Жити по зорям (бесіда з архімандритом Полікарпом (Ліненком))
Жити по зорям (бесіда з архімандритом Полікарпом (Ліненком))
У Церкві є таке слово – «спадкоємність». І це не лише передача благодаті Святого Духа в хіротонії. Це ще й передача досвіду людей, які живуть Церквою, у Церкві й для Церкви, тих, хто осягнув її сутність, глибину й красу. Про ці «зірочки, за які ми чіпляємося і якось намагаємося за ними збудувати своє життя», розповідає уставник і регент лівого клироса братського хору Києво-Печерської лаври архімандрит Полікарп (Ліненко).

Схіархімандрит Діонісій (Лукич)

Коли лавра відкрилася, мені розповів наш архімандрит Антоній (Новицький), що є такий старий лаврський монах, отець Спиридон (у схимі Діонісій), — він пам'ятає лаврський устав і лаврський спів. За станом здоров'я він уже не міг постійно проживати в монастирі. І я став їздити до нього в Житомир, а потім і батюшка до нас приїжджав. Він багато чому нас усіх навчив, за що ми йому щиро вдячні.

Як зірка, він загорівся на небі над моєю головою й притягнув до себе всі мої почуття, всі мої помисли. Дивовижна людина!

Народився він ще до революції в Києві. Батьки його були люди інтелігентні. З дитинства виховувався при Іонинському монастирі. Навчився іконописного мистецтва. Досягши повноліття, «за покликом серця», як він казав, прийшов у Києво-Печерську лавру. У цій святій обителі він подвизався, перейняв традиції, устав, спів і, головне, дух тих старців, які в лаврі тоді жили.

І коли 1933 року закрили Китаївську пустинь — останній лаврський форпост, 1934 року батюшку вигнали з Києва, а 1937-го забрали на 10 років на заслання до В'ятлагу, він пройшов усі випробування з честю й залишився православною людиною та справжнім монахом.

Він залишився людиною Церкви. А люди Церкви — це ті, хто жив у Церкві, Церквою й для Церкви. Це люди, які виконували заповіді Божі, і головна з них — любов до Бога й до ближніх. Саме таким був отець Спиридон.

Небагато він розповідав про себе, мовчав і про заслання. 10 років він прожив у страшних умовах — у В'ятлазі було гірше, ніж навіть на Соловках, голодно! І Господь зберіг батюшку: жодного разу за роки заслання він, монах, не скуштував м'яса (хоча за таких умов можна було не звертати на це уваги!).

Здавалося б, дрібниця, і особливо в наш час, коли й чернечі правила намагаються «демократизувати», але для мене особисто цим вчинком отець Спиридон показав взірець такої любові до Бога, яка була в полум'яного Серафима.

1991 року ми сподобилися святкувати Кіріопасху (свято, коли Благовіщення Пресвятої Богородиці збігається з Пасхою Христовою). Отець Спиридон приїхав у лавру. На пасхальній службі він сидів у вівтарі, а ми на клиросі зробили помилку: проспівали «Воскресение Христово видевше» після Євангелія — і після шостої пісні канону почали співати знову. Батюшка вже, пам'ятаю, був такий немічний старець, йому виповнилося 83 роки, і ось він вівтарні двері тремтячими руками відчиняє, я біжу до нього, а він мені — бум пальцем у лоб: «Чому ж ви порушили порядок? Якщо проспівали після Євангелія, то після шостої пісні не потрібно!» Потім ми прийшли до нього в келію. Батюшка поводився завжди стримано, а тут… Як же він просив пробачення! Як мене обіймав і в лоб цілував через те, що вчинив так грубо. Перепрошував за те, що міг мене своїм зауваженням образити.

По-перше, мене вразила та ревність, з якою батюшка ставився до церковної служби. Здавалося б, йому ні до кого й ні до чого не повинно бути діла в його віці та при його хворобах... А з іншого боку, він образив якогось новоначального монаха — і зі сльозами на очах просив пробачення!

