Козацького роду
Трофим Арсенійович Смага народився в сім'ї спадкових козаків. Це були козаки, які залишилися на наших землях після ліквідації Гетьманщини (1654−1764). Історики вказують, що українські козаки своїм становищем були не дуже задоволені, соціальна напруга в місцях їхнього розселення зростала. Особливо це було помітно в Полтавській і Чернігівській губерніях, де козацьке населення потерпало від малоземелля і тісноти.
Предки Трофима Смаги, щоб розв'язати земельну проблему, перемістилися із села Свидовець Козелецького повіту Чернігівської губернії до сусідньої Кобижчі — величезного села площею близько 2 тисяч гектарів, у якому налічується 96 вулиць, у середині XIX століття тут діяло 4 церкви (на сьогодні відбудовано дві). І в наш час це одне з найбільших сіл України.
19 вересня (2 жовтня за нов. ст.) 1877 року в містечку Кобижчі Козелецького повіту Чернігівської губернії і народився майбутній отець Трифілій. Його батьки — відставний солдат Арсеній Власович і Ксенія Федорівна Смаги хрестили немовля в старовинній церкві Різдва Христового на честь мученика Трофима Синадського (Фригійського). Про його сім'ю і дитинство є скупі дані. Знаємо тільки, що сім'я була віруючою, восприємником при Хрещенні став козак Володимир Книш і Анна Климентівна, дружина козака Івана Книша, до вступу до Києво-Печерської Лаври жив, як казали в ті роки, при батькові, грамоти вчився вдома; маючи гарний голос, з раннього віку співав на кліросі в церкві, у якій прийняв Хрещення.
У Лаврі
24 лютого 1894 року, напередодні Прощеної неділі, 17-річний Трофим Смага вступив до Києво-Печерської Лаври на випробування. Його першими обов'язками було виконання доручень у странноприїмниці. 1 листопада 1896 року Трофим подав прохання до Духовного Собору про прийняття і був прийнятий у послушники Лаври. До його послуху в странноприїмниці додався кліросний спів. Він був читцем і співцем у митрополичому хорі.
Скажемо кілька слів про київський митрополичий хор зразка початку ХХ століття, його традиції, склад і репертуар. Із середини XIX століття в Києво-Печерській Лаврі існувало два види хорів — братський і мішаний (митрополичий). Головна відмінність між ними в тому, що мішаний хор складався не тільки з лаврських ченців і послушників, але включав ще групу співаків, набираних ззовні. Починаючи з 80-х років XIX століття служби митрополита Київського і Галицького проходили в супроводі саме мішаного хору. Його склад постійно розширювався, і до 1903 року, за митрополита Київського і Галицького Феогноста (Лебедєва), до нього входило 45 осіб. Хор митрополита співав переважно у Хрестовоздвиженській церкві, а у Великій (Успенській) церкві — частіше на архієрейських Літургіях у недільні та святкові дні поряд з кліросними хорами. За свідченнями сучасників, митрополит Феогност (Лебедєв) високо цінував свій хор, віддавав йому перевагу перед соборним хором, а іноді навіть вимагав, щоб хор співав і при його служіннях у Софійському соборі. Частина хору завжди супроводжувала Київського митрополита під час його поїздок до Санкт-Петербурга і співала на службах в Успенській церкві Лаврського подвір'я. Наприклад, у 1903 році виїзна група складалася з п'яти хлопчиків і чотирьох дорослих.
У 1898 році Трофим Смага відбув військову повинність у Козелецькому повіті і був зарахований у ратники ополчення другого розряду.
14 жовтня 1904 року, тобто попрацювавши 10 років на благо Києво-Печерської обителі і маючи добрі відгуки про свої труди й поведінку, послушник Трофим подав прохання про постриження його в чернецтво. Наприкінці грудня 1906 року Духовний Собор розглянув справу тимчасового послушника Трофима Смаги і ухвалив рішення «включити до числа штатних послушників Києво-Печерської Успенської Лаври, з надією постриження в чернецтво, і залишити його при нинішньому послуху».
«Послушник Трофим Смага, за розпорядженням о. Намісника Лаври Архімандрита Антонія еклезіархом Києво-Печерської Успенської Лаври, архімандритом Назарієм 14 березня 1907 року пострижений у чернецтво з нареченням йому імені Трифілій», — такі повідомлення були розіслані в різні казенні відомства від імені Духовного Собору Лаври. Загальний строк його послушницького іскусу тривав 14 років. Зазначимо, що на початку минулого століття тривале випробування охочого прийняти чернецтво було звичайною практикою нашого монастиря.
