Блаженство вигнаних правди ради
Призначення митрополита Володимира до Києва було скоріше вигнанням, ніж просто переведенням на нову кафедру — не припав «до двору». Утім, чи багато потрібно, щоб заслужити немилість, особливо перед людьми, наділеними владою. «Роби свою справу, говори правду, не підлещуйся, — і цього цілком достатньо». Та й сам митрополит, щойно дізнавшись про своє призначення до Петрограда, наче передрікав: «Я людина не етикетна, можу не припасти там “до двору” — там різні течії, а я не зможу йти за ними, у мене немає вдачі пристосовуватися».
Справді, небезпечних течій навколо царського двору було хоч греблю гати. Чого лишень вартий був Гришка Распутін — сибірський подорожній, що кидався то в подвиг, то в розпусту і став, завдяки довірі царської родини, настільки впливовим, що чиновники й навіть архієреї домагалися його прихильності. «Він зміщував міністрів, тасував придворних, як колоду карт. Його немилості боялися дужче, ніж царського гніву».
Миритися чи навіть просто закривати очі на це кричуще нахабство митрополит Володимир не став. Улітку 1915 року він добився аудієнції в імператора Миколи II і прямо висловився проти втручання в церковні справи сторонніх осіб, зокрема Распутіна.
«Так, це був живий приклад нашим владикам, — захоплювався вчинком митрополита архієпископ Антоній (Храповицький), — тоді коли інші зовсім погрузли в брехні й постійно зраджували свої переконання, митрополит Володимир не боявся говорити “правду царям”». І це у свої 67 років, коли в усіх тільки й турбот, як про спокійний перебіг життя. До слова, піти на спочинок владиці Володимиру тоді дуже навіть радили. «За людськими міркуваннями, я з вами згоден, пора й честь знати, — відповідав митрополит, — А за Божими — як? Чи годиться випробовувати й упереджувати волю Божу? А обов'язок, який ми клятвенно обіцялися виконувати? Скажуть, що пішов через уражене самолюбство. Ні, видно, така воля Божа. А померти однаково де».
Воєнний надлам
Київ різко відрізнявся від північної столиці, яка весь час кудись спішила. Він був «тихою заводдю… Кияни — тихі, повільні й без жодної американізації». Хіба що війна внесла в життя міста свої корективи. «Нафти й керосину не вистачало. Електричні станції працювали з перебоями… Ціни на все зросли в 2–3 рази… Черги за хлібом, м'ясом, цукром… Старе, красиве й чисте місто не можна було впізнати: засмічені сміттям вулиці, тьмяне освітлення, особливо на околицях… Лазарети були переповнені пораненими. Солдати були роздратовані великими втратами на фронті й дезорганізацією життя, і браком продуктів у тилу».
Цей солдатський біль багато в чому хвилював і митрополита Володимира. У середині січня він виїжджає в діючу армію «для подання свого благословення». Разом з тим, він відвідує київський і лаврський лазарети. Обходить там «усі палати й усіх поранених і хворих. Кожного воїна він з батьківською любов'ю та увагою розпитував про сімейне становище, про отримані в боях рани, про ставлення до тягот війни й про душевний настрій; усіх лагідно утішав і всім роздав у благословення св. Євангеліє». Йому хотілося підбадьорити й підтримати солдатів, внести в їхні серця хоч трохи радості. Адже навіть по обличчях військових було помітно, що їхня колишня стійкість похитнулася. Лагідність, мовчазна готовність до подвигу згасли.
Невдачі на фронті з утратою західних губерній тільки погіршили становище війська. «У 1915–1916 рр. з армії дезертирували близько 2 млн. осіб». Вони були готові до будь-якого бунту, лише б їх не гнали в окопи. Невдоволення військових передавалося робітникам. Почалися страйки на оборонних заводах. І чим далі, тим справи ставали все похмурішими й похмурішими. Особливо в північній столиці, де в лютому 1917 року війська й зовсім перейшли на бік революції.
Ритм нового часу
Новина, що стара влада скинута і що замість неї утворено Тимчасовий уряд, була зустрінута «багатомільйонним зітханням полегшення». Усі страшенно раділи. У повітрі панувала впевненість, що зі вступом на шлях демократичного оновлення країна скоро «почне будувати нову щасливу майбутність». Навіть у Синоді до перевороту поставилися досить спокійно, тож уже на третій день після відречення імператора видали постанову: «Здійснилася воля Божа. Росія вступила на шлях нового державного життя».