Ось це цінно: побачити не приклади чудотворства, ходіння по воді та зцілень, а приклади прояву людської немочі й уміння правильно й вчасно виправити свою, навіть найменшу, помилку. Батюшка піддався роздратуванню на ґрунті порушення церковного уставу і, як йому здалося, образив новоначального монаха, але тут-таки зі сльозами на очах попросив пробачення!

Одного разу батюшка стояв у вівтарі, біля жертовника, виймав частинки й звершував поминання. Повз нього проходив тодішній намісник лаври, покійний архімандрит Єлевферій (Діденко), він зупинився за спиною батюшки й щось комусь говорив, а батюшка не одразу почув його голос. Як потім у своїй келії він картався за те, що дозволив собі стояти спиною до отця-намісника (який, до слова сказати, був удвічі молодший за нього)! Для мене це було й тоді незрозуміло, і досі я до такого себе не привчив. Але те, що я бачив іскорки, відблиски Фаворського світла справжнього чернечого життя, які вириваються з-під покриву, стало для мене великим уроком.

Більше про життя й труди архім. Спиридона (Лукича) у статті «Я — монах з дитинства».

 

Матінка Леоніда

Завдяки отцю Спиридону я познайомився з монахинею Леонідою — насельницею Флорівського монастиря. Перед смертю вона прийняла схиму з іменем Феофанія, померла, якщо я не помиляюся, 2000 року. Вона була дочкою сповідника віри Христової. Її тато — священник, постраждав 1937 року. Його замучили в Лук'янівській в'язниці в Києві. Матінка лише почасти чула про те, яким катуванням піддавали її батька: саджали на стілець, і цілими добами співробітники НКВС, змінюючи один одного, проводили допити під лампами, що горіли. Інше катування називалося «трамвай»: у тісну кімнату напихали купу народу, люди так стояли по кілька днів, і навіть якщо хтось у цьому натовпі задихався й помирав, він не падав на підлогу — так близько люди стояли один до одного.

Сама матінка, якщо не помиляюся, 1947 року прийшла до Флорівського монастиря. Там вона пожила якийсь час, після чого її запросили до «компетентних органів» (за Церквою в той час ретельно наглядав уряд) і давай її умовляти, мовляв: «Ви ж хочете, щоб благо, щоб щастя було в нашій державі? Допоможіть нам». Вона злякалася. Розуміла, куди її заманюють: погодитися — означає вчинити зраду й доносити на насельниць монастиря, упиратися — можуть замордувати, відправити на примусове лікування, зламати все життя. Що робити? Раптом Господь поклав їй на серце благу думку, і вона відповіла їм: «Я не знаю. Я молода послушниця, але я спитаю в своєї духовної матері, як вона благословить». Вони: «Ні-ні-ні, нічого нам від вас не потрібно», — і відпустили. Так вона уникла страшних лап НКВС. Це вона мені розповідала за кілька років до своєї смерті.

Я навіть не знаю, чого тут конкретно можна навчитися, але спілкування з такими людьми прищеплює душі відчуття внутрішньої церковності. І від цього велика користь. За них, за ці зірочки, чіпляєшся, якось намагаєшся за ними збудувати своє життя, але кінець — ділу вінець.

 

Монахиня Іоанна

Мав честь бути знайомим із насельницями Покровського монастиря. Була така монахиня Іоанна. Чотири роки тому вона померла, а прийшла вона в Покровський монастир у 15-річному віці, 1943 року. Вона розповідала, що потрібно було доглядати за пораненими в шпиталі, який розташовувався на території монастиря (при цьому не допускаючи фривольності в поведінці з їхнього боку). Доводилося працювати на вантажних машинах, возити дрова, стьобати ковдри (Покровський монастир славився тим, що там шили стьобані ковдри, і у воєнний, і в повоєнний час завдяки цьому виживали). Після війни, каже, «ми хоч і дорослі дівки, дев'ятнадцятирічні, були, а матінки, старші, нас так жаліли, що дозволяли взимку на санчатах кататися» (там від Покровського монастиря є спуск на Поділ).

Вони намагалися виконувати всі послухи, щоб матінка-настоятелька благословила їм у лавру на ранню службу побігти. Тоді ж бо пішки бігали…

— З Покровського монастиря?!

