Наскільки достовірні рукописи
Від початку проповіді Ісуса минуло так багато часу, що сумнів у точності Його слів, які дійшли до нас, може видатися цілком природним. Утім, підстави для такого погляду далекі від об'єктивності, та й саме питання недовіри до Священного тексту зовсім не нове. Гостро відчуватися воно почало ще наприкінці XV століття. Тоді Європа переживала черговий культурний поворот. На тлі відродження інтересу до античності було виявлено підроблені тексти — місцями давньогрецькі рукописи не збігалися, що, власне, і кинуло тінь сумніву на всі давні тексти, у тому числі й на Євангельські книги.
Хвиля протестантизму, що піднялася слідом, ще більше ускладнила становище. Багатьом здалося, що така величезна кількість праць учителів і отців Церкви лише утруднює розуміння божественного Слова. Зрештою, з проголошенням принципу Sola Scriptura — «тільки Писання», було втрачено довіру і до багатовікового церковного досвіду (Передання), який, до слова, значною мірою був спрямований на те, щоб Євангеліє залишалося «словом вічного життя» (Ін. 6: 68), а не вигадкою людської уяви.
Дивне, але не безпідставне твердження: ті, хто випускає з поля зору Передання, услід втрачають і саме Писання. Власне, в Європі почасти так і сталося. З початком доби Просвітництва тут почали робити спроби очистити християнство від чудес, поставити його на раціоналістичну основу і водночас витерти з Євангелія все, що видається незвичайним і надприродним.
Однак скільки б не з'являлося нових «євангельських» сказань, вони так і не змогли підмінити собою чи бодай у чомусь виправити той Євангельський текст, який дбайливо зберігає Церква. Точність цього тексту вражає. З цілковитою впевненістю можна сказати, що він анітрохи не змінився щонайменше від середини V століття. Переконатися в цьому досить легко. Річ у тім, що в V столітті християнський світ був розламаний тріщинами церковних розколів. Низка національних християнських громад (вірмени, копти, ефіопи, сирійці) припинили будь-які стосунки і з православним Константинополем, і з тоді ще православним Римом. Відтоді кожна з Церков пішла своїм незалежним шляхом, а тому правки Священного тексту в одних, якби такі були, жодним чином не відбилися б в інших. Проте Євангеліє в нас одне. Немає такого фрагмента, якого бракувало б у латинян, але який був би в коптів, так само як немає такого тексту в сирійців, якого бракувало б у слов'ян.
Таким чином, можна бути цілком упевненим, що, починаючи щонайменше від доби Середньовіччя, текст Євангелія анітрохи не змінився. Ба більше, точно таким самим ми знаходимо його в Синайському та Ватиканському кодексах, які датуються вже IV століттям.
Далі цього періоду історична наука про повний звід новозавітних книг сказати нічого не може. Безумовно, були знайдені рукописи окремих книг, що належать до III століття, або фрагменти текстів, датованих значно ранішими періодами. Однак це не весь Євангельський текст, а отже, черговий привід для скептиків.
Але навіть якщо уявити, що всі рукописи достовірні й точно відповідають оригіналові, залишається ще одне підступне питання: а наскільки достовірно в Євангеліях відтворено повчання Ісуса Христа? Чи не виявиться правим у своїй скарзі на Матвія булгаковський Ієшуа, який намагається видати себе за Спасителя: «ходить, ходить один з козлячим пергаментом і безперервно пише. Але я одного разу зазирнув у цей пергамент і жахнувся. Рішуче нічого з того, що там написано, я не говорив».
