— Ваше Блаженство, порадьте: як у такі тяжкі часи зберігати мужність?
— Зараз саме той час, коли ми можемо виявити свою духовну мужність і справжню любов до Христа. Треба бути вірними Богові не тільки у світлі дні. Коли настає темрява, ми теж маємо залишатися відданими учнями Спасителя. З євангельських сторінок відомо, як за часів земного життя Христа одні зберігали вірність Йому, а інші зраджували і гнали Його. Так було і в наступні часи. І сьогодні кожен із нас має поставити собі запитання: до якої групи ми належимо? До тих, які, дивуючись чудесам Спасителя, співали «осанна!», а потім від Нього відвернулися? Чи до тих, які стояли біля підніжжя хреста, коли Сина Божого ганьбили і розпинали?
При об'єктивному розгляді себе ми, найімовірніше, опинимося серед перших. Часто ми любимо Бога, коли все добре, коли за віру хвалять. Але що робити, якщо нас ображають і гонять? — Треба споглядати на голгофський шлях Господа, на те, що Він дозволив Себе розп'яти і покласти у гріб. Це вияв крайнього самоприниження Бога заради нашого спасіння. Він показав приклад для всіх нас. Тому у складні періоди потрібно особливо старатися зберігати мужність. Коли Церква зазнає нападок, ми маємо ще більше виявляти до неї любов.
— Чому, перебуваючи в Церкві, ми часом втрачаємо мир у нашій душі?
— Мир здобуває лише той, хто виконує своє призначення бути храмом Бога, хто є істинним чадом Церкви. Для цього потрібно бути виконавцем заповідей Божих, які необхідні для нашого спасіння. Виконуючи ці правила, християнин очищає себе і стає посудиною благодаті Божої. Від такої людини, де б вона не перебувала, — серед суспільства обуреного, засмученого, немирного, — буде виходити світло миру. А те місце, де здобувається справжній мир — мир з Богом, зі своїм сумлінням, з усіма оточуючими, — є Церква.
— На жаль, сьогодні дуже модно говорити, що Церкву треба переробити, що не підходить у Церкві те й це…
— Що станеться, якщо ми почнемо перебудовувати Церкву — одне змінювати, інше скасовувати, третє додавати? У такому разі з Церкви вийде політклуб: він залишиться «церквою» тільки на словах. На мою думку, це ми не підходимо Церкві, а не Церква — нам. Вона завжди була, є і буде Тілом Христовим. І в цьому Тілі все гармонійне, все правильно збудоване. Якщо ми хочемо блага собі, якщо ми хочемо відновити в собі Божественну гармонію, то потрібно себе підлаштовувати під Церкву, а не навпаки. У Церкві Господь милостиво дає нам можливість користуватися в повноті тими благами, які ми отримали завдяки Його преславному воскресінню.
— Чому необхідно часто каятися? На що слід звертати увагу, готуючись до сповіді?
— У покаянні має потребу кожна людина. Оскільки ми щодня грішимо, то й щодня маємо каятися. Необхідно відзначити три важливі моменти, пов'язані з покаянням. По-перше, не треба впадати в зневіру. Упав? Вставай! Якщо згрішив, необхідно покаятися. По-друге, не відкладайте покаяння на останній день свого життя. Приклад з благорозумним розбійником даний не для наслідування, а для підбадьорення: для розуміння того, наскільки велика милість Божа. По-третє, покаяння має бути співмірним нашим гріхам.
— Іноді буває так: людина згрішила, потім покаялася і чекає, щоб після слова «прости» одразу отримати мир, радість і заспокоєння душі. А коли це не виходить, починаються роздуми: що ж сталося?
— Крім покаяння, потрібно ще звершити подвиг терпіння. Якийсь час ми маємо потерпіти за свій гріх. Наприклад, преподобна Марія Єгипетська покаялася одразу, щойно перейшла через Йордан. Але оскільки вона грішила сімнадцять років, то стільки ж часу і вела тяжку боротьбу з пристрастями. Для того щоб загоїлися рани, завдані гріхом, потрібен певний період. Навіть якщо на звичайну (тілесну) рану накласти пластир, то вона ще довго може боліти.
— З якого періоду свого життя потрібно каятися?