— Саме так! Це ми звикли від зупинки до зупинки їздити (сміється), а раніше пішки ходили (Покровський монастир розташований на відстані 7,5 км від лаври). Так ось, матінка розповідала: біжиш рано містом, нікого немає, забігаєш у лавру, а там ворони — і ті по-лаврськи каркають.

Я якось до них прийшов, а вони жили тоді з матінкою Паїсією. Було це під вечір. Вони на чаєчок мене запросили й стали перед іконами з таким страхом і трепетом! З таким благоговінням вони читали молитву «Отче наш» перед цим чаюванням, що мене це вразило. Досі ця картина перед очима! Розумом не збагнути! Ось такі старенькі матінки.

І до кінця днів Господь зберіг матінці світлий розум. За місяць до кончини сестри приходили до неї в богадільню, спілкувалися з нею, питали про різних батюшок, і про кожного вона розповідала докладно. Усіх пам'ятала! Жодного старечого маразму, жодних прелестей, жодних депресій! Світлий розум Господь дарує світлим людям.

 

Валерія

Звичайно, серед мирян теж є люди благочестиві. Покійний отець Спиридон (Лукич) дружив з отцем Феодором Остряковим, який служив у Миколаївському військовому соборі. Цей собор стояв недалеко від лаври, на нинішній площі Слави. Його за радянських часів зруйнували, а на його місці збудували Палац піонерів. Батюшка там служив, у 1930-ті роки постраждав, а його дочка Валерія до кінця днів жила усамітнено, чернецтва не приймала, померла зовсім недавно. І цікаво: лавра щойно відкрилася, вона приходила до нас на Дальні печери (а там тоді поставили огорожу), підходила до воріт, ставала навколішки й цілувала камінчик на дорозі, а потім ішла на службу.

Ось таке благоговійне ставлення людини до святині! А ми часто звикаємо й не усвідомлюємо, де ми й з ким спілкуємося!


Схіархідиякон Стефан (Бондаревський)

— Ви розповіли про подвижників старого гарту. А чи є такі люди в наші дні?

— 1993 року Максим вступив до семінарії й прийшов співати до мене в братський хор лаври. Чотири роки він співав у братському хорі й чотири роки в мене сповідався. І мене дивувало, чому він так насолоджується житіями мучеників? Я з собою порівнював: мені було важко читати про подвиги мучеників, про їхні муки! А житія преподобних мене, навпаки, вабили.

Після закінчення семінарії Максим вирішив залишитися в монастирі. Я в жаху: молоде дитя, мама — балерина, усе життя протанцювала, тато — народний артист України, усе життя проспівав на сцені. І звідки такі чернечі замашки? Я сказав йому йти на сповідь до лаврського духівника отця Авраамія, бо сам не потягну такого керівництва. Та й у мене з ним, як у регента з півчим, можуть виникати тертя. Після бесіди зі старцем він радісний вибігає: батюшка благословив у монастир!

Його прийняли до братії. У монастирі він прожив чотири роки й почав хворіти. Спочатку почала з'являтися слабкість, потім болі. Він особливо не лікувався, не звертав уваги. Молодий хлопець — і хто б міг подумати, що така біда трапиться! А коли його відвезли в лікарню, за благословенням владики Павла, і стали робити операцію — розрізали, а там по всьому тілу метастази, допомогти нічим не можна. Це було в травні місяці.

Повідомили батькам. Коли вони приїхали, перше, що сказала мама, було: «Постригіть його в схиму». Рідна мама! Потім теж померла від раку, Царство їй Небесне!

Ми довго думали, мучилися, повідомляти йому чи не повідомляти про те, наскільки серйозна в нього хвороба. Звернулися за порадою до духівника, отця Авраамія, а той усміхнувся: «Він же православний, розкажіть йому, щоб він знав, як потрібно ставитися до життя тепер і як готувати свою душу до вічності».

