Автокефальне бродіння
Тим часом у Києві церковні нестрої тільки наростали. Прибічники відокремлення, самі того не помічаючи, як стають заручниками політичної авантюри, спершу об'єдналися у Всеукраїнську церковну раду, а потім, не без допомоги військових, почали просувати ініціативу зі скликання власного церковного собору. Крім політичної, ця затія жодної іншої, а тим паче церковної, потреби не мала хоча б тому, що «постанови Всеросійського Московського Собору були настільки широкі, що відповідали й потребам України. Крім того, українські єпархії були широко представлені в Москві і єпископами, і духовенством, і мирянами. Вони могли гідно захищати законні та корисні потреби України».
Ось тільки церковна рада жила зовсім іншими турботами, та й узагалі являла собою надзвичайну мішанину всього на світі. До її складу входило до п'ятдесяти осіб із різних організацій: священники, військові, професори… «Для них не існувало історії, не було кровного братства. Не кажучи вже про віру, про Церкву. Була тільки галаслива, шалена ворожнеча проти великоросів, “москалів”». Притому настільки нестямна, що закликів «різати кацапів!» не соромилися навіть священники. «Серед них визначне місце за своїм фанатизмом, віком і навіть величезною із сивиною бородою займав прот. Василь Липківський». Очолював же цю компанію колишній Владимирський архієпископ Алексій (Дородицин), якого після лютневої революції власна ж паства прогнала з Владимира за надто дружні стосунки з Распутіним.
Як підірвати довіру до Патріарха Тихона і при цьому змістити з Київської кафедри митрополита Володимира? — ось що насамперед турбувало всю цю раду. Для цього розпускалися слухи про Патріарха як про «нового самодержця», через якого «росіяни» прагнуть укинути український народ у нову «духовну неволю». Що ж до митрополита Володимира, то в київській пресі з'явився відкритий лист із рішучим проханням не повертатися «до нашої столиці Києва, де Ви тільки й умієте псувати всякі добрі справи».
На щастя, вельми небагато хто з православних християн поділяв ці ідеї. «Голови українських єпархій в основній масі не визнали церковну раду і заявили про свою вірність Святійшому Синоду». А зібрання Союзу православних парафій Києва і зовсім ухвалило «протестувати проти антиканонічної спроби створити автокефальну Українську церкву» і визнати «перебування Київського митрополита поза Києвом у такий тривожний час небажаним явищем».
Ось тільки для церковної ради це не стало перепоною, і митрополит Володимир, який повернувся в першій половині грудня, тут же опинився в полі її діяльності. Бувало, під час богослужінь він чув на свою адресу крики та лайку. Вимоги назавжди покинути Київ висували йому різні групи священників. Нарешті справа дійшла і зовсім до прямих погроз, тож Липківський уже потирав руки: «митрополит Володимир у будь-якому разі буде видалений з Києва».
До слова, митрополит Володимир був не єдиним, кому погрожувала церковна рада. Професор Духовної академії протоієрей Феодор Титов заявляв, що отримав від цієї самої ради письмове попередження: у разі виступу проти неї на засіданні він буде вбитий! Але якщо соратникам одруженого протоієрея все ж удалося переконати його не ризикувати власним життям, то митрополит Володимир був непохитний: «Я нікого й нічого не боюся. Я кожної хвилини готовий віддати своє життя за Церкву Христову і за віру православну, щоб тільки не дати ворогам її посміятися над нею. Я до кінця життя буду страждати, щоб збереглося православ'я в Росії там, де воно почалося».
Всеукраїнський церковний собор
Відкриття Всеукраїнського собору припало на 20 січня 1918 року. З'їхалися на нього «люди настільки непридатні для важкої та серйозної роботи, що було навіть жахливо. Натовп озлоблених, збуджених політичними пристрастями українців… як зірвані з цепу, вони метушилися між соборянами, агітуючи, збуджуючи, накидаючи рішення. Звісно, проти Москви, москалів, кацапів, цих “ворогів рідної неньки — України”. Крики “Геть Москву!”, “Звільнимося від московського гніту!..” мали великий успіх. Засідання проходили в гарячих мітингових промовах».
