Дитинство та юність
Дитинство Віталія Чернухи минуло у військовому містечку міста Рівного, хоча народився він зовсім на іншому краю Радянського Союзу — у місті Уссурійську. Зрозуміла річ, що переїзди для родини майора були звичайною справою. Це додавало до сімейного укладу відтінок певної спрямованості в невідоме, зі спрагою нових звершень. Принаймні в такому пориві Григорій Михайлович часто будив свого сина: «вставайте, сер, на Вас чекають великі справи!». А як інакше, адже й названий Віталик був на честь героя-комсомольця Віталія Боневура. Загалом, із родини Чернух можна було писати портрет типового радянського осередку суспільства — тато військовий, мама вчителька. І судячи з того, як багато було дано Віталикові трепетності, ніжності та неймовірної делікатності, усе це неодмінно мало бути й у родині.
Однак цей чудесний світ якось раптово обвалився. Віталикові було всього 11 років, коли захворіла його мама, після чого з лікарні вона майже не виходила. З роками хвороба так сильно виснажила її, що вона перестала впізнавати власного сина. Тато замкнувся в собі — тим, хто знайомий із періодом занепаду радянської доби, зрозуміло, чим це зазвичай закінчувалося. А оскільки старша сестра на той час уже жила з чоловіком у Німеччині, Віталик залишився практично сам.
Щоправда, була ще одна бабуся — Ольга. Якось вона побачила Віталика в тролейбусі і, можливо, з жалю запросила до себе, напоїла чаєм і довгі роки допомагала: надсилала «передачки» і в Дубно, коли Віталій навчався в місцевому педагогічному училищі, і до Києва, коли він уже був семінаристом. Рідний дім поступово відходив на другий план, аж доки й зовсім не пішов із його життя… А проте саме місто Рівне, точніше подія, що тут сталася, стало багато в чому для Віталика доленосним.
З обіймів атеїзму…
Людина може називати себе атеїстом, але при цьому, зовсім того не помічаючи, крок за кроком наближатися до віри. Так само, як і навпаки — може вважати себе віруючою, а при цьому стрімко зісковзувати в прірву безвір'я. Віталієві був близький перший сценарій. Та й узагалі, його історія віднайдення віри може видатися в чомусь дуже знайомою. Тут і таємне хрещення, коли бабуся рано-вранці, щоб не помітили батьки, повела чотирирічного внука до храму. І піонерська активність з обуренням, навіщо ж бабуся це зробила. І одностайний осуд когось із учнів за те, що він вірить у Бога. І гарячі суперечки, уже в училищі, про те, що жодного Бога немає і бути не може. І цілком раптове осяяння.
Віталієві тоді було 18. Він — учитель молодших класів 27-ї Рівненської школи. Був час «продовженого дня», діти вибігли надвір, а він затримався в класі, щоб закінчити складати списки. А далі, як згадує вже отець Лонгин: «З переляканими обличчями до мене прибігли діти й повідомили, що один із хлопців упав із гойдалки й не дихає. Я зірвався з місця, прибігаю, дивлюся — дитина, слава Богу, жива, але виявилася серйозна черепно-мозкова травма. Колеги на уроці продовженого дня питають мене: «Коли ти востаннє причащався?». Я кажу: «Ніколи». «Але ти хоч узагалі хрещений чи ні?». Відповідаю: «Ну так, хрещений». «Ну то бігом до храму!»… Молився, як у мене виходило. Як тільки міг. Звісно, багато чого не знаючи і ще, може, навіть порушуючи той порядок, який установлений у Церкві, але все-таки я підійшов до сповіді, а потім підійшов до Чаші, причастився. Коли повернувся з храму, зателефонував до лікарні, мені сказали, що дитина прийшла до тями і її перевели в нейрохірургію. І за місяць, з Божою милістю, вона знову повернулася до школи на заняття. Ось, від моменту цієї трагедії я вже просто боявся не ходити до церкви».
Складно зрозуміти, що за магія діє на душу, яка пізнала Бога. Охоплена небесністю, вона, мов закохана, готова на все заради Улюбленого. Тут і поезія. Так, саме цієї миті у Віталія народжується чудовий чотиривірш:
І в світі цім ми не випадкові,Живемо, щоб Богу догоджати,Любити Його й вірити в таїну,Стяжаючи Духа благодать.
Тут і неможливість жити, як раніше.