Звісно, якби Ісус був лише людиною, тоді достовірність Його слів була б такою самою сумнівною, як і в Сократа, який, до слова, теж не залишив по собі жодного рядка. Але в цьому й полягає вся різниця — щоб почути Бога, Його не обов'язково шукати десь в історії: будь-якої миті, де б ми не були, Він доступний через споглядання. У цьому нас переконує досвід апостола Павла. На відміну від інших апостолів, він не бачив Христа своїми очима, не розглядав і не дотикався до Нього. І все ж його свідчення, наприклад розповідь про Тайну Вечерю (1 Кор. 11:23–25), майже дослівно збігається з тим, що ми читаємо про Тайну Вечерю в Євангельських книгах. При цьому Павел у своїх посланнях невпинно підкреслює, що його проповідь і свідчення незалежні від свідчення інших апостолів і що він проповідує не те, що почув від них, а те, що дізнався сам — прямо від Господа (Діян. 26:15–16).
Така краса Божественної істини — їй не страшні ні тривалий плин часу, ні людські помилки.
Складнощі перекладу
Переклади шедеврів світової літератури іншою мовою забирають подеколи десятиліття. Та й то не завжди вони бувають вдалими. Складнощів додає те, що кожна мовна група має свої синтаксичні особливості, не кажучи вже про мелодику. Однак переклад Євангельських рукописів — завдання куди складніше. Священні тексти належать не лише до іншої мовної структури чи іншої доби; суттєву проблему становить і те, що далеко не кожна мова вміщує в себе широку палітру богословської термінології. Тому цілком закономірно, що в перекладі Євангелія подеколи трапляється людський елемент з його обмеженістю, схильністю до помилок і анахронізмів. Святитель Миколай Японський, бувало, доходив до гніву, так виводили його з себе невдалі переклади чи спрощення деяких Євангельських місць: «яке розчарування! І як я розлютився! <…> Ні сорому в людей, ні страху Божого! Слово Боже в них — наче дрібничка для гри: перекидають фрази і слова, видовжують, укорочують, прикрашають, спотворюють, — просто не знаєш, що й думати про таких людей і такі переклади».
Про тяжкість перекладацької праці японський святитель знав не з чуток. Спогади про цей складний період щоденних «з половини 8‑го до 12 і ввечері з 6 до 9» засідань колегії залишилися на сторінках його щоденникових записів. «У відчай приводить трудність перекладу, — скаржився владика, — за ранок і вечір і десятка перших віршів не виправили, а втретє виправляємо; щоразу доб'єшся того, що вийде відмінно, зрозуміло, але знову взялися, глядь — і самі не можемо зрозуміти, про що в нас навчає апостол. Гарний переклад, коли самі перекладачі не візьмуть до тями, що написано! <.„> Перший розділ до того нездоланний, що я впав у відчай — уся енергія пропала, рука опустилася, і я покинув на сьогодні перекладати. Боже, дай розуміння і терпіння!». І так усього кілька віршів перетворювалися на багатотижневу муку: виношування, роздуми, вагітність, пологи… «Перед нами були: 3 грецьких тексти, 2 латинських, слов'янський, російський, англійський, французький, німецький, 3 китайських, японський, тлумачення російською та англійською; усі лексикони; і щодня майже щогодини доводилося копатися в усьому цьому, — словом, сумлінність не порушена, і при всьому тому переклад поганий, хоча, звісно, кращий за китайські та японський». А після цього більше року ще забере виправлення перекладу, доки справа не дійде до друку.
У пошуках точніших відповідей
За часів Ісуса Христа в Палестині співіснували дві споріднені мови — іврит і арамейська, причому остання мала кілька діалектів, зокрема галілейський і самарійський. До того ж, як міжнаціональна мова Римської імперії, широко використовувалася грецька. Якою мірою Ісус володів цими мовами, ми можемо лише здогадуватися, але безсумнівно, що для того, аби точніше передати «технічну тканину» оригінального Євангельського тексту, потрібне глибше знання особливостей усіх цих мов, зокрема тих зворотів мовлення, які мають інше від буквального значення (ідіоми).
Наведемо лише кілька прикладів того, як за допомогою знання таких особливостей можна досягти більшої точності в розумінні Священного тексту.