Треба сказати, що первісний етап чернечого життя невипадково названий послушництвом, оскільки кожен чернець, у якому б сані він не перебував, завжди є послушником. Той, хто вступає в братство, має усвідомлювати важливість цього кроку, яким він виражає бажання бути послушним до смерті; розуміти, що він заручається з братством, яке обрав. Він стає на шлях внутрішнього послуху настоятелеві, підкорення братії і прийняття волі Божої в кожній конкретній обставині. Якщо послушник з'ясує для себе істинну мету життя в монастирі не тільки теоретично, розумово, але засвоїть її собі досвідно, і якщо ця мета буде в нього спільною з ігуменом і всім братством, то він залишиться в обителі і буде сходити від сили в силу. Що і сталося з отцем Трифілієм.
У сан ієродиякона він був рукоположений 30 вересня 1912 року в Лаврській Великій церкві при звершенні Божественної Літургії Його Високопреосвященством, Високопреосвященнішим Флавіаном, Митрополитом Київським і Галицьким. Треба сказати, що екзаменаційна комісія з випробування осіб з братії, які готуються до рукоположення у священний сан, особливо відзначила начитаність ченця Трифілія. 1 червня 1913 року о. Трифілій був переміщений для чергового богослужіння і кліросного послуху до Великої церкви. Ці послухи він продовжував виконувати аж до середини 1919 року.
Окаянні роки
З 1917 року Київ і Лавра ввійшли в особливо тяжкий період. Бурхливе життя за ворітьми монастиря все ж вносило корективи в усталений уклад нашої обителі.
Ось як описував події січня 1918 року Духовний Собор обителі: «Що пережив Київ під час зайняття його більшовиками, напевно, ніколи не згладиться в пам'яті киян. На долю Лаври випало тоді перенести такі жахи, яких вона не переживала під час монгольської навали. До нинішніх днів (тобто до 5 жовтня 1918 року. — Прим. ред.) споруди Лаври зберегли сліди від розривів тих снарядів, якими буквально засипана була обитель з 15 по 23 січня, поки, нарешті, вона не була завойована більшовиками. Браття Лаври, яка складалася тоді з 500 осіб здебільшого вже похилого віку, звичайно не могла чинити ніякого опору озброєним людям, і змушена була під загрозою смерті виконувати їхні вимоги… Тільки цим підкоренням браття Лаври уникла поголовного винищення і руйнування святинь монастиря».
Починаючи із зими 1918 року на території колишньої імперії почали стрімко поширюватися різні інфекційні хвороби. Після того, як мільйони солдатів армії, що розвалилася, ринули з фронту по домівках, теплушки, вагони поїздів, вокзали, залізничні вузли перетворилися на розсадники і масових постачальників епідемічних хвороб. Плюс до цього в умовах тотальної розрухи і голоду, коли катастрофічно не вистачало мила, одягу, білизни і продуктів харчування, населення не мало можливості дотримуватися елементарних правил гігієни. Повсюдно були порушені водогони і каналізація, припинилося енергопостачання. Через нестачу палива і неможливість його підвезення не опалювалося багато житлових будинків, закладів і навіть лікарень. При цьому в Україні, як і по всій країні, що пережила війну і революцію, не вистачало лікарів, медикаментів, засобів дезінфекції; система охорони здоров'я і санітарні організації були розвалені.
Уже в січні 1918 року епідемія тифу охопила Дон, Україну, Північний Кавказ. Але поки це була «професійна хвороба» військових (багато істориків сходяться на думці, що саме епідемія тифу стала причиною поразки УНР).
До 1921-1922 років епідемія тифу переросла в пандемію паразитарних тифів, кишкових інфекцій і віспи. Піком захворюваності на тиф був 1920 рік, коли на кожні 10 тис. населення різними формами тифу перехворіло 1 тис. 106 осіб. Люди гинули від інфекційних хвороб частіше, ніж на полях битв. Потрібні були священники.
16 червня 1919 року отця Трифілія рукоположили в ієромонаха. У 1920 році батюшка подав прохання до Духовного Собору про тривалу відпустку у зв'язку з крайньою слабкістю здоров'я, і його відпустили підлікуватися в село Ставище Таращанського повіту. Це збіглося з піком поширення тифу в Київській губернії. Трохи пізніше о. Трифілій був відряджений служити на парафії Полковничого хутора Таращанського повіту Київської губернії. Ми бачимо тут Промисл Божий, адже їдучи лише на пару тижнів, о. Трифілій затримався на парафії на півтора року, і плодом його пастирської праці стало збереження церковної громади.