Подібне почуття хоча б раз переживає кожен віруючий, однак мало хто наважується йти далі. Страх втратити вже набуте, розірвати колишні зв'язки і віддатися невідомості спиняє багатьох. Але у випадку з Віталиком усе було інакше…
Біля лаврської брами
У цей самий час і сама УПЦ переживає доленосне випробування. У травні 1992 року українські єпископи на Харківському архієрейському соборі вирішили переобрати Предстоятеля замість цілковито дискредитованого митрополита Філарета (Денисенка). Однак в останнього були свої плани. Заручившись підтримкою бойовиків ультранаціоналістичної УНА-УНСО, він вирішив силою повернути собі втрачену владу. Близько двохсот молодиків під керівництвом Дмитра Корчинського і під прикриттям міліції спробували штурмом оволодіти Києво-Печерською Лаврою. У ніч з 18-го на 19-е червня вони чинять погром у будинку намісника, вимагають віддати ключі від усіх лаврських храмів і приміщень. Беззбройні ченці б'ють на сполох, збирають народ, викликають ОМОН, який затримує і бойовиків, і міліцію, що їх прикривала. Посилене чергування в монастирі тривало ще не один день. І ось біля нижньої брами Лаври, на колодязях, намагається захистити святиню худорлявий молодий чоловік. Його звуть поки ще Віталій, але мине зовсім небагато часу — і його назвуть Лонгином, на честь вратаря Печерського… А тоді він із новими друзями разом читають молитви, а в думках — вступ до семінарії. Адже де ж іще можна втамувати спрагу пізнання такого неосяжного світу християнства, як не в колі таких самих молодих і таких самих спраглих.
Семінарія
Вступна кампанія для Віталія пройшла успішно, хоча не обійшлося й без подивувань: «Ну як же так, ми вступаємо, щоб здобути знання, а тут такі вимоги, наче ми прийшли не вчитися, а просто повторити». Треба сказати, що цей набір 1992 року був особливим. Масштаб місіонерської діяльності, яку з часом вдалося розгорнути однокласникам Віталієві Чернусі, Андрієві Ткачову та Сергієві Говоруну, цілком приголомшує. Їм з легкістю відчинялися двері в аудиторії університетів, на майданчики громадського телебачення, у редакції світських журналів і газет, не кажучи вже про церковні ЗМІ. Звісно, кожен зрештою обрав свою дорогу, але спочатку — це була одна дружня родина.
Якщо спробувати відповісти на питання, у чому ж причина такого успіху і як його досягти (адже відтоді, треба бути чесним, нічого подібного в стінах духовних шкіл більше не повторювалося), то тут слід відзначити: і згуртованість, і в цьому якраз заслуга Віталика Чернухи, у чому ми ще переконаємося, а зараз тільки зазначимо, що він був одним із тих людей, заради яких варто вступати до семінарії; і зашкалюючий інтерес до пізнання в кожного з хлопців; і, звісно ж, викладацька підтримка всіх їхніх починань. До слова, якраз у цей період серед викладачів був отець Віктор Смакоуз (нині владика Іов). Саме він організував у стінах семінарії недільну школу для дорослих і дітей, щоб найкращі зі студентів могли тут-таки звершити подвиг хай і маленького, але все ж місіонерства.
Само собою зрозуміло, що й Віталик Чернуха був залучений до цієї діяльності. При тому, що паралельно він ще ніс послух бібліотекаря та помічника секретаря заочного сектору навчання.
Недільна школа
Одна з ознак прекрасної людини — уміння спілкуватися з дітьми. Точніше, бути для них «своїм». А по суті, бути начебто дорослим, але при цьому абсолютною дитиною. Можливо, саме в цій дитинності і розкривається суть божественного заклику «будьте як діти». Принаймні сам дотик до дитячого світу, як пише про це Василь Розанов, «зіскрібає з дорослого зношену стару лушпину, тим самим очищаючи з-під громадянина — людину».
Віталій був буквально обліплений дітьми. І секрет тут не лише в осяйній усмішці. Навіть без цього він був надзвичайно цікавим. Умів малювати, складати вірші, любив і розумів музику, сам грав на фортепіано і гітарі та із задоволенням учив цього інших. Як згадував потім близький друг Віталія — Микола Лисенко, любов до дітей у нього була дуже дієва, і вона пройшла крізь його серце кількома приголомшливими епізодами, про які напевно можна зняти фільм. «Ось уявіть: зима, Дубно, 15-річний юнак повертається додому, і щось його штовхає піти не звичною дорогою зі школи додому, а якимись дворами: підійти до річки…, дивно, собака бігає навколо ополонки, щось трапилося, серце тьохнуло, він підійшов ближче і побачив, що під кригою дівчинка — вона тоне. Крига тонка. Є велика ймовірність провалитися. Але він обережно підповзає до дитини і витягає її з води, притискає до себе, намагається якось відігріти і біжить кілька кілометрів до дому цієї маленької дівчинки, тим самим рятуючи її… І всі його недільні заняття були не просто розповідями про історію Церкви, не просто катехізисом для дорослих і дітей. Ні. Це був той самий зимовий біг від ополонки до дому. Він мусив, притиснувши душу людини, відігріти її, розповісти їй про Бога і донести додому. Він мусив урятувати».