Демократизація і справді стала новою для держави рисою. «Не читатися, не чути оплесків — усякому здавалося все одно що не жити. І кожен рвався в саму гущу цього хвилювання, яке так легко опанувало людство». «Київ, та й усі міста імперії, перетворився на площадку для мітингів. Мітинг був безперервним. Він починався з раннього ранку й тривав до пізньої ночі. У ньому брали участь усі охочі. Місцем мітингу були міські сади й парки, бульвари та площі. Солдати припинили строєві й навчальні заняття і захопили сади. Оратори один за одним піднімалися на трибуну — це зазвичай була лавка, стіл, підніжжя пам'ятника. Кожен хотів сказати своє слово… Тих, хто закликав продовжувати війну, зустрічали криками “геть” і зганяли з трибуни». На вулицях — походи, «Марсельєза», червоні банти, червоні прапори. Священники, чиновники — усі в бантах. Усюди поспішно скликаються єпархіальні з'їзди, обговорюються недоліки церковного життя, ухвалюються всілякі вимоги й побажання.
Суспільство буквально змінювалося на очах. Разом із закликом поета «залишити цікавість натовпу й бути заодно з генієм», у небуття стали відходити і культура скромності, і почуття ієрархічності, і здатність розгледіти підробку. «Істина» тепер була за тими, хто всіх гучніше вмів кричати. Нікого більше не турбувало збереження того «аромату, який вноситься в цивілізацію завжди індивідуальними зусиллями виняткових людей, і без якого життя було б тяжким або, принаймні, незатишним, жорстким».
Адже саме жорсткість стала характерною рисою нового часу. І якщо березень-квітень 1917 року можна було ще назвати «медовими місяцями» революції, то далі те, що «почалося й тривало протягом чотирьох років, жодному опису не піддається… За рахунком киян було 18 переворотів… і гриміло, і клекотіло, і палало полум'ям не лише в самому Києві, а й у його передмістях». «У селах грабежі й розбій, у повітах погроми поміщицьких садиб і вбивства поміщиків. Траплялося, що на свято село йшло до церкви, а після обідні всім гуртом грабувало сусідні садиби… Особливо шаленіли в прифронтовій смузі. Тут була просто вакханалія. І не дивно! Усі озброєні, усі на війні звикли до того, що людське життя нічого не варте». «Пияцтво й грабіж переплелися в нерозривний клубок. Ось це й була справжня “творчість” народних мас — ініціатива знизу».
У становищі катастрофи, що насувалася на країну, особливо влітку, коли на вулицях Петрограда почалися розстріли демонстрацій, а слідом за ними бунти, Священний Синод випустив послання до чад Церкви і громадян Росії «про надзвичайні обставини переживаного часу»: «…Пробила година суспільної свободи Русі… І розквітала надія на те, що Русь, скинувши з себе політичні кайдани, які сковували її, оберне всю потугу свою на визволення своє від німецького ярма, і весь розум свій — на мирний внутрішній розвиток і влаштування держави та загального народного блага. Однак, на глибокий сум країни, недовго судилося вистражданій Батьківщині жити цією надією. Слідом за свободою до нас проник новий злий ворог і посіяв на Русі кукіль… Хижацтва, грабежі, розбої, насильства й загострена партійна політична боротьба стали надбанням нашого нового життя і поселили в народі озлоблення та розбрат, що потягли за собою внутрішню братовбивчу війну, неодноразове кровопролиття. І в результаті, замість свободи — нове взаємне пригнічення, замість братерства — охолодження любові, упадок добрих, мирних, братніх суспільних відносин. Країна пішла шляхом погибелі, а в майбутньому її чекає та страшна безодня, яка заповнена для всіх нас жахливим відчаєм, якщо тільки не припиниться “тривога, і потоптання, і омана від Господа Саваота”(Іс. 22:5, переклад Р. Турконяка)».
На межі розколу
Тим часом у київському комітеті духовенства й мирян прибічники відокремлення ні про яке братерство й чути не хотіли. Охоплені міщанською радістю від можливості дорватися до вирішення головних церковних питань, вони вкрай вороже висловлювалися і проти Синоду, і проти Київського митрополита. Не допомогли ні синодальні поступки в мовному питанні, ні благання та напоумлення самого митрополита: «Пастирі й пасомі! Усією повнотою архіпастирської любові своєї молю вас, підтримуйте всіма заходами єднання між собою і з усією Православною Руською Церквою — у цьому щастя, велич і сила всього руського народу як у минулому, так і в майбутньому. У теперішній же час це єднання особливо необхідне для успішної боротьби з нашими ворогами — внутрішніми і зовнішніми… Молю вас, пам'ятайте, що якщо ви покликані до активної участі в церковному єпархіальному управлінні, то цим самим покладається на вас велика відповідальність перед усією Київською Церквою. Поставтеся ж до таких великих своїх обов'язків як належить, уважно, ревно, терпляче і, головне, маючи в серці своєму дух Христов, і нехай не буде між вами розділень і ворожнечі.