Варто сказати, що під час епідемій число віруючих може як скорочуватися, так і примножуватися, залежно від сміливості чи нерішучості пастирів. Отець Трифілій безсумнівно був відважною людиною і мав пастирський талант, що підтверджується документальним свідченням селян «про ревне виконання лаврським ієромонахом Трифілієм пастирських обов'язків під час тифозної епідемії з небезпекою для свого життя за час його з дозволу Єпархіального начальства на парафії в названому селі в 1920-1921 роках», і з проханням про його нагородження. І це справді несло ризик для життя. Досить подивитися на дані офіційної радянської статистики, згідно з якою в 1919-1922 роках в Україні перехворіло на висипний тиф не менше 5 млн. осіб і стільки ж — на поворотний тиф. Померло від паразитарних тифів близько 750 тис. осіб.
У листопаді 1921 року отець Трифілій після понесених трудів був повернений до Києво-Печерського монастиря. Наступного року він стає членом Духовного Собору, його зводять у сан архімандрита.
1921 рік у Києві відрізнявся від чотирьох попередніх. Якщо з лютого 1917 року по червень 1920 року влада в місті мінялася в середньому раз на три місяці, то за весь 1921 — жодного разу. У місті остаточно утвердилася радянська влада, перейменовуються вулиці й площі, почалося відновлення заводів і фабрик, інженер Євген Патон будує новий міст, що з'єднує лівий і правий береги Дніпра, з'являється перший автобусний маршрут. Таким чином, господарське життя потроху налагоджувалося.
Своєю чергою, Києво-Печерська Лавра до 1921 року пережила першу хвилю більшовицьких гонінь: значна частина рухомого і нерухомого майна кілька разів уже була націоналізована, браття вимушено ввійшла в так звану сільськогосподарську і ремісничу трудову громаду (щоб зберегти управління монастирем і його господарством), якій була передана частина сільськогосподарського майна Лаври, величезну монастирську бібліотеку і друкарню передали Всеукраїнській Академії наук. Тиск влади на Церкву все зростав…
У другій половині 1922 року під тиском нової влади припинив діяльність лаврський Духовний Собор, однак чернеча громада Києво-Печерської Лаври поки зберігалася.
Начальник подвір'я
Ухвалою Духовного Собору Лаври від 23 червня 1922 року о. Трифілій звільняється від обов'язків члена Духовного Собору і призначається начальником Петербурзького подвір'я Києво-Печерської Лаври, відбудованого на рубежі XIX–XX століть. Управління подвір'ям було прийнято від його настоятеля 79-річного архімандрита Феогноста (Помикова), який керував ним близько 30 років і залишився тут на спокої. Зазначимо, що архімандрит Феогност (Помиков), передбачаючи свою швидку кончину (спочив 5 липня 1922 року), сам відправив відповідний рапорт Духовному Собору Києво-Печерської Лаври, у якому просив звільнити його і прислати наступника.
Архімандрит Трифілій прибув до Петрограда в липні 1922 року. На цей час громадянська війна вже закінчилася і в країні оголосили новий економічний курс (НЕП), який передбачав повну ревізію принципів «воєнного комунізму». Знову дозволялася приватна торгівля і приватна власність, продрозверстка замінювалася натуральним податком. Побоюючись того, що це може спровокувати і політичні вимоги, соввлада почала нещадно боротися з будь-яким громадським рухом та інакодумством у країні. Більшовики влаштували першу масштабну кампанію з «чистки» серед тих, хто обстоював принцип свободи думки і духовної свободи у своєму житті. Першими під каральний маховик потрапили духовенство й інтелігенція.
У другій половині 1922 року спеціальними пароплавами з країни були вислані близько двохсот найбільших учених, письменників, філософів (з їхніми сім'ями), які не прийняли радянської влади. Цей захід виявився можливим, оскільки на цей час розстріл таких видних представників наукової і літературної еліти міг мати для радянського уряду небажаний резонанс за кордоном. Список вигнаних філософів, до якого були включені: І. Ільїн, С. Булгаков, М. Бердяєв, Л. Карсавін, Ф. Степун, М. Лоський та ін. складав особисто Ленін.