А це вже спогади однієї з учениць цієї школи — Катерини Дятлової: «Нашою дружною молодіжною групкою ми любили залишатися після занять і за чаєм просто бесідувати. Душею компанії завжди був Віталій. Були серед нас семінаристи, студенти різних вишів… Не було на той час такого широкого інформаційного поля, як зараз. Багато чого ми черпали одне в одного. Обговорювали все найцікавіше, що відбувалося навколо. Віталій завжди був у курсі новинок кінематографа. З нами ділився своїми враженнями. Його знахідки ми використовували на заняттях із дітьми. Разом відвідували театри, філармонію… Коли в 90-х відроджувалося православ'я, то часто-густо це було викривлення в бік закопати себе, не сміти радіти, усміхатися так, щоб зубів не було видно, і т. д. А Віталій був справжній, нічого з себе не вдавав, радісний… На заняттях у недільній школі для дорослих він міг читати Чехова, потім разом з учнями обговорювати прочитане, а ті вже самі робили висновки. Любив читати оповідання Никифорова-Волгіна. Приходить на заняття, розгортає книжку і не просто читає, а смакує. Потім ділиться тим, що його найбільше вразило… Одного разу Віталик запропонував мені разом із ним викладати основи православної віри в одній зі шкіл за Києвом. Ми туди їздили більше трьох років. Я — у молодші класи, він — у старші. По буднях. Не уявляю, як Віталієві вдавалося поєднувати ці поїздки з послухами й навчанням у семінарії та академії. Пам'ятаю один випадок… Приїхали завчасно до школи, стоїмо біля класного кабінету, чекаємо на перерву. Бесідуємо. Віталій звертає мою увагу на стенд на стіні. На ньому — правила дорожнього руху. Він запитує: "Яку паралель можна провести на уроці, відштовхуючись від зображення?" Кажу: "Ну, можна порівняти із заповідями. Вони — як правило до керівництва. Будемо їх дотримуватися — нам же краще буде". Він каже: "Правильно! Ось так і будуй свої заняття. Проводь паралелі з тим, що всім добре відомо"».
Думки про чернецтво
Услід за семінарією настав вступ до академії. Додалися нові послухи, зав'язалися нові знайомства… На цей час Віталій жив разом з отцем Тихоном. Зазначимо в дужках, що коли ми говорили про його семінарську дружню родину, то безумовно до неї входили ще й брати Софійчуки — Владислав і Василь (у майбутньому владика Тихон). І, незважаючи на близьку дружбу, Віталій завжди звертався до нього на Ви. Іноді можна було спостерігати зворушливу картину, коли Віталій за щось картає отця Тихона, а той із притаманним йому спокоєм жартівливо відповідає: «Ну ось такий у мене келійник».
У 1996 році отця Тихона поставили головним редактором видавництва при Київській митрополії. Як помічника він узяв із собою і Віталика. Здебільшого це були дрібні, більше пов'язані з господарськими справами доручення, але водночас Віталик пробував себе і в редакторській справі, і в дизайні.
На початку лютого 1998 року отець Тихон разом із кількома співробітниками видавництва вирішив поїхати на острів Заліт (Псковська область) до отця Миколая Гур'янова. Узяв він із собою й Віталія, адже той не раз уже передавав через лаврських паломників записки старцеві. Його ніяк не полишало питання: одружитися чи прийняти чернецтво. Він точно бачив себе священником, але в якому чині? Серед друзів-одногрупників аскетикою особливо захоплювався Олександр Пліска. Він найбільше заражав чернечими прагненнями. Звісно, це був іще романтизм, і одразу треба застерегти, що рідко хто з тих, хто опинився за семінарською лавою, не ловив себе на думці про чернецтво. Однак, як часто буває, найполум'яніші ревнителі подвижництва якраз першими й одружуються, що, власне, і сталося з Олександром. Щоправда, зі своєю обраницею Олександр став жити як брат із сестрою, що куди аскетичніше за саме чернецтво. Віталій якось у цьому питанні був стриманіший. Тим більше, що дівчата всі були в нього закохані — а як можна було не закохатися в такого симпатичного викладача Недільної школи.