— Починати слід ще з дитячого віку. Хоча діти не чинять страшних гріхів, але часом вони не слухають батьків, вимовляють погані слова, б'ються і навіть бувають жорстокими. Що ж до дорослої людини, то її духовне життя вимагає пильнішої уваги через те, що вчинювані гріхи вже набагато тяжчі. Зі сторінок Біблії ми знаємо, що немає людини, яка б не грішила (3 Цар. 8: 46). Покаяння полегшує душу. Воно може бути непомітним, прихованим від погляду сторонніх людей, але воно має звершуватися щиро і постійно. І тоді наше життя буде благословенне Богом. Зазнавши гіркоти праці покаяння, отримаємо солодкість благодаті Божої. Приносити покаяння необхідно не тільки на сповіді перед причастям. Щодня, готуючись до сну, ми маємо згадати, що зробили поганого протягом дня: «Господи, я зробив те й те, прости мене! Господи, я винен! Помилуй мене, Господи!» Такі короткі покаянні молитви готують нас до сповіді. Відкладати «на потім» не можна. Адже ніхто не знає, скільки він проживе і чи буде час, щоб покаятися.
— Як часто потрібно причащатися?
— Ми приймаємо Тіло і Кров Христа, оскільки це є запорукою вічності. Це — закваска для вічності. Той, хто не причащається, не може стати співпричасником благої участі у вічності. Щоб тісто скисло, у нього кладуть трохи дріжджів. Щось подібне відбувається і з нами: людська природа приймає нову «закваску» з Чаші Христової, завдяки чому має добру частку з Господом у вічному житті. Частота причащання залежить від ступеня нашої духовної досконалості.
— Як Ви ставитеся до відомої думки, поширеної в нашому суспільстві: мовляв, іти до храму необов'язково, молитися можна й на всякому місці.
— Молитися всюди не тільки можна, але й потрібно. Однак є такі місця, які призначені саме для молитви. Це розуміє будь-яка людина, яка бажає жити по-християнськи. Кожен православний знає: у храмі легше молитися, ніж в іншому місці. Храм — це місце, де ми духовно зростаємо. Тут звершуються таїнства: Євхаристія, Хрещення, Вінчання, Миропомазання, Покаяння, Єлеосвячення і Хіротонія. У храмі є Божа благодать, яка сприяє молитві.
— У яких випадках ми стаємо провідниками Божої благодаті?
— Коли робимо добре на славу Божу. При цьому важливо пам'ятати: усі добрі справи походять від Бога, а людина — тільки засіб у Його руках. Якщо ми так ставимося до всіх своїх справ, то нас не охопить гординя. Через священство Господь подає Свою благодать іншим. Якщо священник є прикладом для своєї пастви, то це — чистий провідник для Божої благодаті. Дай Боже, щоб ми не були іржавими провідниками. Адже за це доведеться відповідати перед Господом.
— Іноді люди, аналізуючи чийсь життєвий шлях або вибір, доходять висновку: мовляв, це твій хрест. Як ставитися до подібних думок?
— У кожної людини є свій хрест, який складається зі скорбот, випробувань і хвороб. Усе це ми переносимо під час земного життя. Чи буде наш хрест спасенним? Усе залежить від того, у якому стані ми його понесемо. Якщо виявимо зверхність, гордість або нетерплячість, то він не буде спасенним для нас. А от коли виявимо подяку Богові, смирення і молитву, тоді й увійдемо в ті оселі, які Господь приготував усім, хто любить Його.
— Що потрібно сказати про любов у світлі Нового Завіту?
— Заповідь про любов до Бога і про любов до ближніх була дана людям ще у Старому Завіті. Однак у Своїй бесіді на Тайній вечері Господь Ісус Христос звертається до Своїх учнів зі словами: «Нову заповідь даю вам: Любіть один одного» (Ін. 13: 34, переклад Р. Турконяка). У чому новизна цієї заповіді? Насамперед у тому, що любов християнина має простягатися не тільки на тих, хто близький нам по крові або хто приємний нам, а на всіх, хто потребує нашої допомоги і любові. На євангельських сторінках Ісус Христос закликає нас до любові безкорисливої. А якщо ж ми любимо так, як люблять грішники, то яка за це подяка від Господа? Ми покликані любити навіть своїх ворогів, не чекаючи нічого взамін (Лк. 6: 35), тобто не сподіваючись на відшкодування своїх витрат.
— Чим звичайна (людська) любов по суті своїй відрізняється від християнської?
