Молодий послушник Іонинського монастиря
Дитинство отця Спиридона (Кирила Миколайовича Лукича) минуло в Києві й було затьмарене подіями Першої світової війни. Батька забрали на фронт, а після повернення, коли лютувала епідемія висипного тифу, глава сімейства захворів і помер. Тяжкі родинні обставини унеможливили подальше навчання Кирила в Київській шостій гімназії. Провчившись тут усього три роки, він попросив маму, Марію Сергіївну, відпустити його до монастиря.
Пасху 1921 року 12‑річний Кирило зустрічав уже як послушник київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря. Тут під керівництвом відомого художника Івана Сидоровича Їжакевича він проходив послух у Живописній Майстерні, яка водночас була й школою для хлопчиків. А в літні періоди разом з усією братією трудився на загальних сільськогосподарських послухах.
Крім того, Кирило Лукич став найближчим помічником схимонаха Віссаріона, що був раніше келійником засновника обителі — преподобного Іони Київського. Старець цей був уже в літах, але добре пам'ятав отця Іону і багато про нього розповідав. Наприклад, такий випадок: якось преподобний ішов монастирем, а йому назустріч ішов послушник із цілою стопкою тарілок. Не знаючи, як узяти благословення, він розгубився, а старець йому й каже: «Кинь!». Послушник, не роздумуючи, кинув тарілки на землю, і старець його благословив. Тарілки, звичайно, розбилися, за що послушника було покарано. Але невдовзі сам отець Іона клопотався, щоб за таку беззастережну слухняність того постригли в ченці. А одного разу преподобний Іона змусив перевернути послушника вниз головою зі словами: «Ну як тобі? Подобається?!», після того, як той при прибиранні в його келії одну з книг поставив догори ногами. Цілком імовірно, що й сам Кирило Лукич почасти міг відчути на собі відлуння такого виховання.
Цікаво, що в Іонинському монастирі навіть найменшим послушникам дозволяли носити чернечий одяг, за винятком хіба що чоток. До кінця життя отець Спиридон згадував про те щастя, якого зазнав, уперше надівши підрясник і пояс. Щоправда, у цей же час, крім радісних переживань, було й щось на кшталт зневіри чи розчарування. Певний час його мучило питання: «Навіщо я це зробив?» І хоча такий настрій доволі швидко минув, пам'ять про нього залишилася в батюшки ще надовго. Він не раз говорив про це, особливо тим, хто серйозно замислювався про вибір чернечого шляху.
У братньому союзі монахів Києво-Печерської Лаври
Після п'яти років несення послухів в Іонинському монастирі, у грудні 1926 року, Кирило Лукич уливається в братство монахів Києво-Печерської Лаври. З одного боку, таке рішення було викликане початковим бажанням вступити саме до Печерської обителі, що так і не сталося тоді через відмову в тимчасовій прописці. З другого — близьким знайомством з духівником Лаври, а згодом і своїм особистим наставником — владикою Антонієм (Абашидзе).
Настоятелем Лаври в ті роки був архімандрит Єрмоген (Голубєв). Незважаючи на свою посаду, він став для юного Кирила «духовним другом», а після смерті схіархієпископа Антонія (Абашидзе) — духівником.
Уже навесні 1927 року послушник Кирило був змушений вирушити до Китаївської пустині, де на той час жили і архімандрит Єрмоген, і схіархієпископ Антоній. Не вдаючись у подробиці, нагадаємо, що ще з кінця 1924 року через обшуки й утиски від влади (ДПУ) багато монахів змушені були переселитися в лаврські пустині, здебільшого в Китаївську. Решті братії довелося звершувати богослужіння в розташованій неподалік від Лаври Ольгинській церкві, оскільки після чергової відмови визнати обновленців усі лаврські храми були передані в користування лояльним до влади церковним структурам…
Однак повернімося до історії Кирила Лукича. У Китаївській пустині його призначили на послух паламаря і, як це не дивно, іподиякона в архімандрита Єрмогена. Річ у тім, що за давньою лаврською традицією обраний братією настоятель (не намісник!) у сані архімандрита «мав першість перед усіма російськими митрополитами» і звершував богослужіння з архієрейськими відзнаками. Саме тому архімандрит Єрмоген обрав собі дві пари іподияконів, серед яких був і послушник Кирило. Усі вони були пострижені в чернецтво 1929 року в неділю Всіх Святих, отримавши при цьому імена: Спиридона і Никодима, Геронтія і Леонтія.