Як згадує про цю поїздку матушка Євтропія (Бобровникова), вона якраз і була однією зі співробітниць видавництва та їхала до Миколая Гур'янова з подібним питанням: «коли Віталій підійшов до старця і запитав "Як благословите: одружитися чи чернецтво?", то у відповідь почув: "Одружитися я тобі благословити не можу, бо ти на мене ображатися будеш… а чернецтво діло добре"… Така відповідь ніяк не втішила Віталія. Дорогою назад його здолала така брань, що в пориві він навіть сказав "Усе, одружуся!". Але історія на цьому не скінчилася. У той час у Флорівському монастирі жив юродивий Валентин (з часом прийняв чернецтво з ім'ям Єрмил). Він раптом ні з того ні з сього підійшов до мене і питає "А з ким ви до отця Миколая їздили?". Я кажу: "Ну з отцем Тихоном", "А ще з ким?" — "Ну Тетяна ще була", "А ще?" — "Ще студент один був…". "Ах, студент!", з підтекстом сказав Валентин, "Ну то передайте цьому студентові…" і далі пішла не всім зрозуміла юродива лексика, що в перекладі на просту мову означало: одружуватися — не треба. Віталикові я точно передала те, що сказав юродивий. У словах цих було й дещо особисте, через що він був дивно здивований і навіть сказав: "А я ж цього боявся ще з дитинства…"».
Але навіть після цього випадку сумніви ніяк не відступали. Хотілося напряму поговорити з юродивим, але було це не так просто і вийшло лише через кілька років, коли Віталій уже був ченцем. А зараз він поїхав до свого улюбленого викладача — владики Іова, який тоді вже перебував у Херсоні. Щоправда, той не став нічого радити і лише запевнив, що молитиметься. Дивно, але вже наступного дня окрилений Віталій прибіг до видавничого відділу. Виявилося, що благочинний Лаври і за сумісництвом викладач у семінарії отець Іриней (Семко) викликав його до себе і, нічого не питаючи, сказав писати прохання до братії.
Робота в семінарії
До отця Іринея Віталій ставився не просто як до викладача. Благочинний довіряв йому ключі від своєї келії, і Віталій із друзями часто приходили сюди. Проте після закінчення академії, а це вже був 1999 рік, Віталій вирішив поки що не розлучатися з духовною школою і залишитися тут як викладач. Легко здогадатися, що його основним предметом стала педагогіка (в академічному курсі він читав ще психологію).
Серед нинішньої братії Лаври живе не один вихованець отця Лонгина. Без перебільшення, принаймні для ієродиякона Давида (Семенчука), а тоді ще семінариста Кирила, це були найкращі заняття з усього навчального курсу. Незрозуміло чому, але до уроків отця Лонгина хотілося готуватися, хоча він ніколи не змушував і навіть не просив про це. Тільки на останньому занятті отець Лонгин пропонував записати, що найбільше запам'яталося з усього пройденого матеріалу, після чого кожен з учнів сам виставляв собі річну оцінку. Ось така досконала довіра до всіх без винятку студентів. Може, якраз від цього багато в чому й залежить успіх педагогічного процесу… А ще семінарськими коридорами ходив жарт, що коли не знаєш творів Чехова, то до отця Лонгина на іспит краще не приходь.
Як викладача Віталія Григоровича поселили на першому поверсі 60-го корпусу поряд з отцем Аристархом (Лебедєвим). Колись це була одна келія, але через брак місць її довелося розділити цегляною кладкою по діагоналі, так що вийшло два суміжні трикутники. Не дивно, що свою половинку Віталій Григорович називав «бермудським трикутником». Сама келія була на першому поверсі, якраз над приміщенням котельні. З початком опалювального сезону тут було до того жарко, що одного разу, коли Віталій вирішив зробити ремонт і взявся за обклеювання шпалер, вони мало того, що тут-таки висихали, не встигнувши належним чином пристати до стіни, так буквально наступного дня все й повідпадало. А коли для спуску в котельню обладнали козирок, злощасна келія втратила значну частину і світла, і повітря, бо кватирка до кінця вже не відчинялася. Але на цьому неприємності не скінчилися. Коли поверхом вище потрібно було злити радіаторну воду, шланг своїм другим кінцем випадково був спрямований просто-таки в цю нещасну кватирку… Виявили все це лише тоді, коли в «бермудський трикутник» набігло по кісточки води.
І ось, як згадує отець Лукіан (Коршунов), який у момент потопу відвідав учителя і друга: «Віталій, дещо пригнічений, сів на ліжко і почав перелічувати: "1. Келія «бермудський» трикутник», 2. Світла немає, 3. Шпалери повідпадали, 4. Ніякого життя немає…", — і тут із просяяним обличчям видає, — "А піду-но я в монастир". "Куди?", —питаю — "У Лавру". "У Лавру?", — дивуюся, адже Лавра на той час не славилася суворим виконанням статуту, тоді як ми часто мріяли про чернечі подвиги, аскезу… "А чому ні, рятує ж не місце. До того ж потаємного, а тому найціннішого, так просто не побачиш. Улітку я ж був тут на послуху і ніколи б не подумав, що в Лаврі так багато людей, які духовно подвизаються, у яких справді є чого повчитися"».