Головною метою висилки було залякати інтелігенцію і змусити її мовчати. Це було пересторогою: не виступати проти влади. Стаття в «Правді», присвячена висилці, так і називалася: «Перша пересторога». Висилка інтелігенції була безпрецедентним у світовій історії актом: цілеспрямовано і добровільно знижувався духовний і розумовий потенціал народу — з держави виганялися найосвіченіші, найталановитіші і найтворчіші люди. Влада таким чином ніби говорила, що думка стала непотрібною, а, можливо, і шкідливою для нової радянської людини, і що вже говорити про молитву…
Улітку 1922 року в Петрограді проходив і перший показовий публічний процес над Петербурзьким духовенством, інспірований Петроградським більшовицьким керівництвом за опір духовенства вилученню церковних цінностей із храмів на потреби голодуючих Поволжя. У справі проходило 86 осіб, з яких 10 засудили до розстрілу. У ніч на 13 серпня 1922 року були розстріляні: митрополит Петроградський Веніамін (головний обвинувачений на процесі), архімандрит Сергій (Шеїн), а також професор Університету Ю. П. Новицький, адвокат І. Ковшаров та інші.
Петроградська кафедра була обезголовлена. Патріарх Тихон перебував під арештом. Інспіровано розкол усередині Церкви. Влада підтримує обновленців. Причому центр обновленства міститься саме в Петрограді. Обновленці намагаються захопити православні церкви і всупереч волі парафіян ведуть богослужіння з порушеннями чинопослідування і з різноманітними нововведеннями. У випадках протесту парафіян і кліру церковники-модерністи звертаються по захист до нової влади. У всіх конфліктних ситуаціях чекісти беруть їх під захист, мотивуючи тим, що «кривдять наших червоних священників».
Прийнявши керівництво Лаврським подвір'ям у липні 1922 року, тобто в розпал вищевказаних подій, о. Трифілій одразу включився у вирішення поточних проблем життєдіяльності подвір'я. З одного боку, треба було максимально зберегти церковні цінності, оскільки кампанія з їх вилучення державою ще не закінчилася. З іншого боку — «наступали» обновленці, їхні місцеві лідери вимагали ліквідації подвір'я Києво-Печерської Лаври як громади, незалежної від місцевої обновленської церковної влади.
До арешту в 1923 році всіх петроградських вікаріїв, крім єпископа Лузького Артемія (Ільїнського), новому настоятелеві подвір'я вдавалося успішно протистояти обновленцям. Головним аргументом слугував той факт, що подвір'я як частина Української Церкви є автономним. Однак ситуація дедалі більше нагніталася, о. Трифілій тричі звертався до Києво-Печерської Лаври з докладними рапортами про церковну ситуацію в Петрограді, вимоги Вищого церковного Управління (обновленська організація), наміри ліквідувати іноєпархіальні подвір'я в північній столиці. Батюшка цікавився, на які поступки можна піти, але з Києва приходили лише невизначені вказівки, які залишали за братією право на місці вирішувати питання церковної субординації.
У 1923 році архімандрит Трифілій, порадившись з братією (Станом на серпень 1923 р. чернеча браття подвір'я складалася з 10 осіб, − прим. ред.) і парафіяльною радою, щоб зберегти подвір'я, пішов на вимушені поступки щодо вимог обновленського вищого церковного управління (ВЦУ), а саме він наказав поминати єпископа Лузького Артемія (Ільїнського), відвідувати загальні збори Василеостровського духовенства і відраховувати гроші на єпархіальні потреби. У вересні 1923 року до Петрограда прибув єпископ Мануїл (Лемешевський), який за благословенням Патріарха Тихона очолив боротьбу з обновленством у цій єпархії. У результаті діяльності єпископа Мануїла за кілька тижнів зі 115 обновленських храмів 83 перейшли у відання Патріарха. До Патріаршої Церкви повернулися також ченці Александро-Невської Лаври і Новодівочого монастиря. До Патріаршої Церкви перейшов навіть глава обновленської Петроградської єпархії митрополит Артемій (Ільїнський), який приніс покаяння в кількох храмах і був прийнятий у сані єпископа, який мав до відходу в обновленство.
Своєю чергою, отцеві Трифілію довелося пояснюватися з лаврським керівництвом про мотиви вимушеного компромісу (до Лаври надійшов донос, що звинувачував подвір'я в переході до обновленців). Показово, що так само, як і двома роками раніше в Таращанському повіті (після епідемії тифу), на захист архімандрита Трифілія виступила його паства. Парафіяни подвір'я направили до Києво-Печерської Лаври власне послання/прохання зняти з настоятеля і братії незаслужене звинувачення. Незабаром непорозуміння було вирішене на користь батюшки.