До того ж, — продовжував напоумлення митрополит Володимир, — у теперішній час усе більше й більше збільшується число людей, які зовсім не розуміють ні висоти християнської релігії, ні духа її.., які вважають найвищою гідністю бути ліберальними щодо питань віри й моральності. Багато хто знаходить особливу заслугу в тому, щоб вселити в душі руських людей таке ліберальне ставлення… [Однак] не потрібно забувати, що християнська віра не є людським вимислом, а божественними глаголами, і не може вона змінюватися відповідно до людських понять, і якщо людські переконання стоять у суперечності з божественними істинами, то чи розумно надавати якесь значення цим переконанням, вважати їх правильними й керуватися ними в житті? Ми, звісно, повинні терпіти й не згодних з нами і навіть явно заблудлих, ставитися до них поблажливо, але від заблуджень їхніх повинні відвертатися і з заблудженнями боротися й доводити їхню неспроможність. Це повинні вважати своїм обов'язком і пастирі християнської Церкви, і істинні послідовники Христового вчення…
До загального бідування по всій землі руській додається ще й наше місцеве, що немало збільшує душевну скорботу. Я говорю про той настрій, який з'явився в південній Росії і загрожує порушенням церковного миру та єдності. Для нас страшно навіть чути, коли говорять про відокремлення південноруської церкви від єдиної Православної Російської Церкви. Після такого тривалого спільного життя чи мають для себе якісь розумні підстави ці прагнення? Звідки вони? Чи не з Києва йшли проповідники православ'я по всій Росії? Серед угодників Києво-Печерської Лаври хіба ми не бачимо прийшлих сюди з різних місць Святої Русі? Хіба православні південної Росії не трудилися по всіх місцях Росії як діячі церковні, учені та на різних інших поприщах, і навпаки, православні півночі Росії чи не подвизалися так само на всіх поприщах у південній Росії? Чи не спільно ті й другі створювали єдину велику Православну Російську Церкву? Хіба православні південної Росії можуть докорити православним північної Росії, що останні в чомусь відступили від віри або перекрутили вчення віри й моральності? У жодному разі… До чого ж прагнення до відокремлення? До чого воно приведе? Звісно, лише порадує внутрішніх і зовнішніх ворогів. Любов до свого рідного краю не повинна в нас заглушати й перемагати любові до єдиної Православної Руської Церкви».
Після неодноразових спроб докричатися або хоча б злагіднити агресивний тон опонентів, яким тільки й потрібен був що привід для розбрату, владика був настільки потрясений і прийшов у такий розлад, що відчув себе нездоровим і ледве живим повернувся до Лаври. Найближчими днями йому належало відкривати Всеросійський церковний Собор у Москві.
Помісний Собор
Відкриття Помісного Собору було, мабуть, найважливішою подією релігійного життя епохи Тимчасового уряду. Необхідність його скликання назріла вже давно, і далека революція 1905 року, можна сказати, стала його прологом. Тоді, після реформ державного устрою, у Синоді знайшли за потрібне дізнатися, які перетворення, на думку правлячих архієреїв, необхідні в церковному житті. На запит відгукнулися досить багато. Були отримані цілі трактати різних пропозицій і, протягом наступних двох років, Передсоборна присутність ретельно працювала над усім цим матеріалом, склавши, у кінцевому підсумку, чотири томи меморандумів. Однак далі справа так і не просунулася — в уряді знайшлися вельми впливові тому противники. Тепер же, коли Синод ухвалив «Положення про скликання Собору», цей найцінніший матеріал був узятий за основу.
Собор відкрився 28 серпня. Навколо Успенського собору в Кремлі зібралися «незліченні натовпи народу… Хресні ходи від усіх соборів, монастирів і церков Москви… Ліс хоругов… Митрополит Володимир з амвона оголосив грамоту Святішого Синоду про відкриття Собору і запропонував членам Собору проголосити Символ Віри… Протягом усього дня в усіх храмах безперервно дзвонили дзвони».
