Вознесенський Флорівський жіночий монастир

Свято-Вознесенський Флорівський монастир — жіноча обитель Київської єпархії Української Православної Церкви на Подолі, при вулиці Флорівській. Престольними святами тут відзначають Вознесіння Господнє, дні пам'яті мучеників Флора і Лавра, святителя Миколая, а також дні святкування Казанської, Рудненської і Тихвінської ікон Божої Матері⁴.

17 травня 1566 року польський король Сигізмунд II Август затвердив протоієрея Якова Гулькевича, а також його сина й нащадків, у праві «держати монастир Флора і Лавра» — праві, яке дали київський воєвода князь Василь-Костянтин Острозький і київський митрополит¹. Онук отця Якова, чернець Києво-Печерської лаври Іоанн Гулькевич, від'їжджаючи на служіння до Слуцького монастиря, грамотою від 12 травня 1642 року передав ці права ігумені Агафії Гуменецькій¹.

З опису 1773 року відомо, що 1639 року, за ігумені Єфросинії Ульської, монастир згорів, а з грамоти короля Владислава від 27 грудня 1646 року — що на час смерті цієї ігумені монастирська церква «постаріла» і «зубожена»¹. Літопис Єрлича повідомляє, що під час спалення Києва 1651 року обитель знову потерпіла від пожежі; відновилася вона, вочевидь, швидко, бо вже 1655 року ігуменя Агафія зробила багатий внесок до Межигірської обителі¹.

1711 року, коли через будівництво великої земляної фортеці навколо Києво-Печерської лаври у тамтешньому дівочому Вознесенському монастирі розмістили військовий склад, його насельниць перевели сюди разом з угіддями закритої обителі, і монастир почали називати Вознесенсько-Флорівським^{1, 2}. 1732 року тут звели головний храм — Вознесенський собор²; після пожежі Подолу 1811 року монастирські будівлі відновлював архітектор Андрій Меленський².

1757 року в обителі прийняла постриг з іменем Нектарія княгиня Наталія Долгорукова і жила тут до своєї смерті 1771 року¹. Дочка фельдмаршала Бориса Шереметєва, вона народилася 1714 року в Лубнах; коли рід її нареченого потрапив в опалу, багато хто радив розірвати заручини, але вона 1730 року обвінчалася з ним, а наступного дня подружжю оголосили про заслання¹. У Сибіру народилися двоє синів; 1739 року чоловіка стратили, і з дозволу цариці вона оселилася в Москві, присвятивши себе вихованню дітей¹. Коли старший син одружився, Наталія пішла до Флорівського монастиря; 1767 року вона описала для нього своє життя і прийняла схиму, а ці «Своєручні записки» надрукував 1810 року її онук¹.

У середині XVIII століття тут почала чернечий шлях преподобна Олександра Дівеєвська († 1789), у миру Агафія Мельгунова: рано овдовівши, вона приїхала до Києва з трирічною дочкою, прийняла таємний постриг і згодом заснувала жіночу обитель у Дівеєві^{1, 3}.

У першій половині XIX століття в монастирі завершила земний шлях преподобна Олена Києво-Флорівська, у миру Катерина Бехтєєва, що народилася 1756 року в Задонську^{1, 3}. 1774 року вона таємно пішла до Воронезького жіночого монастиря; батько відшукав дочку, але, послухавши ігуменю, пробачив і прийняв її вибір³. Коли за заповітом роздавали біднякам речі покійного святителя Тихона Задонського, черниці Олені дісталася труна, не використана при його похованні³. Наклеп ігумені призвів до вигнання Олени з монастиря, і разом з нею обитель залишила близька їй черниця Євгенія: сестри оселилися під Києвом і щодня ходили до Києво-Печерської лаври³. Коли термін вигнання минув, вони придбали келію у Флорівській обителі, але лаврський старець Михайло не благословив там селитися — і пожежа Подолу 1811 року цю келію знищила³. Після років поневірянь митрополит Євгеній (Болховітінов) допоміг сестрам дістати нову келію в монастирі¹. 1834 року преподобна Олена спочила і, згідно із заповітом, була похована в труні святителя Тихона, що зазначили в епітафії на надгробній плиті¹. 1890 року зі слів флорівської стариці Євгенії Ткачової склали і видали її життєпис, а 1913 року над могилою встановили засклений покрів¹. 9 липня 2009 року Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив рішення про канонізацію преподобної Олени, 17 серпня того ж року її мощі знайшли і перенесли до Вознесенського собору обителі, а 8 жовтня відбулося урочисте прославлення¹.

На початку XIX століття тут прийняла постриг і дев'ять років подвизалася блаженна Ірина Зеленогорська († 22 квітня 1843 року), духовна дочка преподобного Серафима Саровського, яка за його благословенням заснувала жіночий монастир у Зелених горах¹. Від 1856 року і до смерті 1881 року обителлю керувала ігуменя Парфенія, у миру Аполлінарія Адабаш, духовна поетеса, чия книга віршів виходила 1875 і 2008 років; вона брала участь у складанні житія преподобного Парфенія Київського, а складену нею службу святим рівноапостольним Кирилу і Мефодію видали зі схвалення Святішого Синоду¹. 1870 року ігуменя Парфенія відкрила при монастирі притулок для дівчаток-сиріт і дочок бідних батьків¹.

1920 року монастир зареєстрували як парафію — щоб зберегти доступ до храмів — і як трудову артіль, щоб зберегти житлову площу¹. 1923 року в артілі відібрали Вознесенський собор, який близько року належав обновленцям, а потім стояв порожній, а в обителі поселили сім'ї робітників¹; 1929 року артіль офіційно скасували, а 1934 року більшість черниць виселили¹.

1941 року монастир відродився, і черниці постійно ризикували життям¹. Коли київські підпільники таємно ввели до обителі виснажених дітей із притулку, влаштованого окупантами по сусідству, черниці допомогли малюкам зміцніти, і після війни дехто з урятованих приїздив до монастиря подякувати¹. Залишаючи місто, окупанти намагалися видворити черниць, бо в дні боїв за Київ обитель потрапила до «зони відселення», — проте насельниці ховалися самі й переховували інших киян¹.

У 1960-х роках обитель пережила спробу нового закриття: черниць позбавили низки приміщень і прописки в монастирі, багатьох виселили, періодично влаштовували перевірки паспортів¹. Цькування зупинило втручання Патріарха, до якого звернулася ігуменя Анімаїса¹. Від 1991 року монастир діє².