Оголосили день постригу. Потім стоїмо ми, кілька монахів, на площі біля Ближніх печер, і проходить повз намісник, владика Павел. А я, коли дізнався про те, що його постригатимуть, замислився: з яким іменем? На честь преподобного Антонія? Але це таке загальне ім'я, тим більше що Антоній у нас у монастирі вже є. На честь преподобного Пімена Многохворого? Теж не лягло на душу. А потім приходить думка: на честь архідиякона Стефана. Чому? По-перше, і наш Стефан теж був дияконом, його рукоположили невдовзі після постригу й дали йому подвійний орар, голос у нього був бас, і він настільки чітко й стисло читав Євангеліє на службі, що все було чутно й зрозуміло до єдиного слова. Він часто співслужив Предстоятелеві, служив з архієреями, добре вивчив устав, був фахівцем своєї справи. Думаю: і той — архідиякон, і наш — архідиякон, тільки «нетитулований», а по суті, відповідає цьому званню. По-друге, і той архідиякон, у I столітті, прийняв мученицьку кончину, і в цього така серйозна хвороба — мучеництво. Але про свої думки я нікому не сказав.

І ось, коли ми стояли з братами, владика Павел підійшов і нагадав, що сьогодні постриг у схиму, а потім питає: «Як назвемо?» Усі замовкли, а я сказав, що знаю, як назвати. Ми відійшли вбік, і я кажу: Стефаном. Владика нічого не відповів, а ввечері я чую: «Брат наш Стефан постризает вторицею власы...». І владика постриг його з іменем Стефан, на честь архідиякона Стефана.

Отець Стефан, поки міг, рухався, потім зліг, і ми за ним доглядали: доводилося й годувати його, і вночі чергувати, і прибирати… Потім уже й батькам благословили почергово з ним у келії перебувати, особливо вночі: перевернути, подати попити. Зрозуміло, що людські немочі виявлялися: і він дратувався, і в нас роздратування було. Але якось упокорювалися й терпіли один одного.

Уже закінчувався Різдвяний піст. А його щодня причащали, так благословив владика Павел.

На Різдво Христове, після братської трапези, ми ходимо, вітаємо всіх. І до отця Стефана з владикою-намісником зайшли, проспівали кілька різдвяних піснеспівів. А наступного дня він почав умирати — це вже мама розповідала: підійшла вона до нього о шостій ранку, а він не дихає. Торкнулася його, а він різко прокинувся й запитав тільки: «Навіщо?»... Потім мама мені сказала: «Я так злякалася, що він помер і не причаститься в день смерті». Ось така віруюча мама! Уже після смерті отця Стефана вона ділилася зі мною, як приходила до лаври, підбігала до садової хвіртки й молилася преподобному Лонгіну, щоб хвіртка була відчинена. І завжди хтось із братії проходив повз і відчиняв їй хвіртку. Думаю: ти дивись, яка молитовниця! До того ж усе це в неї було не екзальтовано, не в прелесті, а в простоті серця.

Але повернімося до отця Стефана. Було свято — Собор Пресвятої Богородиці. Владика Павел разом з отцем Авраамієм служили ранню Літургію в Трапезному храмі, ми співали. І після Євангелія прибігає послушник і каже: отець Стефан умирає. Закінчивши Літургію, ми пішли до нього, він уже ледве дихає, і владика почав читати канон на вихід душі. Ми не розуміли, чує він чи ні, і раптом на п'ятій пісні канону бачимо: сльоза потекла. Попрощалися ми з ним і пішли. А після пізньої Літургії та панагії зайшов до нього попрощатися благочинний, привітав з наближенням дня ангела (на третій день після Різдва — пам'ять архідиякона Стефана). І ми розійшлися по келіях. Незабаром прибігла мама й сказала, що отець Стефан преставився.

Ми його облачили, поклали в келії. Я сидів біля нього, понюхав його руку — а вона благоухала запашною олією, і мені від цього стало так зворушливо… він ніби віддячив мені за скорботи, які я витерпів, доглядаючи за ним!

Отець Стефан помер на Собор Богородиці. А один наш насельник, схиігумен Агапіт, він помер 1991 року, згадував: «Старі монахи казали: “Співай на клиросі, і тебе Божа Матір любитиме й завжди покриватиме”». Отець Стефан 8 років проспівав на клиросі, і Божа Матір прийняла його в день Свого свята до Свого Сина, у Царство Небесне.

Бесіду вела Олександра Нікіфорова


Опубліковано:

← Публікації


Зателефонувати