Але благочестю вченість не шкодить!
За Бога, віру, честь мені серце говорить.
Батьків моїх я пам'ятаю наставлення:
Син Церкви має бути й другом просвіщення!
В.Л. Пушкін
Історія чернечого любомудрія
Монастирі були колись цитаделями вченості, зберігачами й поширювачами християнської культури, що увібрала всі найвищі ідеали та прагнення людства від давнини. Уже Антоній Великий з іронією відгукувався про простеців, які вважають науки смішною справою, бо ними викривається їхнє невігластво, і називав людинотворцями тих, хто має здатність пом'якшувати норови науками й освітою (Добротолюбіє, т. 1, с. 65).
У Лаврі преподобного Пахомія Великого неписьменних навчали читати й писати; спадкоємці преподобного, авви Орсисій і Феодор Освячений, тричі на тиждень проводили просвітницькі бесіди з братією і це настоятельське навантаження внесли до уставу, як і обов'язок насельників вчитися; на Заході широку славу здобула школа в Галлії при монастирі преподобного Вікентія в Лерині, з великою бібліотекою, що містила духовну літературу та найкращі твори язичницьких авторів; бібліотекою славився і монастир у Монте-Кассіно, заснований преподобним Венедиктом.
У Візантії ченці ревно дбали про свою освіту: неписьменність, вважали вони, чревата великою небезпекою для душі; читання вважалося так само обов'язковим, як молитва, і важливішим за працю. Монастирські бібліотеки, найбагатші в країні, постійно поповнювалися й містили не лише богослужбові, святоотецькі та повчальні книги, а й філософські твори Арістотеля та комедії Арістофана.
Майстри каліграфії в грецьких обителях, на Синаї, у Палестині за замовленнями монастирів і приватних осіб з великим мистецтвом переписували рукописи на пергаменті або на дощечках, вкритих воском; до XI століття набули широкого поширення, поряд зі Священним Писанням, тлумаченнями та житіями святих, твори Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, повчання авви Дорофея, Лествиця й інші перлини аскетичної писемності.
Візантійське любомудріє разом з іншими традиціями перейшло на Русь; невігластво засуджувалося гірше за гріх, бо, як писав один з авторів «Передмови до покаяння», збірки XII століття, «ті, що згрішили, каються, а нерозумні, заблукавши в книжному писанні, не маючи тверезого й здорового розуму, у єресь впадаючи, гинуть». Майбутній митрополит Іларіон, який викопав першу печерку, що поклала початок Києво-Печерській Лаврі, мав славу книжника; його «Слово про закон і благодать» і досі залишається блискучим шедевром, який виявляє, крім письменницького дару, широту знань і найглибшу богословську підготовку.
Преподобний Феодосій, дбаючи про примноження душекорисних книг в обителі, сам плів мотузки для палітурок книг, над якими день і ніч трудилися іноки Іларіон-переписувач і Никон-палітурник; князі Ярослав і Святослав перекладали тексти «від греків на слов'янське письмо»; книги з радістю приймалися від жертводавців і від тих, хто вступав до обителі.
Неабиякою начитаністю та літературним талантом славилися ченці-письменники домонгольського періоду: Києво-Печерський насельник преподобний Нестор, Кирило Туровський, Авраамій Смоленський і Климент, також Смолятич; їхні праці вельми сприяли становленню руської самосвідомості в єдності з християнським просвітництвом.
Монгольське завоювання завдало величезної шкоди культурі, що зароджувалася; усі сили йшли на опір ворогові й збереження національної ідентичності; відродження почалося в XIV столітті з преподобного Сергія. Таємничий епізод з його житія — чудесне дарування здібностей до книжного навчання — сприймається як знак освячення культури, благословення її згори; надприродність події посилює її значення.
Учні преподобного, засновники нових обителей, покликані до просвітницького служіння в період колонізації північних земель, як правило, походили із заможних родин, здобувши добру на ті часи освіту й церковне виховання; полум'яна віра спонукала їх до вивчення духовних книг, а духовні книги стимулювали непереборну жагу вдосконалення в чернечому житті. Центр російської Фіваїди Кирилів монастир мав бібліотеку в 400 томів, більше, ніж Троїце-Сергієва Лавра — близько 300.
Преподобний Ніл Сорський у своєму Уставі цитує 14 авторів, причому не за збіркою: «Добротолюбія» ще не існувало. Полеміка йосифлян з нестяжателями та викриття єресей у XVI столітті, боротьба проти західних впливів і суперечки з розкольниками у XVII ст. велися богословськи грамотними ченцями й викликали широкий відгук у церковному середовищі, яке, отже, в немалій своїй частині мало чітке знання принаймні догматів.
До Петра I панувала церковна педагогія: вчилися для спасіння душі, щоб краще розуміти богослужіння, осягати слово Боже й так наближатися до Христа. З XVIII століття народною освітою заволоділа держава, і освіта набула характеру практичного, професійного й станового; давали конкретні знання у відриві від переконань, готували благонадійного діяча, а не всебічну особистість.
Мабуть, тенденція до станового поділу породила касту так званого вченого чернецтва; особи, які поповнювали її, закінчували духовну академію, приймали постриг, але в монастирях не жили, а займалися, як правило, викладанням в очікуванні єпископського сану; серед них перебували, звісно, прихильники аскетичних основ чернецтва, воістину великі ченці, як Тихон Задонський, Філарет Московський, Філарет Київський; але розколотість церковного життя оформилася як явище: з одного боку архієреї, синодали, офіціоз, а з іншого — старецтво, яке відроджувалося в обителях; відгомін того розділення чути й нині.