Спаське братство
На початку 1920-х років особливою силою і впливом стали користуватися православні братства: при петроградських храмах їх існувало понад 20 (Александро-Невське, Спаське, Андріївське, Захаріївське, Знаменське, Симеонівське, Мефодіївське та ін.), що об'єднували активних віруючих.
Вони брали на себе ті сфери церковного життя, які в умовах нової релігійної політики держави не могли виконувати традиційні церковні інституції: навчання Закону Божого, богословські курси, місіонерство, духовна освіта, просвітницька і видавнича діяльність, проповідництво тощо.
Поступово керівники і члени деяких братств сподівалися сприяти збереженню і відродженню Церкви. У 1923 р. єпископ Інокентій (Тихонов) писав своїм духовним чадам із заслання: «…[Ви] маєте самі зв'язати себе строгим послухом щодо неї (Церкви), і лише цей послух у поєднанні з самопожертвою і молитовним подвигом може врятувати, воістину відродити Руську Церкву…».
Цілком зрозуміло, що влада не могла залишити без уваги вказані процеси. Ось і «Справа про православні братства» була почата чекістами одночасно з підготовкою процесу проти митрополита Веніаміна. В антирадянській діяльності були звинувачені понад 30 осіб — представників духовенства і мирян. Арешти членів Братств почалися навесні 1922 року, а закінчилися наприкінці 1924-го.
Архімандрит Трифілій був заарештований 3 лютого 1924 р. у складі великої групи священнослужителів на чолі з Преосвященним Мануїлом (Лемешевським) у справі «Спаське братство».
Прот. Миколай Чуков, майбутній митрополит Григорій, у своєму щоденнику «Один год моей жизни» у вівторок 19 (6) лютого 1924 року записав таке: «Є відомості про нові арешти: о. М. Яворський, М. Тихомиров, Вл. Лозинський, о. архім. Досифей, архім. Макарій (лаврський) і арх. Макарій (афонський), о. Трифілій (Київське подвір'я), ієром. І. Єгоров (Творожковське подвір'я), прот. Філоненко, архім. Миколай Муравйов, о. Вертоградський, о. Олександр Сахаров і багато ще мирян. Усі вони утримуються в ДПЗ (будинок попереднього ув'язнення. — Прим. ред.) на Шпалерній. Учора принесли відомості, що звільнено о. Т. Налимова і ще кількох священників. За їхнім повідомленням, сидять вони по троє (єврей, комуніст і священник…), слідчий Шибов (хороший), допитує про те: 1) чи не був на зборах у Кирпичному (ймовірно за богослужіннями о. Лібіна), 2) чи не служив по домах, 3) чи не бував у о. Прозорова, і 4) чи не бував у єп. Мануїла? Звідси можна зробити висновок, що ініціатива арештів виходить від «живоцерковників», яким: 1) треба покінчити з «мануїловщиною» і 2) захистити свої матеріальні інтереси, порушувані служінням по домах».
Архімандрит Трифілій (Смага) був засуджений до двох років таборів з подальшим засланням на 3 роки. Строк відбував на Соловках, куди в адміністративному порядку також були відправлені єпископ Мануїл (Лемешевський), архімандрит Досифей (Степанов), архімандрит Миколай (Муравйов-Уральський), ієромонахи Анатолій (Толстоп'ятов) і Варлаам (Сацердотський), священники М. К. Лібін, В. А. Прозоров, О. М .Сахаров, Д. Д. Філоненко, І. І. Чокой, М. С. Яворський; заслані у віддалені райони країни єпископ Інокентій (Тихонов), архімандрити Гурій (Єгоров), Лев (Єгоров) та ін.
Як бачимо, порівняно з тим, чим закінчилася розправа з митрополитом Веніаміном (Казанським), покарання учасників православних братств, що його оточували, було відносно м'яким і засуджених у відповідній справі було небагато. Тим часом більшовикам вдалося покінчити в Петрограді з легальною діяльністю парафіяльних братств, які, безсумнівно, були опорою для духовенства і мирян.
Повернення
26 вересня 1926 року архімандрит Трифілій відбув свій перший строк ув'язнення і був звільнений з концтабору на Соловках. Заслання йому визначили в місто Любань Ленінградської області. Основна пам'ятка міста — храм святих апостолів Петра і Павла, зведений у 1867 році за проєктом відомого російського архітектора Костянтина Андрійовича Тона, і до 1939 року служби в ньому не переривалися, тож можемо з упевненістю припустити, що о. Трифілій у ньому теж служив.