Осягнення лаврських уставних особливостей
Переслідування лаврських монахів не припинилися й після їх виселення. Влада забороняла постриги і рукоположення, а після 1931 року й зовсім почала арештовувати. Саме тому дияконський сан отець Спиридон прийняв поза стінами монастиря. Сталося це 1930 року, після чого послідувало призначення на новий послух – спів на кліросі.
У той час усі богослужбові піснеспіви монахи виконували з пам'яті. Існував навіть вислів «учити з губ уставника», коли нові співці слухали регента хору, запам'ятовували і потім уже з пам'яті співали богослужіння. Саме в такий спосіб, під керівництвом уставника Великої церкви ігумена Харалампія (Печенії), отець Спиридон добре вивчив не тільки традиції співу, а й лаврський богослужбовий устав. Ба більше, коли 6 листопада 1933 року було закрито Китаївську пустинь, а всі її насельники перейшли до сусідньої Спасо-Преображенської обителі, отець Спиридон познайомився з ще одним уставником Великої церкви — архімандритом Флором (Гончаренком). Під його керівництвом він розпочав свій уже священицький сорокоуст, який довелося закінчувати в Ольгинській церкві у зв'язку із закриттям Преображенської пустині навесні 1934 року.
Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що богослужбова дисципліна в Лаврі була суттєво впорядкована ще за архімандрита Сергія (Ланіна). Він, бувши вихованцем московської духовної академії, кардинально нічого не змінюючи, лише за чотири роки свого намісництва (1892–1896) домігся виняткової точності у виконанні кожного священнодійства, яке здебільшого зберігається й донині.
Переїзд до Житомира й арешт
1934 року, після того як Київ став столицею Радянської України, усіх «соціально неблагонадійних» громадян почали виселяти за 100‑кілометрову зону. До того ж обновленці у вересні цього ж року захопили Ольгинську церкву. Отцю Спиридону, як позбавленому за релігійними переконаннями виборчих прав, довелося переїхати до Житомира. Оселившись на околиці міста, він заробляв на хліб тим, що ремонтував будинки, фарбував дахи, оскільки, як він сам писав, «не бажав робити зі свого сану професії і способу до матеріального існування». Прикметно й те, що батюшка завжди ходив у підряснику й переодягався тільки для роботи.
Крім двоюрідної сестри і ще двох-трьох священників, серед них і отця Леонтія (Філіпповича), який таємно мешкав тут і з яким він разом приймав чернецтво, отець Спиридон практично нікого не відвідував. Та й не безпечно це було в країні, що боролася з «релігійними забобонами».
Проте в ніч з 29 на 30 серпня 1937 року отця Спиридона заарештували. Два дні тримали в камері під будівлею НКВС, а потім перевели до Житомирської в'язниці. На допит викликали тільки за два тижні. «Тривав він з 8 години вечора до 8 години ранку, — згадував батюшка. — Скажу тільки, що допитувало навперебій стільки осіб, що мені важко відповісти, хто саме вів слідство… зрештою, звели в одне становище — нібито я був завербований єпископом Максимом (Руберовським) і був членом очолюваної ним підпільної контрреволюційної організації».
До слова, з єпископом Максимом отець Спиридон був знайомий ще з 1935 року. Владика тоді щойно повернувся із заслання і, не маючи житла, батюшка надав йому половину своєї кімнати. Жити стало важче. Не допомагала й запона, що розділяла кімнату. Владика ображався, сердився на отця Спиридона, іноді їхня розмова закінчувалася обопільною прикрістю та образами. Тож за першої ж нагоди батюшка підшукав собі інше житло і вже жодного разу не бував у владики. Однак навіть ця обставина не позбавила від ув'язнення.