На третій день почалися ділові засідання. Були створені комісії: адміністративна, єпархіальна, парафіяльна, навчальна, богослужбова, економічна і т. д. (митрополит Володимир очолив церковно-дисциплінарний комітет). Попутно обговорювалися різні питання: про відновлення патріаршества, про відносини з державою, про літургічну мову, про систему освіти… Особливо гарячі й цікаві дебати виникли у відділі з питання перекладу богослужіння. «Професор Кудрявцев висловив думки, які поділяли багато хто. “Я нічого не маю проти перекладу, — сказав він, — але хто буде перекладати? Богослужіння — священна поезія. Якщо Шекспіра перекладати важко, бо треба, щоб перекладач був на висоті поезії, яку він перекладає, то для богослужіння потрібен не лише поет, а й святий поет. Ми маємо переклади деяких уривків із св. Іоанна Дамаскіна, зроблені Олексієм Толстим, але й це лише наближення до справжнього…” Питання про переклад богослужіння було відкинуто. Українці обурювалися. Вони стояли за переклад незалежно від міркувань естетики». Зрозуміла річ — у Києві з початку травня вже йшла підготовка до видання Священного Писання українською мовою.
У листопаді роботу Собору довелося припинити. Уся Москва була охоплена громадянською війною. Жарка стрільба, тріскотня кулеметів, канонада з гармат, штурм Кремля. «На засіданні Собору вирішено було послати делегацію з єпископів, священників і мирян до революційного штабу. Більшовики делегацію не прийняли, впустили одного митрополита Платона. У відповідь на його благання — припинити кровопролиття — комісар закричав: “Пізно! Скажіть юнкерам, щоб вони здавалися…” Митрополит Платон став на коліна… Але більшовики були невблаганні. Спроба Собору втрутитися в міжусобну брань виявилася безуспішною». Утім, для переважної більшості членів Собору захоплення влади більшовиками здавалося своєрідною історичною випадковістю. Ніхто не припускав, що більшовицький режим — надовго.
Невдовзі роботу Собору продовжили і «після двох місяців промов “за” і “проти” патріаршество було відновлено переважною більшістю». 18 листопада в храмі Христа Спасителя відбулося його обрання. «На аналой перед іконою Володимирської Божої Матері було поставлено ларець із трьома записками, на яких були написані імена кандидатів, [які набрали більшість голосів у попередніх турах голосування]. Кого з трьох ієрархів обрати Патріархом? У цьому вирішальному голосуванні мали право брати участь одні єпископи. Але вони вирішили від свого права відмовитися і покластися на Господа, тобто постановили обрати Патріарха за допомогою жереба… Храм, що вміщав до 12000 богомольців, був переповнений. Усі з трепетом чекали, кого Господь назве… По закінченні молебню митрополит Володимир підійшов до аналоя, взяв ларець, благословив ним народ, розірвав шнур, яким ларець був перев'язаний, — і зняв печаті. З алтаря вийшов глибокий старець — ієросхимонах Алексій, затворник Зосимової Пустині. Він тричі перехрестився і, не дивлячись, вийняв із ларця записку. Митрополит Володимир виразно прочитав: “Тихон, митрополит Московський”. Наче електрична іскра пробігла по богомольцях… Пролунав возглас митрополита: “Аксіос!”, який потонув в одностайному “Аксіос!.. Аксіос!..” духовенства й народу. Хор разом із богомольцями заспівав “Тебе Бога хвалимо”… Радість охопила всіх. У багатьох на очах були сльози. Відчувалося, що обрання Патріарха для всіх радість, що тепер у всіх є заступник, предстатель, отець… Усім хотілося вірити, що з Патріархом розбрат якось зживеться».
Під час інтронізації митрополит Володимир напутив обранця словами: «Скільки прозорливості потрібно від церковного вождя! А які великі сили духовних розбійників: атеїстів, матеріалістів, соціалістів і т. п., стоять на шляху Святої Церкви Христової! Скільки, отже, передбачливості потрібно від церковного кормчого. Та й на самому кораблі церковному є ж і такі корабельники, які вступають у змову з противниками Церкви Христової. І в мирний час важко керувати церковним кораблем, а в наш час… це — страшний для Церкви час! Становище її жахливе… Але нехай не тривожиться серце твоє, Святіший Патріарше. Не страхайся цих ворогів Святої Божої Церкви. Адже ти не один і не безпомічний. З тобою Той, Хто вказав тобі бути Патріархом, з тобою Заступниця наша Мати Божа, з тобою святі митрополити Московські і всієї Росії».
Загалом митрополит Тихон був дуже живою людиною і не був схожий на типового архієрея. Примітний відгук про нього залишив один галицький священник: «парафію відвідав преосвященний Тихон — уперше в архієреї бачу людину». Бувши третім серед обраних людьми, він виявився першим серед обраних Богом. І не просто першим патріархом, а святим патріархом. Утім, у всій цій історії якщо й дивуватися, то лише тому, чому обрання за жеребом досі так і не стало міцною церковною традицією.
Коментарі