Після трирічного заслання, у 1929 році отець Трифілій повернувся на Києво-Печерське подвір'я в Ленінграді (нагадаємо, що Києво-Печерська Лавра була закрита в 1926 році).
На момент повернення о. Трифілія лаврське подвір'я не мало керівника, оскільки органи ДПУ категорично відкинули кандидатуру архімандрита Феодосія (Михайловського), роком раніше представленого братії особисто архімандритом Єрмогеном (Голубєвим). У грудні 1929 року о. Феодосій (Михайловський) був висланий з Ленінграда.
Затвердити настоятелем о. Трифілія офіційно було неможливо, оскільки він мав судимість за статтею 58 Кримінального Кодексу, якою встановлювалася відповідальність за контрреволюційну діяльність, і це було перешкодою для охочого зайняти адміністративну посаду. Тому він пішов на свідомий ризик і очолив браттю, так би мовити, у приватному порядку (друге його настоятельство тривало до осені 1930 року). Що свідчило про велику повагу з боку братії і довірливість з боку о. Трифілія.
Батюшка Трифілій одразу вжив заходів щодо налагодження чернечого побуту — насамперед розпорядився готувати спільну трапезу (борщ, каша, чай). Продукти купував на ринку чернець-кухар за гроші з братської кружки, розподілом якої завідував архідиякон Євменій (Хорольський).
На руки братії видавалося по 30 карбованців на місяць на квартплату, податки і приватні витрати. У ті роки всі священнослужителі як позбавленці не мали продовольчих карток і купували необхідні продукти й речі втридорога на ринках, хто де міг, причому торговці воліли брати з них сріблом.
У ніч з 22 на 23 серпня 1930 року отець Трифілій був заарештований вдруге, утримувався під вартою. Звинувачення було винесене 11 грудня 1930 року «за систематичне затримання в себе розмінної монети, підриваючи цим грошовий обіг у СРСР», «трійкою» ПП ОДПУ в ЛВО засуджений за статтями 58-10 і 59-10 КК на 3 роки.
Його знову вислали в Соловецькі табори. Відомо, що тут він у тому числі працював сторожем. Згідно з постановою Центральної комісії ОДПУ № 68 від 1 квітня 1931 року про розвантаження Соловецьких таборів НКВС від хворих, інвалідів, старих, отець Трифілій у зв'язку з хворобою — хронічний міокардит — був висланий на строк, що залишився, у Північний край, м. Котлас, який міститься приблизно за 600 кілометрів на південний схід від міста Архангельська.
Трохи пізніше отець Трифілій перебрався в місто Новгород, де проживав до 1937 року по вулиці Володарського, будинок 23. Книга пам'яті жертв політичних репресій Новгородської області також свідчить, що в 1935 році, тобто напередодні епохи сталінського великого терору, він був позбавлений виборчих прав як колишній служитель релігійного культу. Зазначимо, що, позбавляючи виборчих прав церковнослужителів, соввлада посилювала блокування діяльності церкви.
З 1937 по 1946 роки архімандрит Трифілій проживав у Малій Вишері. Ми не знаємо точних причин, з яких він так довго залишався в цьому містечку. Але з великою часткою ймовірності можемо припустити, що тут він мав місце священника в Микільському соборі.
Останні відомі нам дані про життя отця Трифілія свідчать про те, що 16 січня 1946 року архімандрит Трифілій призначається настоятелем церкви села Сабле Батецького району Новгородської області. 13 лютого цього ж року він освячує цей храм. А вже наприкінці лютого 1946 року архімандрит Трифілій стає членом Духовного Собору Києво-Печерської Лаври.
Але ми точно знаємо, що Господь покликав Свого раба закінчити земний шлях у своєму рідному монастирі.
У листопаді 1946 року отець Трифілій стає благочинним Києво-Печерської Лаври. Але, на жаль, його здоров'я все погіршується. Він приймає схиму з іменем Феодосій.
24 грудня 1946 року схіархімандрит Феодосій преставився до Господа.
Похований він був у саду Ближніх печер Києво-Печерської Лаври, пізніше його прах був перенесений на Звіринецьке кладовище в Києві.
За матеріалами архівної служби Києво-Печерської Лаври
Фотогалерея