Крім нібито контрреволюційної співпраці з єпископом Максимом, отцю Спиридону ставили за провину й те, що 1932 року він двічі приїжджав з Києва з продуктами для передачі своєму давньому другові по монастирю монахові Никодиму (Філіппову).
«У житомирській в'язниці в нашій камері було 113 осіб. — згадував батюшка, — Усі спали на підлозі покотом, як то кажуть, ялинкою, паркетом. Якщо вночі вийдеш, то назад уже не втиснешся, твоє місце запливало… Камери були переповнені настільки, що вікна не зачинялися ні вдень, ні вночі, і з них завжди валувала пара, як з лазні».
17 листопада 1937 року обвинувальний висновок було підписано. У ньому зазначалося: «у м. Житомирі викрито к-р угруповання монахів у складі 7‑ми осіб, які провадили к-р діяльність…» Того ж дня Трійка винесла постанову: «Лукича Спиридона Миколайовича ув'язнити до ВТТ строком на 10 років».
В'ятлаг
«Я потрапив у місця досить віддалені. Але, слава Богу, не на Колиму, а лише в Кемеровську область, Вятка. Ми приїхали взимку 1938 року в лютому місяці. Надворі 52 градуси. Але це рідкісний випадок, а так більше 40 не бувало… Табір був новий. Щойно були вирубані ділянки лісу, навіть ще з пеньками під снігом. І вже за нас були поставлені брезентові намети на дерев'яних каркасах на 200 душ. Посередині — так звана буржуйка, така чудна пічка. Але її, звичайно, оточували «урки» і полінами всіх звідти гнали. Тож, прийшовши з роботи, не можна було ні обігрітися, ні обсушитися. Спали на нарах у мокрому одязі, не роздягаючись, і тому часто вночі шапка примерзала до нар.
Основна робота — лісоповал: 9 км — на роботу і 9 км — назад. При жахливому харчуванні люди доходили до смерті від виснаження. Сильна смертність була особливо в перший рік… А більшість, хто не мав підтримки, то більше половини там у перший рік залишилися… Я думав, у таких умовах прожити 10 років ніхто не зможе, і що моя доля вже вирішена… При своєму слабкому здоров'ї я ледве б вижив».
Від природи отець Спиридон був слабким і хворобливим. Медичний формуляр свідчив, що в нього була вада серця, цинга, авітаміноз, анемія, ревматизм… З перших 23‑х місяців перебування в таборі дванадцять він через хворобу не працював. А подеколи й зовсім «не міг ходити і пересувався на милицях». Після неодноразово поданих прохань батюшку, як інваліда, замість важких робіт на лісозаготівлі визначили до майстерні розписувати іграшки.
Звільнення і потім служіння в різних єпархіях
Після десятирічного ув'язнення, 30 серпня 1947 року, отець Спиридон отримав звільнення і за якихось два тижні вже прибув до рідної Лаври. Старі парафіяни розповідали, що коли батюшка після повернення вперше прийшов на службу до Хрестовоздвиженського храму і став біля ікони Спасителя, то братія ледве впізнала його. У прописці, як такому, що має судимість, йому було відмовлено. Кілька років проживши в Житомирі, батюшка переїхав до Чернігова. Але й тут перебування було не таким тривалим. Із закриттям 1962 року Троїце-Іллінського жіночого монастиря батюшка ще пропрацював близько 10 років у Пензенській єпархії, а потім 1970 року знову повернувся до Житомира.
Цікаво, що коли 1937 року отця Спиридона заарештували, то його бібліотеку й особисті речі віряни розібрали по домівках. А коли він повернувся до Житомира, то майже все повернули.
Обстановка в будиночку отця Спиридона заслуговувала на особливу увагу. Крім безлічі книг, тут містився святий куток, центром якого була велика Тихвінська ікона Божої Матері. Перед іконами жевріла безліч лампад. Усе утримувалося в ідеальній чистоті. Зображення Києва і Лаври, світлини духовно близьких батюшці людей — отців і братій, меблі старовинної лаврської роботи. Можна сказати, тут жила історія, шматочок колишнього Києва і куточок колишньої Лаври.
