— Якими є Ваші особисті враження та спогади від спілкування з Вашим дядьком архімандритом Софронієм (Сахаровим)?
— Моїм спогадам про отця Софронія можна присвятити цілу книгу, адже я спілкувався з ним щодня протягом чотирьох років. Кожне його слово було для мене відкриттям, адже саме тому й постав монастир: люди чули слова старця Софронія і вирішували, «до кого нам іти» (Ін. 6, 68).
Дуже коротко розповім про наше знайомство. Я народився в Росії за радянських часів, коли будь-який контакт із Заходом був дуже небезпечним. Отець Софроній тоді приїжджав до Росії як член туристичної групи. Але потай від «наглядачів» йому вдавалося приділити одну-дві години спілкуванню зі своєю родиною. І ось під час одного з таких приїздів, коли я вже був у свідомому молодому віці, він відвідав нашу родину. Я тоді навчався в музичному училищі й не мав жодного уявлення ні про релігію, ні про християнство, ні про чернецтво. Коли я побачив отця Софронія, то, звісно, його вигляд видався мені дивним. Уперше в житті я побачив людину в рясі, ченця з довгою бородою, з довгим волоссям. Це здавалося мені дивним; я подумав, навіщо все це. Ми з ним трохи поговорили про музику. Він чудово знав музичну культуру, чудово знав поезію, літературу. З ним завжди було про що поговорити. Потім він поїхав. Згодом я дізнався, що коли він повернувся до Англії, то сказав про мене: «Я зустрів молоду людину, яка, можливо, пізніше приєднається до нас». Я ще тоді навіть і в Бога фактично не вірив. Після цієї зустрічі моє життя потекло зовсім іншим шляхом... Уже в армії в мене визріло бажання піти в чернецтво. Після армії мені випала можливість відвідати отця Софронія.
Що мене вразило в отці Софронії — це сам афонський склад мислення і та духовна свобода, якої нам так бракує і про яку пише апостол Павло: «Стійте в свободі, яку дарував вам Христос» (Гал. 5, 1). Але свобода ця таїть у собі й небезпеки. І лише люди з високою духовною свідомістю можуть жити в такій духовній свободі.
— У чому суть його вчення про старчество і його вчення про послух?
— Слово «послух» отець Софроній вживав украй рідко. Він ніколи не вимагав від людей послуху. Усе, що люди робили, вони робили через любов до нього. Я думаю, що це й було послухом, бо коли ти любиш людину, ти виконуєш її волю. Це не лише в чернецтві, це й у житті, у сім'ї. Певна річ, отця Софронія було дуже легко любити. І робити для нього будь-що, виконувати його волю було щирою радістю для кожного з нас. Тому слово «послух» ми чули рідко. Отець Софроній завжди вважав, що послух є передусім вільним актом волі. А послух, який нав'язується людині ззовні, надто якщо він нав'язується силою, погрозами, — такий послух не приносить духовного плоду. Отець Софроній пише: «Усе, що досягнуто насильством, не має вічної цінності, а тільки те, що досягається через любов і вільний свідомий послух». Саме такий послух він вважав таким, що має духовну цінність... І такої любові до старця, яка була в його послушників, жодними канонами нав'язати не можна. Її можна тільки заслужити. Сама людина може знайти ключик від серця іншої людини лише через любов. І тоді вже послух «тече, як жива вода», за словами Іоанна Богослова, у життя вічне (пор. Ін. 7, 38). Певна річ, ми говоримо зараз із вами про ідеали. Але що я бачив в отці Софронії і що було у святому Силуані, який був старцем отця Софронія, — це те, що від них ніколи не виходило ані найменшого слова примусу. Вони радше самі творили послух усім іншим.
