу. Християнин не може залишатися байдужим, коли ганьбиться, словами чи діями, ім'я його небесного Отця. Однак, стаючи на захист віри і слави Божої, необхідно зберігати лагідність і смирення, виявляючи любов навіть до тих, кому не відома Істина. Другий бік ревності по Бозі — поширення між людьми істинного богопізнання і добрих звичаїв проповіддю і прикладом власного життя, щоб ім'я Боже святилося не тільки в нас, і Царство Його прийшло не тільки до нас, але й до всіх.
Пам'ятування про Бога
Воно полягає в тому, щоб частіше відволікатися від світу і його розваг і зосереджувати думки на Бозі. І навіть серед праць і земних занять істинний християнин невпинно молиться (Фес. 5:17). Псалмоспівець називає блаженним того, чия воля в законі Господа і хто роздумує про закон Його день і ніч (Пс. 1:2–4; 118:1–11). Ісус, син Сираха, говорить: «Роздумуй про Господні приписи і постійно повчайся в Його заповідях. Він укріпляє твоє серце, і тобі буде дано бажання мудрості» (6:37, переклад Р. Турконяка, 2011).
Щоб отримати дар Любові, необхідно подолати в собі ті гріхи, які протилежні цій чесноті. Гріхи проти любові до Бога такі: самолюбство, надмірна любов до творіння коштом любові до Творця, лінощі і забуття Бога, невдячність щодо Бога, фальшива ревність по Бозі або фанатизм, ненависть до Бога і людей. Доки людина не подолає ці перешкоди, вона не зможе досягти головної мети свого існування — єднання з Богом і спасіння у вічності.
Самолюбство (або егоїзм) виявляється в тому, що людина замикається в колі своїх власних інтересів і цілей і ставить на перше місце в житті лише власну вигоду і користь, а не славу Божу і любов до ближнього. Центр, навколо якого обертається все її життя, є не Бог, а її власне «я». Такій людині, очевидно, бракує самозречення і безкорисливості, без яких не може бути істинного служіння Богові і істинно морального життя.
Також причиною, з якої для нас стає недосяжною чеснота любові, є надмірна любов до творіння коштом любові до Творця. Така спотворена любов до світу неминуче пов'язана з віддаленням людини від Бога і егоїстичною любов'ю до самої себе. Відійшовши від Бога, людина прилипає серцем до втіх занепалого світу, в якому все сприяє егоїстичній схильності, задоволенню похоті і гордості життєвої. Любов до світу буває правильною і законною лише в тому випадку, коли ми любимо світ не як самостійне буття, що має мету в самому собі, а як творіння Боже, що має кінцеву мету свою в Бозі.
У стані лінощів і забуття Бога людина може усвідомлювати необхідність ставити Бога вище за все і служити Йому понад усе, але важке тіло і обтяжена душа тягнуть її не до Неба, а до землі. Піддаючись цьому потягу, людина недбає про служіння Богові, а недбалість помалу веде її до цілковитого забуття Бога.
Невдячний Богові часто вважає винуватцем свого щастя і всякого блага свої власні здібності і сили (а іноді долю), або занадто мало цінує дари Божі і мало про них пам'ятає. Навіть невдячність до людей вважається в суспільстві грубою і ганебною справою; тим гірша вона щодо Бога. Невдячність свідчить про черстве, а нерідко й віроломне серце.
Фальшива ревність по Бозі або фанатизм — це прагнення поширювати богопізнання і охороняти честь і славу Божу не тими засобами, які вказані в Євангелії і які відповідають духові Христовому. Господь учить проповідувати Слово Боже терплячим настановленням, лагідним напоумленням, добрим прикладом, чесним ставленням до своєї справи, увагою до людської гідності. А такими засобами, які суперечать християнській релігії і її заповідям, є — насильство, страх, владолюбство і честолюбство, груба сила. А засліпившись пристрастю, фанатики не в змозі відрізнити різницю між істиною і брехнею і тому вважають істиною тільки те, що вони проповідують і через що ревнують, усе ж інше ставлять за брехню і вважають негідним існування.
Цілковитою протилежністю любові до Бога є ненависть. Замість того, щоб шукати спілкування з Богом, ненависник розриває всякий союз із Ним, ворогує і глумиться над усім священним, уникає всяких нагадувань про віру і релігію. Відповідно це виражається у ставленні до ближніх. Відсутність співчуття і милосердя, невміння поставити себе на місце іншої людини, ворожнеча і злоба — явні ознаки духовного падіння і втрати благодаті. І тільки Любов повертає нас до Отця Небесного і робить спадкоємцями вічних благ.
«Ми повинні жити вірою, надією і любов'ю, — учить святитель Лука (Войно-Ясенецький), — це наша опора, цим ми повинні дихати, але треба пам'ятати, що хоч яка велика віра, хоч яка благословенна надія, любов вища за все. Стяжіть же всі Христову любов, очистіть серця ваші і дайте в них місце святій любові!».