Тим не менш, митрополит Володимир не пропустив ні одного зібрання, детально вникав у всі справи, попутно закликаючи всіх до обережної, серйозної та вдумливої роботи.
А втім, із подібного «розброду, невдоволення, навіть взаємної недовіри» починався Помісний Собор і в Москві. І як усе змінилося після поїздки його учасників на поклоніння мощам преподобного Сергія: «делегати повернулися освіжені духом благодаті, умиротворені, чужі один одному люди зблизилися, непримиренні злагідніли».
Щось подібне відбулося й у Києві. Тут хтось також порадив усім разом поїхати на поклоніння Печерським преподобним. І справді, після спільної Літургії у Великій лаврській церкві та відвідання Ближніх і Дальніх печер відбулося «значне умиротворення». Ось тільки далі все пішло за цілком іншим сценарієм. Саме цього дня, 27 січня, на територію Лаври залетів перший снаряд — так про себе дали знати більшовицькі війська, що наближалися. Вони підходили до Києва, займали одну станцію за одною і вже 28 січня були на лівому боці Дніпра.
30 січня з самого ранку піднявся безперервний гуркіт гармат. «Це була справжня артилерійська атака, що надовго запам'яталася киянам. Обстріл міста вели по черзі з тридюймових і польових важких шестидюймових гармат. За підрахунками київських артилеристів по Києву випускалося від 7000 до 10000 снарядів на день. Бомбардування починалося о 7 годині ранку і тривало до першої години ночі».
«На Соборі паніка… Українці присмирніли — і в розгубленості: “Ах, владико… що робити, владико?.. благословіть, владико!..” Як усе перемінилося!.. Собор закрили до кращого часу, нічого не встигнувши вирішити за ті два-три тижні».
***
Якоюсь печаттю обреченості позначені всі ці прибічники суто націоналістичних ідей — борці за «щось, що має бути здійсненним, але ніколи не здійснюване». «Усіляко принижувати все, що вище за них, позбавляти прав, обмежувати, відвойовувати привілеї самим собі — ось їхні властивості». А разом із тим «із християнства, із Православ'я в усякому разі, зникають останні “прикмети” вселенськості». Єдність у Богові непомітно підмінюється єдністю національною. І «поки люди вважають, що можна й належить служити Росії чи Україні чи взагалі чому завгодно в світі цьому, вони все одно служать ідолам, і служіння це — тупик».
В обложеній фортеці
У самій Лаврі колишні довірливі стосунки до свого священноархімандрита поступово почали давати тріщину. Клин розбрату в них особливо міцно намагався вбивати той самий архієп. Алексій. Улаштувавшись з осені в Лаврі, він «став мутити монахів-українців. Бувало, митрополитові Володимиру потрібно куди‑небудь поїхати, а монахи не дають коней і заявляють: “владика Алексій на конях поїхав”».
З іншого боку, градус недовіри до владики Володимира підвищував ще й архімандрит Климент. Добившись зміщення намісника Лаври архімандрита Амвросія, який слабнув на очі, але був прекрасний і чистий душею, він, захопивши його місце, за допомогою своїх прибічників почав просувати серед братії «ті настрої, які не виправдовували присутності митрополита як настоятеля Лаври».
«У щоденнику особистого келійника митрополита зазначається, що за кілька днів до вбивства до владики прийшла якась делегація монашествуючих на чолі з намісником Климентом, “усі горлопани та головорізи”; вони про щось гучно й гаряче говорили, причому в тонах, далеких від пієтету щодо митрополита. Вони “наступали” на митрополита і чогось настійливо вимагали… згадана розмова велася в таких тонах, що митрополит, після того як делегація пішла, сказав: “Бачиш, що вони роблять?”».