Улітку, коли студенти роз'їжджалися по домівках, Віталій залишався в Лаврі — йому не було куди їхати. Тут він ближче пізнавав лаврську братію, і йому хотілося не так академічного, як ось такого, трохи природнішого чернецтва.
У чернечій родині
Щойно Віталій Григорович написав прохання до братії (4 квітня 2001 року), його одразу ж призначили начальником лаврської друкарні. Була вона тоді в цокольному приміщенні 60 корпусу, недалеко від уже відомої нам котельні.
Життя закрутилося ще швидше. Цього ж місяця настали й іноцький постриг, і дияконська хіротонія. Одне за одним додавалися нові послухи — з часом уже отець Лонгин курував роботу і лаврського видавництва, і офіційного сайту, і фотостудії, і навіть студії документальних фільмів. Через таке навантаження школу для дорослих, яка на той час теж лежала на плечах молодого інока, довелося доручити архімандритові Аристархові. Власне, ця школа з часом переросла в наявні й донині Православно-катехизаторські курси.
Однак основним полем діяльності залишалася друкарня. Насамперед тут була випущена серія маленьких книжечок про таїнства та обряди Церкви, після чого почали видаватися путівники, фотоальбоми, календарі...
Наближався час чернечого постригу. Отець Лонгин вирішив навідати родину старшої сестри Лілі. Погостював, як завжди допоміг зі справами і поїхав. І тут, як згадує сама Ліля, «він раптово повертається і каже: "Ліля, ти знаєш, цього разу я не зміг швидко дістатися до електрички, а до цього ж завжди виходило… Давай з тобою поговоримо. Ось зараз, коли я опинився біля лісу, і нікого навколо не було, я задумався, чому це так? Напевно, я не сказав тобі про те, що прийматиму чернецтво", — А я ще була не воцерковлена, і кажу: "А як же так? А що це таке і чому чернецтво? Як же наш рід і його продовження?" А він мені тоді каже: "Ліля, рід треба вимолювати передусім. А сім'я — це монастир…"».
3 квітня 2003 року в печерному храмі преподобного Антонія звершився чернечий постриг. Ім'я не змінили, а ось небесним покровителем тепер став преподобний Лонгин, вратар Печерський. (Цікаво, що тітку по маминій лінії, яка жила в Польщі, теж звали Лонгина.) «Я відчував якийсь внутрішній трепет, — згадував отець Лонгин, — усе ніби не міг іще цілком усвідомити, що зі мною відбувається. Невже це зі мною!.. При всьому тому, що я намагався стежити за тими молитвами, за тим послідуванням чернечого постригу, намагався молитися, проте, може, на мисленному рівні відбувалася боротьба і проносилася безліч думок, якихось найрізноманітніших. Це, може, десь був і сумнів — а чи потягну я? З іншого боку, тут-таки була й відповідь, що все в руках Божих».
Вечорами отець Лонгин любив усамітнюватися у своєму кабінеті на другому поверсі 39 корпусу. Там його можна було знайти і поговорити. І якось раз, в одній із таких бесід він сказав: «Ми наче перебуваємо в шизофренії — одне думаємо, інше робимо»... Думається, що йдеться тут зовсім не про лукавство, а про щось особливе для монастиря. Тут-бо завжди дуже важливі дві речі. По-перше, це закон і традиції, за якими живе монастир, по-друге, що важливіше, це любов. Закон і традиції — щоб знати, як діяти, а любов — щоб знати моменти, у які ці закони й традиції можна порушити. Ось і виходить, що чим більше в ченцеві любові, тим більше в ньому ось такої «шизофренії».
Дитячі оповідання і не тільки
«Казка є прекрасним літературним містком… її читає дитина, а пише дорослий, тобто вона займає обох, обох ріднить між собою». Ці слова Василя Розанова якнайточніше передають «лонгинівську» прив'язаність до дітей. Вона нікуди не зникла навіть після прийняття чернецтва, хоча в чомусь зміни відбулися. Так, у монастирі помітили, що Лонгин ставав якось обережнішим і менш говірким. Але дітей ця зміна не торкнулася.