Світильником для тіла є око. Тому, якщо твоє око буде чистим, усе твоє тіло буде світлим, а коли твоє око буде лукавим, то й усе твоє тіло буде темним (Мф. 6:22–23; тут і далі Святе Письмо цитується за перекладом Р. Турконяка, 2011)
Складно здогадатися, про що йдеться, якщо не знати, що в юдаїзмі «мати добре око» означає «бути щедрим, великодушним», а «мати лихе око», навпаки, — бути скупим. До того ж слово «тіло» в івриті, крім буквального, має значення людини і всієї царини її життя.
Ось яка велика сама по собі щедрість — вона прикрашає всю людину, і навпаки, скупість затьмарює всі найкращі її якості. Правильність такого прочитання підтверджується контекстом: жадібність і турбота про гроші обговорюються в попередньому й наступному віршах. «Не збирайте собі скарбів на землі» (Мф. 6: 19) і «Не можете служити Богові й мамоні [багатству] (Мф. 6:24).
Якщо ж твоє праве око спокушає тебе, — вийми його і кинь геть від себе, бо краще для тебе, щоби пропав один із твоїх членів, аніж щоб усе твоє тіло було вкинуте до геєни. І якщо твоя права рука спокушає тебе, — відрубай її і кинь геть від себе, бо краще для тебе, щоби загинув один із твоїх членів, аніж щоб усе твоє тіло було вкинуте до геєни (Мф. 5:29–30)
Про те, що й тут ідеться про жадібність, здогадався б кожен із тих, хто живе в арабському регіоні. До слова, тут і досі вживаються ці ідіоми: під «спокусою правої руки» розуміється крадіжка, під «спокусою правого ока» — заздрість, а «відрубати і кинути геть від себе» означає зупинити. Тож варто добре замислитися перед тим, як красти чи заздрити: чи не краще залишитися без бажаного, ніж здобути вічне страждання?
Утім, серед настанов Ісуса, хоч як дивно, є і вказівка на щось таке, що красти не те щоб заборонено, а навпаки — заохочується. Отже
Від днів Івана Хрестителя і дотепер Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто застосовує силу, здобувають його (Мф. 11:12)
У цьому випадку «здобувають» — це не зовсім вдалий переклад слова αρπαζω, яке означає «викрадення, розкрадання». Саме в такому значенні це слово ми зустрічаємо в Євангелії від Іоанна «Наймит же і той, хто не є пастирем, якому вівці не належать, коли бачить наближення вовка, кидає овець і втікає, а вовк хапає (αρπαζω) і розполохує овець». (Ін. 10:12). Таким чином виходить, що без докладання особливих зусиль Царства Божого не викрадеш. Святитель Іоанн Златоуст виразніший у тлумаченні цього уривка: «Навіщо викрадаєш у бідного, який скаржиться? Викрадай у Христа, який хвалить. Чи бачиш безумство і несамовитість? Ти викрадаєш у бідного, який має небагато? Христос говорить: “у Мене викрадай, і Я буду дякувати тобі за викрадення; царство Моє викрадай і бери силою”. Якби ти захотів викрасти царство земне, або — краще — якби захотів навіть подумати про те, ти був би покараний; а Царства Небесного якщо не викрадеш, то будеш покараний».
Одне слово, тим, хто прагне земного збагачення, не позаздриш. Мало того, що вони прирікають себе на посмертне страждання, — їх ще за життя називають мерцями.
А інший з Його учнів сказав Йому: Господи, дозволь мені спершу піти й поховати свого батька. Та Ісус каже йому: Йди за Мною і залиши мертвим ховати своїх мерців (Мф. 8:21–22)
Ці слова не варто розуміти в тому сенсі, що батько того, хто просив, уже помер. Інакше синові за єврейською традицією довелося б справляти (звершувати) «шиву», тобто протягом семи днів сидячи оплакувати померлого батька. Тому фраза «піти поховати батька» означає повернутися додому і спокійно дожити з батьком до його смерті, у такий спосіб здобути собі спадок і вже потім стати учнем Ісуса. Така логіка духовно померлої людини. Тим, хто обрав шлях слідування за Ісусом, відкривається щось більш таємниче — пересування гір.