— У звичайному житті ми любимо тих, які нам подобаються і які люблять нас. А християнська любов передбачає не взаємність, а самопожертву. Вона є любов'ю піднесеною, всеосяжною і, досягаючи своєї досконалості, простягається і на ворогів. Господь учить благословляти тих, які нас проклинають, і молитися за тих, які нас кривдять.
— Як же досягти подібної любові? Адже не буває ж — розкрив свою душу і всіх полюбив…
— Звичайно, християнська любов не приходить легко, як би нам хотілося. Господь Ісус Христос не тільки заповідує нам любити один одного, але, насамперед, Своїм життям являє нам приклад любові і допомагає нам її здобувати. У цьому є новизна і сила Нового Завіту: у поєднанні з Христом у Церкві ми стаємо здатними приймати дар любові від Бога, тієї любові, яка простягається на всіх, у тому числі й на ворогів. Благодать сприймається людиною в міру очищення її душі: потрібно себе перебороти, гординю сокрушити, відігнати всі ті злі помисли, які наповнюють нашу душу. Це робиться за допомогою церковних таїнств покаяння і причастя, молитов, читання Священного Писання і самопримушення. Сам Господь сказав, що Царство Небесне здобувається силою (Мф. 11: 12, переклад Р. Турконяка), тобто потрібно себе примушувати і спонукати до дотримання посту, цнотливості та інших чеснот. Ми маємо підкорити свою плоть законам духа. Тоді й будемо мати духовні плоди, головним з яких є любов. Якщо людина творить добро, прощає образи, любить ближнього жертовною любов'ю, то вона уподібнюється своєму Творцеві. Так чинячи, людина набуває душевного миру і наповнює своє життя радістю.
— Щоб мати радість і мир, потрібно почуватися щасливим. Але як цього досягти в нинішніх непростих умовах, коли життя дорожчає і ціни зростають?
— Наше щастя не залежить від великої кількості нашого майна або зовнішньої ситуації (економічної і політичної), у якій ми опинилися. Можна обіймати найвищу посаду в суспільстві і володіти величезним статком і при цьому почуватися глибоко нещасним. Справді щасливим є той, чиє щастя не залежить від зовнішнього світу. Будучи синами Божими, святі були щасливі тим, що Бог їм давав, тому що їхні серця були наповнені благодаттю Божою. Щасливий той, хто вміє задовольнятися тим, що має, хто прагне очищати своє серце від пристрастей і намагається любити Бога і всіх людей.
— Господь Ісус Христос заповідує нам: любитимеш свого ближнього, як самого себе. Для того, щоб любити ближнього, потрібно любити себе? Що означає любити себе?
— Людині властиво любити саму себе. Ніхто не бажає собі зла. Питання полягає у спрямованості нашої любові. Можна любити себе, догоджаючи своїм егоїстичним бажанням, а можна любити себе, щоб здобути Царство Небесне. Що таке радощі цього світу? — Це гарна робота, збільшення свого матеріального статку, різноманітні розваги… Звичайно, ми всі потребуємо необхідних речей — даху над головою, одягу, хліба насущного. Однак християнська любов стосовно самого себе не означає бажання придбання земних благ. Християнин бачить благо для себе у виконанні заповідей Божих, які наближають людину до Бога і відкривають можливість стяжання Божої благодаті, що сповнює серце ні з чим не зрівнянною повнотою і радістю.
— У 13‑й главі Першого послання до Коринфян святий апостол Павло, оспівуючи гімн любові, завершує свою промову фразою: любов ніколи не минає. Як розуміти ці слова?
— Сутність християнської любові — це здатність християнина до жертовності. Якщо в любові немає жертовності, її не можна назвати християнською любов'ю. Любов без жертовності — це є вияв егоїзму, самолюбства, самодогоджання. Фразою «любов ніколи не минає» (переклад Р. Турконяка) святий апостол Павло вказує нам на те, що жертовність християнської любові не може бути скасована нічим — ні образами, ні випробуваннями, ні розчаруваннями…
В інший світ за людиною підуть тільки її плоди любові до Бога і ближнього. І в усій своїй повноті християнин зможе розкрити дар любові у вічному кращому житті, коли зникнуть не тільки дари пророцтва і мов, але припиняться вже віра і надія. Віра заміниться там спогляданням Господа, а надія стане здійсненою, одна любов буде царювати на віки віків, назавжди, тому що істинною любов'ю є Сам Бог, і Бог є вічним джерелом любові
Джерело: Онуфрий, Митрополит Киевский. Ответы на вопросы. — СТСЛ, 2017