Усе це створювало тяжке становище, яке дійшло до того, що владика «почувався в митрополичих покоях Лаври, як в обложеній фортеці». А тут ще й більшовицька навала. Обстріли, особливо в перших числах лютого, почали завдавати серйозних пошкоджень лаврським будівлям. Так само й у місті руйнування були великі. «Виникали пожежі, і вогні палаючих будинків справляли жахливе враження. Водопровід у місті не діяв, і пожежні команди навіть не намагалися гасити палаючі будинки». Населення Києва почувалося цілком безпорадним, беззахисним, очікуючи щохвилини смерті. «Воно було захоплене зненацька. Ніхто не вважав за потрібне напередодні цих днів обзавестися запасами продуктів. Залишалося або голодувати, або шукати продукти з небезпекою потрапити під снаряд». «Віруючі люди, природно, збиралися навколо своєї святині в Києво-Печерській Лаврі. Служили нічні служби, молилися до ранку». Але й тут вони повною мірою не почувалися в безпеці.
Увечері 5 лютого червона гвардія зайняла Лавру. Комендант гарнізону прийшов до архімандрита Климента з попередженням: «Я буду жити в лаврському готелі, з вами в мене телефон. Якщо вдеруться до вас банди з обшуком, з вимогою грошей або трапиться ще що‑небудь — телефонуйте до мене».
У ті жахливі дні в місті справді хазяйнували озброєні банди. Вони безкарно грабували і вбивали людей. Зрозуміло, що «Лавра для бандитів була вельми спокусливим об'єктом. З одного боку, всі знали, які величезні цінності зосереджені в монастирі, багато говорили про багатство монахів. З іншого боку, Лавра і монахи були цілком беззахисні… Вони не вміли й не могли постояти за себе. Більшість бандитів були налаштовані суто революційно». «Вони вдиралися до храмів, із шапками на головах і цигарками в зубах, чинили крик, шум і неподобства під час богослужіння, вимовляли невимовні лайки й кощунства над святинею, вламувалися до житла монахів днем і вночі… обшукували і грабували, глумилися і сікли нагайками… Подібні насильства відбувалися протягом усього дня 6 лютого».
Якраз цього дня, ранком перед Літургією у Великій церкві митрополит Володимир служив акафіст Успінню Божої Матері, звершуючи останнє у своєму житті церковне священнодійство.
День розправи
У четвер 7 лютого, близько третьої години дня, озброєна ватага, приблизно з п'яти осіб, увійшовши через центральні ворота, подалася прямо до лаврської трапезної. «У той час як монахи їх годували, почалися розпитування: [А чому у вас немає комітетів?] чи задоволена братія начальством? чи не мають монахи яких‑небудь скарг?.. Послушники стали скаржитися на утиски: народ несе до Лаври великі гроші, а поїдає їх “він”… — і вони вказали наверх, де були покої митрополита». Перед відходом один із нальотчиків заявив: «Більше ви митрополита не побачите…».
«Єпископ Прилуцький Феодор, який у цей час гостював у митрополита Володимира, розповідає приблизно так. Після обіду вони з владикою піднялися на верхню терасу, звідки відкривається далекий вид на Задніпров'я, і стали спостерігати за битвою, яка в цей час розігрувалася між українськими частинами та більшовиками. Митрополит уважно слідкував за розривами снарядів і робив свої влучні зауваження. У цей час з'явився келійник і доповів, що прийшли якісь озброєні люди і питають митрополита. Владика вийшов до приймальні».
Непрохані гості тут же потягли його до спальні. Що там відбувалося — невідомо. Хіба що солдат, який залишився у приймальні, дав зрозуміти келійникові, що вони мають намір «розібратися з митрополитом за те, що він ображає братію, відбирає половину доходів Лаври і не дозволяє монахам створити братську раду».