Коли будете мати віру, як гірчичне зерно, то скажете цій горі: Перейди звідси туди! — і вона перейде; і нічого не буде для вас неможливого (Мф. 17:20)
Мабуть, і тут буквальний переклад дещо спрощує значення євангельських слів. Адже слово ορος, виступаючи тут як «гора», має також значення межі, кордону, рамки. І це не дивно, адже в давнину гори часто визначали межі поселень. Власне, в такому значенні ми дещо раніше зустрічаємося з цим словом у того самого євангеліста Матфея, коли гадаринці, вийшовши назустріч Ісусові, «благали, щоб Він залишив їхні околиці (ορος)» (Мф. 8:34). А ось розсувати межі, наприклад розсунути горизонти пізнання, — для нас уже звичний вислів. Тож ідеться тут радше про перемогу над людською обмеженістю, вихід за межі єства, обоження, коли ми стаємо тілом Христовим (1Кор. 12:27), тим самим наповнюючись Його життям, Його святістю, Його любов'ю.
Насамкінець розгляньмо ще один євангельський епізод, де якраз і можна побачити відмінність між любов'ю просто людською і любов'ю божественною. Щоправда, для цього, знов-таки, потрібно скористатися грецьким оригіналом.
Коли поснідали, Ісус каже Симонові-Петрові: Симоне Йонин, чи ти любиш Мене більше, ніж вони? Той відповідає Йому: Так, Господи, Ти знаєш, що люблю Тебе! Каже йому: Паси ягнята Мої! Каже йому знову вдруге: Симоне Йонин, чи ти любиш Мене? Той відповідає Йому: Так, Господи, Ти знаєш, що люблю Тебе. Каже йому: Паси вівці Мої! Каже йому втретє: Симоне Йонин, чи ти любиш Мене? Засмутився Петро, що запитав його втретє, «чи любиш Мене?», і відповів Йому: Господи, Ти все знаєш! Ти знаєш, що люблю Тебе! А Ісус йому говорить: Паси вівці Мої (Ін. 21:15–17)
Звичне нам слово любов у грецькій мові має кілька відтінків, два з яких — αγαπη і φιλη — ми зустрічаємо в оригіналі цього уривка. Αγαπη — це любов досконала, жертовна любов, подібна до любові Бога до Своїх творінь. Φιλη ж — це дружня любов, любов між друзями або братами. Ісус двічі запитує Петра про досконалу до Себе любов (αγαπη), і двічі апостол відповідає, маючи на увазі любов дружню, мовляв, «так, Господи! Ти знаєш, що я Твій друг». Однак утретє Ісус запитує не про досконалу, а про людську любов (φιλεῖς με?), тим самим наче піддаючи сумніву й дружню до Себе відданість, чим, власне, і повергає апостола в печаль.
***
Бог не замовк. Радше ми розучилися Його чути. Почасти через небажання, почасти тому, що не завжди гостро відчуваємо різницю між Євангелієм і просто шедевром світової літератури. А різниця ця суттєва. І тут якраз доречно згадати слова протоієрея Олексія Уминського, що «створене людиною — книга, художнє полотно чи музика — не може бути самим автором, самим творцем. А ось Євангеліє залишене нам Господом як чудо перебування Бога у Слові». І як же важливо цей живий відтінок Євангелія зберегти, щоб, з одного боку, уникнути спокуси перетворити Писання на чергового ідола, яким себе постійно виправдовуєш, а з другого — на його підставі хоч якоюсь мірою, подібно до апостола Павла, домагатися відкриття свого, що звучить конкретно для нас, божественного заклику
Ієродиякон Лонгин (Задорожний)