Тільки старайтеся, елико є сил, зберігати свій дух у молитовному устрої і благоговінні, у яких основна суть Устава
Наслідки табірного життя позначилися не тільки на здоров'ї. Після заслання отець Спиридон страждав на недорікуватість і через це практично не звершував богослужінь: «Я не служу, — говорив батюшка, — бо боюся відповіді перед Богом за кожне невимовлене слово». Боже покликання струменіло й іншими обдаруваннями батюшки. Так, у Чернігові він відновив і відреставрував розписи Троїцького собору. Досвід такого роду занять був набутий ще з часів проживання в Китаївській пустині, де ним же було здійснено художнє оновлення живопису семиярусного іконостаса головного Троїцького храму.
Крім усього іншого, отець Спиридон досяг успіху й у літературній діяльності. Великий інтерес становлять його нотатки з богослужбових питань, зокрема брошура «Проскомидія, або Практичний посібник зі звершення Божественної літургії», написана для учнів Саратовської духовної семінарії на прохання тодішнього її ректора архім. Феодосія (Погорського). До того ж були написані статті для Журналу Московської Патріархії, коментарі на працю митрополита Мануїла (Лемешевського) «Руські православні ієрархи періоду з 1893–1965 рр.», а також записки з питань монастирського побуту, обихідного співу і богослужбового порядку. Останні роботи сьогодні викликають особливий інтерес, оскільки у вирішенні деяких гострих питань богослужбового характеру серед лаврських насельників минають роки дискусій і суперечок. Не кожному зрозуміла та літургійна інтуїція, з якою отець Спиридон приходив до своїх висновків. Заради прояснення обставин наведемо кілька виписок з його особистого листування.
Уставна діяльність
Закон чи благодать? Здавалося б, це питання було позитивно вирішене на користь благодаті ще з часів проповіді Ісуса. Однак рішучості жити так вистачає далеко не кожному. Погодьтеся, чинити згідно з інструкцією значно легше. Особливо це помітно в богослужбовій практиці, коли, не маючи «літургійної інтуїції», тільки й залишається, що користуватися спеціальними вказівками. Саме інтуїтивному чуттю отець Спиридон відводить особливе значення. Він називає його якимось компасом, без якого складно «орієнтуватися в Уставі, знаходити правильне рішення в «темних місцях» і бачити помилки в тексті, у якому «буквоїди» бачать догмат: мовляв, — надруковано!».
І тут природно виникає питання: «чому ж у наших богослужбових вказівках така кількість «темних місць», у чому причина того, що вони досі не виправлені?
Ось кілька роздумів отця Спиридона з цього приводу: «Виявив знову чимало суперечностей між Марковими главами і храмовими, і рядовим текстом служб Тріоді, Міней і Типікона. Ще раз довелося переконатися у вельми низькій якості Никонівської реформи і неохайності роботи його «справщиків» — редакторів, які створили мішанину з різних уставів: соборних, монастирських (і тих різних: кіновіальних, скитських, обителей неусипущих та інших), місцевих руських і з власних вигадок. Сам Устав свідчить про волаючу недосконалість своїх вказівок (багато в чому самосуперечливих і необґрунтованих)… Помилки іноді доходять до курйозу. Недарма митрополит Петро Могила висловився про «справщиків» такого ґатунку — не виправителі, а розтлителі: не виправляють, а псують».
Продовжуючи нитку думок, отець Спиридон приходить до висновку, що Типікон, як, утім, і всі богослужбові книги в галузі уставних вказівок, потребує серйозного критичного аналізу і продуманого виправлення.
«До Никона — будь-яке нове видання виходило з тими чи іншими поправками й доповненнями (може, не завжди вірними; але, головне, — не було мертвого шаблону). А 1720 року ще й на Малоросійські видання Петро 1‑й «руку доклав»: друкувати в усьому подібно до друкарні Московської… І на чому зупинилися, те й стали стереотипно штампувати, ось уже 300 років… Не потрібно перетворювати Типікона на Тупикон і помилки редакторів нинішнього тексту робити канонами літургіки».