«Перед тим, як ступити на чернечу стезю, — згадує батюшка, — я розмірковував про те, що я вже не зможу мати своєї сім'ї, не зможу мати своїх рідних дітей. Ці роздуми не завжди були однозначними. Але на сьогодні (через рік після постригу — Прим. ред.), я не відчуваю якоїсь ущербності чи якоїсь нестачі в тому, що в мене немає рідних дітей… Усе одно мені доводиться спілкуватися з дітьми в нашій недільній школі. Це спілкування дуже часто приносить радість від того, коли бачиш, що ті зерна віри, які ти вклав у дитячу душу, з часом починають проростати».
До того ж в отця Лонгина були й свої казки, точніше серія дитячих оповідань про допитливого підлітка Микитку під назвою «Володар світу». Звісно, це не Клайв Льюїс із його чудесною Нарнією. Тут іще прослизають нотки романтизму і певної зачарованості Православ'ям. Однак хтозна, доживи отець Лонгин до віку Льюїса, можливо, і ми так само запоєм читали б іще одну серію повчальних казок.
А ще отець Лонгин був співавтором програми підручників і методичних указівок курсу «Християнська етика в українській культурі» для 1–4-го класів загальноосвітніх шкіл і дитячого садка (п'ятирічки). Багато в чому завдяки йому в міністерстві освіти почали дослухатися до церковної сторони.
Друзі
Ще більшим здивуванням стала новина про чернецтво отця Лонгина для його друзів. Усі бачили в ньому сім'янина. «У світі я знаходжу дуже мало людей таких теплих, таких сімейних, — згадував про друга отець Андрій Ткачов, — з ним було добре посидіти, поспілкуватися на найрізноманітніші теми. Він був дуже добрий у тому сенсі, що постійно був у культурному пошуку. Адже є дуже багато людей, які, приходячи в християнство, засихають, згортаються, нічого не читають, нічим не цікавляться, і говорити з ними, загалом, немає про що і нецікаво. А це була людина, яка шукала, знаходила, веселилася, сміялася, як дитя… Мені вгадується (адже точно ми не знаємо навіть про себе нічого до пуття), що він був дуже сімейна людина і дуже мало чернеча. У цьому сенсі дуже дивно і, вочевидь, божественно те, що він став ченцем».
Більшість із тих, хто оточував отця Лонгина, незалежно від того, підлеглі це чи начальники, завжди були його друзями. З ними він вибирався на природу, у походи, паломництва, кінотеатри… Причому історія ця була не так про те, щоб відпочити, побачити щось нове, розважитися… Ні, радше це була ще одна місіонерська праця.
«Наша сім'я йому особливо зобов'язана, — згадує про один із таких походів Юрій Чорноморець, — оскільки ще коли отець Лонгин був студентом семінарії, він зумів перетворити духовні пошуки моєї майбутньої дружини на ясне прагнення переступити саме церковний поріг. Звісно, дружина тоді ще не здогадувалася, що це визначить усе її життя. Звісно, не думав так і Віталик Чернуха. Він просто відмовив собі в усьому — в їжі й сні — і переконував, розумів, знову переконував. І найважливіший Рубікон був перейдений».
Причому сімей, де отець Лонгин був не просто другом, а мало не повноцінним її членом, було кілька. У цьому було щось особливе. Наче свіжий ковток із зовсім іншого життя — і для отця Лонгина, і для тих, кого він навідував. І, звісно, тут не можна обійти стороною родину Софійчуків, дарницька квартира яких була улюбленим місцем батюшки.
Першими дядю Лонгина зустрічали діти і на якийсь час перетворювали його на конячку. Як же з ним було цікаво, особливо надворі: «ось подивися, черв'ячок, а он там яка пташка…», після чого була розповідь і про цього черв'ячка, і про цю пташку. А скільки разом було прочитано казок та оповідань: улюблені Хроніки Нарнії, книжки про мумі-тролів… Потім, коли діти ставали старшими, починалася ще й кулінарна історія, коли кухня перетворювалася на ще одну дитячу забаву. І як же він це любив! А починалося все зазвичай словами: «Я тут на youtube знайшов один рецепт…». Або привозив із собою цілу коробку дисків британського кухаря Джеймі Олівера… І жодного разу не обходилося без подарунків, які завжди дивували оригінальністю і в чомусь навіть чарівністю. Іншими словами, вони були живими — не для відмашки.
Цікаво, що практично таке саме ставлення до дітей було і в митрополита Антонія Сурозького. Коли по святах він навідував своїх друзів, то не менше, ніж саме свято, його приваблювала можливість поспілкуватися з малюками. «Він грався з ними, як рідний дідусь, — згадує один зі знайомих владики, — сідав на підлогу, і йому це подобалося, і якось личило йому, принаймні анітрохи не принижувало. Діти залазили йому на спину, вовтузилися, така в них була гра. «І ми ніколи не бачили в ньому єпископа, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Він приїжджав сюди, грався і поводився як їхній дідусь, а не як єпископ. При цьому я завжди звертався до нього — владико, а діти — єпископ Антоній… Діти його дуже любили. Ми з дружиною намагалися вчити їх поважати сан владики, ставитися до нього як до єпископа, просити його благословення і т. д., але він практично не приймав цього, а волів бігати, сидіти на підлозі, дарувати їм подарунки і гратися з ними».