Приблизно через дві години владику вивели назад до приймальні. Минаючи єпископа Феодора, він шепнув: «Погрожують розстрілом» і став одягатися — «накинув на себе шубу, надів білий клобук, узяв до рук посох і в супроводі згаданих озброєних людей вийшов на лаврський двір». «“Прощавай, Іване…” — устиг сказати келійникові митрополит».
«Цього фатального вечора перед віруючими, які вийшли з Великої церкви на лаврський двір, постала незвичайна картина. Ще не було зовсім темно, та й сніг давав блиски, і тому можна було виразно розрізняти все навколо. Від митрополичих покоїв рухалася дивна процесія: попереду з фонарем ішов якийсь невідомий солдат, а за ним, оточений чотирма озброєними людьми, простував священноархімандрит Лаври, митрополит Володимир… Нікого з монастирських людей біля митрополита не було… Слух про те, що митрополита кудись повели невідомі люди, можливо на розстріл, швидко розійшовся по Великій церкві, однак це повідомлення не всіма було прийняте з тривогою за долю митрополита». Хіба що єпископ Феодор негайно зателефонував внутрішнім лаврським телефоном архімандритові Климентові і попросив його прислати на допомогу монастирську охорону (яка складалася в той час з одинадцяти озброєних монахів і послушників). Намісник обіцяв це виконати. Однак ніхто на захист митрополита так і не з'явився.
«Монахи, які бачили, як відводили їхнього священноархімандрита, не тільки не підняли тривоги, не вдарили в дзвін, а й звуку нікому не сказали». Пізніше вони пояснювали своє мовчання розгубленістю, панікою: «Ми були паралізовані…». Це було воістину велике потьмарення розуму. «Ні ми, — згадував митрополит Веніамін (Федченков), — ні монахи і пальцем не поворухнули, щоб допомогти архіпастирю… І знову скажу: ми заслужили скорботи, які потім обрушилися й на нас!».
***
«Обставини загибелі одного з найбільш шанованих і найбільш авторитетних митрополитів [...] змусили членів Помісного Собору задуматися ще й над тим, що відбувається з самою Церквою, над тим, що не лише зовні, а й зсередини їй загрожують серйозні випробування».
85‑те діяння Собору повністю було присвячене митрополиту Володимиру. Відкривав його Патріарх Тихон: «Преосвященні архіпастирі, отці та братіє! Те страшне жахливе злодіяння, яке було вчинене щодо високопреосвященного митрополита Володимира, звісно, ще довго й довго буде хвилювати й гнітити наш збентежений дух. І ще, сподіваємося, багато й багато разів православний руський народ буде шукати собі виходу з тяжкого стану духу і в молитві, і в інших солодких спогадах про спочилого убієнного митрополита… Мені Господь судив ще років 15 тому засідати з високопреосвященним митрополитом Володимиром у Святійшому Синоді. І тоді, а особливо згодом, неодноразово під час таких засідань невільно впадала в очі його велика ревність, яка з'їдала його про слово Боже, про Дім Божий, про користь Святої Церкви. Особливо ця ревність його палала, коли він став першоприсутнім членом Святійшого Синоду. Він був вірний канонам Святої Православної Церкви, переданням отецьким і безбоязно та сміло, чесно й благородно сповідував цю ревність, що з'їдала його, перед усіма, якими б наслідками це не супроводжувалося. Можливо, деяким із тих, які люблять узгоджуватися з віком, здавалося це відсталістю, косністю, нерухомістю, але всі істинні сини Царства Божого оцінять цю ревність і вірність канонам та переданням отецьким у Бозі спочилого митрополита. Господь за цю ревність увінчав його мученицькою кончиною і на ньому виповнилося слово Святого Апостола Павла, який говорить: “вам даровано… не тільки вірити в Христа, а й за Нього страждати” (Флп. 1:29, переклад Р. Турконяка)»
Коментарі