При цьому тут же ми знаходимо застереження від поспішності вводити будь-які поправки: «Будьте стримані у своєму захопленні вводити щось нове й незвичайне у ваших місцях. Не захоплюйте одразу занадто багато; робіть усе поступово, обережно і, головне, тактовно (не зачіпаючи чийогось самолюбства або твердого місцевого звичаю)… Стережіться, щоб не нажити ворогів, що завжди трапляється з надто напористими реформаторами, які не дотримуються почуття міри. Цим Ви можете згубити всю справу: «дуги гнуть з терпінням і не раптом!» (Пам'ятаєте ведмедя у Крилова?). Патріарх Никон поспішністю і наполегливістю реформи викликав розкол, що залишився незціленним донині… Люди дуже чіпко тримаються за звичне. Виправляйте головним чином те, що принципово… Це ж саме (якщо не більшою мірою) треба мати на увазі і в монастирі, де завжди є свої усталені традиції, хоч і не завжди правильні».
Гідні уваги нотатки отця Спиридона і з приводу скорочення служб. З одного боку, у цьому питанні немає категоричної відмови. Батюшка пише: «звичайно, — скріпивши серце, — і, як то кажуть, «на крайній випадок» можна допускати якісь скорочення в службі (виходячи з того, що Устав писався для монастирів, головним чином, і для парафіяльних храмів окремого Уставу не написано)». З другого боку, отець Спиридон застерігає від надмірності такого захоплення: «Любителі скорочувати зазвичай посилаються на людей, мовляв, не можна людей обтяжувати службою. Брешуть вони, маскуючи турботою про людей свої лінощі… І правильно пише митрополит Антоній (Храповицький) у своїх лекціях з Пастирського богослов'я: «Досвідом дізнано, що чим більше скорочують службу, тим більше вона стає в тягар». Тому що дана влада духу недбальства і вигнаний дух любові та старанності».
Нарешті найважливіше, і мабуть єдино необхідне в богослужінні, на думку отця Спиридона — це творення духу любові:
«Тільки старайтеся, елико є сил, зберігати свій і своїх співслужителів дух у молитовному устрої і благоговінні, у яких основна суть Устава, його внутрішній зміст. Вчитуйтеся в Устав ретельніше, і Ви побачите, як багато він і владно говорить про це, що багато ревнителів Устава в його формі пропускають без уваги, дбаючи лише про його зовнішній бік… і стережіться, щоб таке устроєння було постійним, з допомогою Божою (а не самовпевнено!) і не окрадалося розміном на формальні дрібниці; хоча й останні становлять богослужбову благоліпність, у всій сукупності своєї розумної системи. Але будівля ця — не цегляний дім, а дихаючий організм, і дихання його — дух молитви і почуття благоговіння — радісного страху Божого. Без цього найбільш «уставне» зовні богослужіння — нежилий, неопалюваний дім, де в жодному віконці немає освітлення: він порожній, холодний і темний».
Коли вчитуєшся в ці слова, приходиш до розуміння, що Літургія — це не порядок дій, а шлях і сходження до Царства Любові. І що тільки в цій віднесеності до Царства Божого структура богослужіння набуває і сенсу, і значення.
Молитва
Без перебільшення можна сказати, що найбільше часу отець Спиридон відводив для молитви. Іноді в цьому діланні минали цілі ночі:
«У мене з'явилася якась особлива (імовірно, неврастенічного характеру) неміч на писання листів… Я думаю, що це — наслідок двох причин: 1) перевтома протягом року (коли я прирік себе на щодобове прочитання всієї Псалтирі, за упокій по монахині Серафимі, крім звичайного правила), при майже безсонних ночах; 2) безліч листів, якими мене глушать Пенза і Чернігів, і (трохи) Калінін; які росли й росли у своїй кількості, яка, сама по собі, гнітить… Слава Богу, що цієї «немочі» немає по лінії молитовного настрою і труда. Навпаки: за той рік, незважаючи на перевтому, я так втягнувся, що легко займаюся більше половини ночі (годин до 3‑х) читанням Псалтирі і правила, з денними службами. Кончина владики Єрмогена, природно, спонукала мене до того ж заупокійного правила, як і по монахині Серафимі; але Псалтир я читаю сидячи через набряк ніг. Крім того, тепер його ж я не прочитую сповна, а скільки встигну і зможу — у середньому, близько 3‑х разів на тиждень; як мінімум — 3 кафізми вранці і 3 увечері, до ночі. Здав!..».