Ну а потім на отця Лонгина чекали вже звичні кухонні бесіди з дорослими, де співалися пісні, і тут не зайвим буде сказати, що у представленні своїх пісень, яких було багато, отець Лонгин якось соромився… А на кухню тим часом прибігали діти. Їм тут хотілося бути і слухати… Що вже казати, для дітей кожен його приїзд був святом — сонячним і веселим.
«Добре нам тут» (Мф. 17:4, переклад Р. Турконяка) — цього не скажеш про місце, де живеш постійно. З цього місця неодмінно треба повернутися, інакше звичка перетворить його на буденність. Можливо, тому такі дорогі були отцеві Лонгину ці поїздки, яких, до слова, після постригу ставало все менше й менше, чого не скажеш про його нові знайомства. Коло друзів з роками тільки ширшало, і батюшка при цьому казав: «Мені завжди щастить на хороших людей».
Видавничий відділ
З 2007 року отець Лонгин очолив видавничий відділ Київської митрополії. Знову почала виходити «Церковна православна газета», щоправда, тепер вона була зовсім іншою. Отець Лонгин додав до неї новинну стрічку з коротким викладом найпотрібніших і найважливіших подій, а ще були колонки з історії Церкви, дитячі сторінки…
Кількість передплатників зростала на очах, і газета з часом виросла до щотижневої. Паралельно з газетою продовжували виходити журнал «Православний вісник», «Православний календар» і «Богослужбові вказівки»…
Дивовижно, яким при цьому він був прекрасним керівником. Володів особливим умінням створювати команду і знаходити людей, при тому, що часто ці люди ніколи до цього не стикалися з видавничою справою. Його колектив був ансамблем. Він довіряв кожному, і ця довіра викликала відповідну реакцію. Нараду проводив приблизно раз на тиждень. Варив усім каву, а наприкінці за всіма мив посуд. Колеги ділилися своїми пропозиціями, і отець Лонгин старанно записував ці ідеї, з чого зрештою й складалася загальна концепція.
А з якою увагою він ставився до співробітників — допомагав грошима, навідував у лікарні. При цьому іноді траплялося, що ті, кому він віддавав себе не шкодуючи, ішли від нього з жахливою образою. Як багато в цьому християнського — бути нагородженим плювком за простягнуту руку допомоги. Тонка натура Віталія переживала чужі підлості як свої власні. Може, тому не було людини, якої б він не втішив.
А якось увесь видавничий відділ він повів на перегляд «Хронік Нарнії». Узагалі, якщо йому щось подобалося, він хотів, щоб це подивилися всі, кого він знав. Іноді, при появі чогось нового, він запрошував співробітників на перегляд навіть до себе в келію.
Статті він писав рідко, та й власну кандидатську з педагогіки так і не закінчив. Один зі співробітників випадково видалив її, коли звільняв місце на комп'ютері. «Ну й нехай» — сказав тоді батюшка, — «Мабуть, і не потрібна вона, коли так важко пишеться». Можливо, це небажання писати пов'язане було з якимось безглуздим скандалом навколо його статті «Я вірю в людину», написаної ніби від імені Бога. А можливо, у нього просто не вистачало на це часу. Адже чим тільки батюшка не захоплювався. Він любив класичну музику, вчив англійську, німецьку, любив читати Чехова, Карела Чапека, не переставав дивуватися книжкам Сергія Фуделя. А ще було багато телепередач, до яких він ретельно готувався — промовляв у відведений для ефіру час свою промову, просив матушку Євтропію виправляти свою неточну вимову (він же приїхав із Західної України). На «Першому Національному» його називали серцем телеканалу, так багато великих проєктів було з ним організовано.