Так чи інакше, в усі періоди християнської історії монастирі цінували освічених іноків. Саме в обителі преподобний Серафим, обдарований від природи ясним розумом і блискучою пам'яттю, у юні роки здобув фундаментальну богословську освіту, перечитавши, за його словами, засвідченими Мотовіловим, не одну тисячу томів Саровської бібліотеки та всі книги з бібліотек поміщиків, які жили поблизу, благодійників монастиря.
Донині живлять православний світ благотворні плоди літературної діяльності, що прославила Оптину пустинь в епоху настоятельства преподобного Мойсея, який високо цінував користь читання і всіляко заохочував прагнення вчитися. Безліч святоотецьких книг було перекладено або виправлено при ретельному зіставленні з оригіналом під керівництвом старців. Усе це сприяло зміцненню православної богословської традиції; крім того, просвітницька активність привабила до Оптиної цвіт російської культури: там бували, як відомо, Гоголь, Достоєвський, Кіреєвські, Толстой, Леонтьєв; тим самим монастир, можна сказати, здійснив духовний вплив на весь лад російського життя.
Духовна темрява
Преподобний Іоанн Дамаскін зараховував до єресей гносимахію, тобто ворожнечу до пізнання. Отці Церкви завжди стояли на висоті науки свого часу. Тим прикріша нинішня темрява, необізнаність монастирських насельників у галузі Священного Писання та церковних канонів і, як наслідок, безліч хибних думок, диких пророцтв і чуток. Чимало прикладів свідчать про виродження, змілкування віри; дедалі популярнішим стає невігластво, що спирається на непохитне переконання, яке виражається гаслом: краще менше знати — у єресь не впадеш!
Лютий обскурантизм, особливо притаманний любителям повчати й керувати, вимагає обмежити кругозір лише Священним Писанням; будь-яка інтелектуальна потреба викликає в них підозру й осуд, що поширюється і на святих отців, надміру розумних і освічених, через недоступність їхніх творінь для середніх умів.
Цих дисидентів, непримиренних захисників вигаданого ними Православ'я, вирізняє крайній неспокій, вони хворобливо збуджені, ніби спалювані зсередини невгасимим вогнем; вони ненавидять євреїв, католиків, єпископів, інтелігентів, іноземців і всіх інших, хто з ними не згоден; істерична агресивність компенсує туманність їхніх плутаних аргументів, що зводяться до міфічних старців, магічних трьох шісток і близького кінця світу.
Щабель духовного зростання
Ще не старець Сампсон (Сіверс) картав ченця, який відриває час від молитви на Пушкіна й Лермонтова; між тим сам він, походячи із доброї родини, здобув відповідну освіту: коли є чим дихати, повітря не помічаєш. Усе-таки недарма деякі духівники радять молодим відволіктися від «Добротолюбія» й звернутися до Діккенса або хоч до «Вінні-Пуха», щоб заповнити зяючі моральні діри нехай і простенькими прикладами відваги, стійкості, дружби — перш ніж злетіти до горнього.
Виправдовувати власну дрімучість некнижністю апостолів некоректно: палестинські рибалки знали Закон, декалог, світ Старого Завіту, а головне, мали необхідне, що передує зустрічі з Богом, розуміння своєї недостатності та гріховності (Лк. 5:8). Непристойно також козиряти іменами великих простеців, яких немало у святцях: чи нам рівнятися до тих, кого Господь просвічував Сам, чиє полум'яне покаяння й аскетичне самозречення перевищували резерви людської природи. Сьогодні ж варвари з каламутним православ'ям, зітканим із неписьменних цитатників, зарозуміло зневажають культуру: розважалівка! — маючи на увазі ті її зразки, з якими знайомі, і не підозрюючи, що культура є обов'язковим фундаментом морального й духовного розвитку.
Культура не збігається з вченістю; культурна людина, на відміну від дикої, — людина виплекана, оброблена етичним вихованням, яка таємниче усвідомлює своє творче завдання, пов'язане з божественним призначенням; у такому розумінні християнство є джерелом високого духовного аристократизму.
Відмовитися від культури насправді неможливо; результатом стає груба підміна істинних цінностей хибними, і місце хрещеної культури, що сформувалася в християнському суспільстві, посідає погане, низьке; безживний кам'янистий ґрунт, на якому проблематично виростити щось путнє. Насіння християнства не вкорінюється в таких душах, і вірують вони лише часом (Лк. 8:13).
У багатьох монастирях уже зрозуміли, що вчення — світло: починають з нуля, проводять прості бесіди про моральність, тримають у бібліотеках Діккенса, Достоєвського й Чехова; влаштовують концерти класичної музики і навіть показують шедеври кінематографа, не побоюючись розгулу уяви. Мистецтво, яскраво й виразно відображаючи людське буття, допомагає побачити й оцінити моральну суть вчинків і стосунків, яку ми далеко не одразу вчимося добувати з Євангелія, ніколи не ототожнюючи, наприклад, напівп'яного жебрака біля наших воріт з пограбованим побитим євреєм, якого пошкодував самарянин.
Афонські греки, які відвідали Санкт-Петербург, здивували місцевих ченців, попросившись на могилу Достоєвського, де відслужили панахиду; виявилося, їхній старець зобов'язував своїх чад читати романи нашого генія нарівні зі святими отцями, вважаючи, що саме Достоєвський відкрив світові правду про людину… До ступеня шкоди від художнього твору треба ще дожити, здобути світогляд, стати особистістю, християнином, а вже потім аскетом й ісихастом.
Повний варіант статті дивіться в книзі ігумені Феофіли (Лепешинської) «Плач третьей птицы»



Коментарі