А ось ще кілька важливих порад для любителів молитовного ділання:
«Зокрема, цілком певно і безумовно забороняється читання самими очима без участі уст, — читати, хоч і безголосно, про себе, але всі слова вимовляти устами. Це — загальне отецьке передання, збережене монастирськими старцями; а в католиків — і писане офіційне правило, яким, безсумнівно, відображене передання давньої Церкви. На жаль, багато хто читає так, щоб скоріше формально відбути, — самими очима, як газету, так би мовити — «пробігають»… Але з таких приклад брати не слід… Мета — не в тому, щоб вичитати формально все належне правило (хоча й це необхідно) і на цьому заспокоїтися; цього одного — ще мало: правило є засіб до створення в собі відповідного молитовного, благоговійного настрою, тому для цього — ще додатково необхідно: пильнування над своїми думками і почуттями».
Наставництво
Крім багатого духовного досвіду отець Спиридон вирізнявся особливою розсудливістю. Його поради і настанови не обмежувалися банальними і скупими фразами. Батюшка, або точніше буде назвати, старець, для цього не шкодував ні часу, ні висловів. Житомирський владика Євменій (Хорольський) багатьох відправляв до отця Спиридона зі словами: «З ним можна спілкуватися, від нього можна повчитися». Прикметно й те, що старець умів помічати в художній літературі щось потрібне для тих, хто питає. У цьому відношенні він був узагалі дуже живою людиною і не був схожий на типового монаха. Наприклад, рекомендував придбати зібрання творів Діккенса, щоб на прикладі цих романів виховувалися діти. А коли йому ставили запитання, як і що краще читати своїм дітям, отець Спиридон говорив: «Ось, я вам Толстого Льва нічого не раджу, але його «Дитинство. Отроцтво. Юність» — обов'язково». За спогадами Л… Чувикіної «під час бесіди батюшка йшов повністю в розмову зі співрозмовником. Він міг розмовляти всю ніч напроліт. На одне поставлене запитання він міг відповідати години півтори… зазвичай усі бесіди проходили вночі, до самого раннього ранку, а потім отець Спиридон, не лягаючи спати, починав уже читати правило. І десь удень трошки відпочивав».
При цьому духовних чад в отця Спиридона було зовсім небагато. Якщо хтось просився під духовне керівництво, старець завжди категорично відмовляв. І це не дивно, якщо врахувати, що отець Спиридон сам до останнього потребував духовного наставництва. Як зворушливо читати його листи до владики Єрмогена, де, наприклад, за 1969 рік можна знайти такі рядки: «Звернутися до Вас з цим питанням я вважаю своїм моральним чернечим обов'язком і відчуваю внутрішню потребу отримати Ваше на це благословення, — як від свого «постриженого» отця і старця, і Настоятеля нашої обителі в минулому…».
Останнього для себе духовного наставника отець Спиридон знайшов у Корецькому монастирі. Після смерті владики Єрмогена таким став старець Парфеній (Невмержицький). До слова, Корецька обитель була одним з улюблених місць батюшки Спиридона. Відвідавши її на початку 1980‑х, він став часто сюди приїжджати, іноді по місяцю жив у монастирі і навіть заповів тут себе поховати.
У Києво-Печерській Лаврі
Питання про відкриття Києво-Печерської лаври всерйоз почало підніматися ще на початку 1980‑х років. Тоді була зібрана ініціативна група з її колишніх насельників і складено список лаврських монахів, які залишилися живими. Цей список налічував до тридцяти осіб, та й то, треба зауважити, що до самого відкриття обителі з них дожили тільки чотирнадцять. Сам отець Спиридон дуже сумнівався, що очікувана подія колись відбудеться. Він говорив: «Навіть якщо Лавру відкриють, хто туди піде — комсомольці і піонери?!». Але коли після відкриття Лаври 1988 року він уперше приїхав і побачив безліч молоді, то плакав від розчулення. «Звідки, — запитував він, — у Радянському Союзі могло взятися стільки молодих людей, які побажали піти в монастир?»