А скільки було прочитано лекцій. Адже батюшка викладав не лише в семінарії. Була ще приватна школа Ірини Барматової і кілька звичайних загальноосвітніх шкіл. До того ж у педагогічний університет імені Бориса Грінченка його запрошували проводити заняття для викладачів. А якось раз, після лекції у Військовому інституті зв'язку, на свій подив, на дошці пошани отець Лонгин виявив ім'я свого батька. Прикметно, що Григорій Михайлович ніколи не говорив про успішність свого навчання синові, при тому, що Віталій у школі ніколи не був відмінником, хоча був здібним і вчився добре. Вочевидь, як і тоді, так і зараз — виною всьому була так притаманна йому захопленість іншим, причому багато чим і навіть дуже багато чим…
Дитячий табір Кінбурн
2007-й рік відзначився не лише новою посадою. Було й дещо сумне — припинила своє існування дитяча Недільна школа. Нове керівництво семінарії попросило проводити заняття в іншому приміщенні, і для цього були запропоновані підвальні приміщення 55 корпусу. Після їх огляду отець Лонгин тільки сказав: «Діти підземелля — це не про Православ'я, яке є світло». Тож продовження в цієї школи більше не було. Зате на той час на березі Чорного моря вже четвертий рік існував дитячий табір Кінбурн (так його називав отець Лонгин). А починалося все тут із напівзруйнованого будиночка, розташованого на межі з ландшафтним заповідником Кінбурнської коси, який отцеві Лонгину подарували ще у 2003 році. Тут усе було продумано до дрібниць — в усьому відчувалася дбайлива господарська рука батюшки: від роботи кухаря до встановлення антимоскітних сіток на кожному вікні.
Отець Лонгин був прихильником роздільного навчання. «Дівчатка біологічно розвиваються швидше, — пояснював батюшка, — вони пригнічують інтелектуальну, а часом і фізичну активність хлопчиків». Тому в першу половину літа в Кінбурні відпочивали хлопчики, яких уже до самої осені змінювали дівчатка. Через це в таборі було менше сварок і менше бійок. Щоправда, в останні роки траплялися й спільні заїзди, і навіть дорослі могли приїхати сюди зі своїми малюками.
***
Якраз дорогою до табору сталася та жахлива автомобільна катастрофа — 7 серпня 2013 року. У 41 рік батюшки не стало. Це як грім серед безхмарного неба! Не вірилося і жахало. — Кому ж і жити, як не отцеві Лонгину.
Той самий юродивий Єрмил ще тоді на прощання пророчо сказав: «Тобі працювати потрібно над собою як божевільному», і батюшка працював немов за двох. І якщо підсумувати вік ченця Лонгина і вчителя Лонгина — вийде 82. Цим «професіям» він не зраджував ніколи. Обидві були його покликанням.
Незадовго до смерті знімальна група телеканалу «Глас» побувала в гостях у отця Лонгина. І хтозна чому, але тоді він сказав: «Час не мав би сенсу, він був би безглуздим, якби не було вічності. Бо навіщо вся ця плинність часу, навіщо всі наші тимчасові труди, наші переживання, якщо не буде вічності, якщо не буде того, де, власне кажучи, часу не потрібно буде, він уже не знадобиться…».
Вечір пам'яті
Через рік після трагедії, у Будинку Вчителя, Катерина Дятлова організувала вечір пам'яті, де зібралися багато з тих (звісно ж, не всі, усі просто не помістилися б), хто знав і любив отця Лонгина. Близькі та друзі ділилися спогадами. У проміжках лунала музика естрадно-симфонічного оркестру і, звісно ж, пісні отця Лонгина ("І я побачу знову тебе…" він написав незадовго до своєї смерті).
А скільки ще залишилося не розказаного… Раз у раз у колі друзів з'являються нові записи про отця Лонгина, як і ось цей спогад Катерини Дятлової: «В останні роки поряд з отцем Лонгином добре було просто помовчати і послухати. Прислухатися до його глибини. Бог знає якими зусиллями і бореннями далася йому ця глибина, цілісність, міць віри. Зовні він завжди був зібраний і веселий. Глибина в ньому дивовижно поєднувалася з дитинністю, легкістю. З ним завжди було легко. Як сказав хтось із великих, "Море тому велике, що й дрібними річками не гребує"…
З моря привозиш додому мушлю, прикладаєш до вуха і чуєш прибій. Іноді так хочеться потримати таку мушлю, через яку можна було б знову почути голос дорогого друга. Коли зовсім сумно, я ставлю запис Вечора пам'яті отця Лонгина. Там я чую батюшку через тих людей, у яких він вклав свою любов.
"Море — це найкраще, що може статися з людиною", — так писала Макс Фрай. Отець Лонгин — це найкраща з людей, з якою нам пощастило спілкуватися, трудитися, хрестити дітей, вимолювати рідних, іти по життю з юних літ, відзначати дні народження…
У нас у родині є усталений за багато років вислів — «якось по-лонгинівськи». Радісно, живо, по-справжньому, чисто, безсрібно, з гумором і промінчиками біля очей — це і є по-лонгинівськи. Зустрічаючи поєднання таких якостей, ми щоразу згадуємо про нашого друга — отця Лонгина.
І добре було б жити так, щоб люди могли сказати про нас: "У них є щось лонгинівське!"»