Намісник Лаври архімандрит Іонафан (Єлецьких) запропонував старцеві переїхати до Лаври для духовного керівництва братією. Якийсь час батюшка не погоджувався, оскільки після всього пережитого не довіряв Радянській владі. Він говорив з цього приводу: «Як відкрили вони Лавру, так і закриють, коли захочуть…». Але все-таки після довгих умовлянь став наїздами жити в Лаврі. Старця одразу ж призначили духівником монастиря і виділили йому окремий будиночок, келію навпроти Хрестовоздвиженського храму на Ближніх печерах. Зазвичай він сюди приїжджав перед Великим постом, проводив усю Чотиридесятницю, зустрічав Пасху і тільки після цього від'їжджав. У цей час батюшка подовгу спілкувався і наставляв молодих насельників, сприймав братію при постригах, сповідав. Прикметно, що в такому похилому віці отець Спиридон не втратив своїх музичних здібностей, він запросто міг наспівати будь-який піснеспів, показуючи, наприклад, молодому послушнику Володимиру Ліненку (майбутній уставник архімандрит Полікарп), як співали в колишній Лаврі.
Схима
Востаннє батюшка приїхав до Лаври Великим постом 1991 року. Після повернення до Житомира раптово почалися сильні болі в животі. До цього слід додати постійний набряк ніг через серцеву недостатність, аж до утворення виразок, що не загоювалися і потребували частих перев'язок. До своїх хвороб отець Спиридон ставився дуже спокійно і не надавав їм особливого значення, хоча стан погіршився до того, що йому доводилося постійно перебувати в напівсидячому положенні. Навіть спати він міг тільки сидячи, від чого, власне, і утворилися великі пролежні.
Про схиму старець думав уже давно і навіть писав з цього приводу владиці Єрмогену: «Надовго відкладати сказаний намір я побоююся, бо хотів би прийняти постриження від когось зі старої братії нашої Обителі (продовжуючи, так би мовити, духовний зв'язок з нею і з її минулим, за спадкоємством), поки є ще живими дехто зі старців». Але тоді не склалося… Тепер же, із загостренням хвороби, близькі чада вирішили звернутися з листом до тодішнього намісника Лаври архімандрита Єлевферія (Діденка). Отець Єлевферій, узявши з собою співців, приїхав до батюшки, щоб звершити постриг. Але той, попросивши пробачення в отця намісника, відмовився, пояснивши це тим, що за чернечою традицією постригати в схиму може тільки схимник, а оскільки намісник ним не є, він «не може дати того, чого сам не має». Отець Єлевферій з братією послужили молебень про здоров'я і з тим поїхали, а через тиждень приїхали три ієромонахи-схимники і постригли батюшку в схиму.
Священники, які приїхали постригати батюшку, не домовилися заздалегідь, яким ім'ям нарікати його, думали вирішити це на місці. Там усе й вирішилося. Отець Спиридон зустрів прибулих вигуком: «Христос Воскрес!» — знайомі з лаврськими Патериковими історіями зрозуміють, чому його назвали Діонісієм.
***
Після постригу здоров'я отця Спиридона, на радість тим, хто його оточував, явно пішло на поправку, але батюшка цього оптимізму не поділяв. На третій день настало різке погіршення, і він попросив запросити священника. «Батюшко, читайте відхідну», — звернувся до нього отець Діонісій. — «Що ви? — відповідав священник. — Давайте спочатку причастимося». — «Я вже випив таблетки», — сказав батюшка. Але священник наполіг, і старець послухався і причастився. Після чого знову попросив читати відхідну.
Як згадують присутні, батюшка, зодягнений у схиму, сидів на ліжку, очі заплющені. Дихання все рідше, все тихше, потім він розплющив очі, подивився на тих, хто стояв перед ним, з очей викотилася сльоза, зітхнув востаннє — і спочив. Це сталося вранці 2 вересня.
Символічно, що 9‑й день кончини отця Спиридона припав на святкування Собору преподобних Дальніх печер, а 40‑й — на Собор преподобних Ближніх печер