Ще що мене вразило в отці Софронії — це виняткова доступність цієї людини — саме доступність, відкритість і відсутність будь-якої дистанції у спілкуванні... Знаєте, енергія любові в монастирі відчувалася постійно всіма і кожним: ченцями, парафіянами, просто тими, хто приходив до монастиря. Особливо ченцями... Отець Софроній, посилаючи когось на якусь роботу чи делання, думав передусім про його духовну користь, а не про, скажімо, практичні потреби монастиря. Тому він часто міг змінювати людині послух. Пам'ятаю, до нас прийшла сестра, яка спершу займалася городом за власним бажанням, бо отець Софроній завжди поважав бажання людини, її волю. Потім він побачив, що вона має здібності до богослов'я. Увесь цей час він думками був із нею на городі, так само, як і з усіма нами; цікавився, як минув день, що ми зробили. (І ось він дав їй потім благословення займатися богослов'ям). Коли я тільки приїхав до Англії, то зовсім не знав англійської мови, і отець Софроній насамперед став дбати про мою освіту. Коли він послав мене до школи в найближче місто Колчестер, йому було цікаво геть усе — як я їжджу автобусом, які там класи, які вчителі, як там минає мій час... І він дбав так про кожного, щоб людина мала можливість у житті реалізувати себе як особистість і щоб вона ні в чому не була обділена.
— Чи є якісь особливості в його вченні про молитву і в його молитовній практиці, у практиці споглядання?
— Отець Софроній описав цей досвід у книгах, особливо в книзі «Бачити Бога як Він є». Це його найглибша сповідь, яку він наважився викласти на папері за кілька років до своєї кончини, за що дістав дуже багато нарікань і нерозуміння з боку деяких віруючих. Але та безсумнівна користь, яку приносять його тексти про молитву, говорить сама за себе... Як отець Софроній був щирий геть в усьому, так він був щирий і в молитві до Бога. Він говорив і довіряв Богові геть усе. І нас він теж навчав передусім щирої молитви, щоб молитва, особливо літургійна молитва, була не просто «вичитуванням», відстороненим пробіганням очима по тексту. Він хотів, щоб ми навчилися жити кожне слово літургії, бо молитва для нас — це передусім молитва літургійна. Це основа життя в нашому монастирі. Усе навколо літургії, навколо причастя Христових Таїн.
Люди часто кажуть: «А як же молитовне правило? Треба ж його вичитувати». Коли отець Софроній був іще на Афоні, він одного разу запитав старця Силуана, чи можна замінювати вичитування канону Ісусовою молитвою. Отець Силуан відповів ствердно. Цей епізод описано в книзі «Таїнство християнського життя». Ігумен, бачачи дар отця Софронія до молитви, боявся відкрито говорити про це. Заради інших ченців він не схвалював такої заміни молитовного правила Ісусовою молитвою. Але це не стосувалося таких людей, як старець Силуан і отець Софроній, — людей, які досягли певної висоти молитовного подвигу.
Отець Софроній якось написав одній парафіянці, яка його запитувала: «Мені треба читати молитву, а в мене зовсім інший настрій щодо Бога. У мене є питання, мені хочеться запитати Його, чому так у моєму житті, чому отак. Господи, врозуми мене. Мені не хочеться читати "Господи, дякую Тобі", бо в цю мить у мене навіть певна суперечка з Богом». І отець Софроній їй написав: «Не бійтеся запитувати Бога, бійтеся бути нещирою з Богом».
В отця Софронія був якось діалог, навіть суперечка, з Богом. Він якось молився на Афоні й говорив: «Господи! Ну як я можу виконати Твої заповіді? Адже я ж людина. Як Ти будеш мене судити? Ти — Бог, Вседержитель, всемогутній, всезнаючий. У Тебе повнота буття, Ти джерело життя, джерело творіння. А я хто? Я маленька людинка. Я не поїм — я помру, мене вдарять — я помру, я захворію — я помру. Я постійно ходжу під страхом смерті. Моя неміч не дає мені наблизитися до Тебе. Як Ти будеш мене судити?» Тоді він почув відповідь Бога в серці: «Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові (Ін. 5, 22), бо Він є Син Людський». Тоді отець Софроній зрозумів, що він суперечку з Богом програв. Судити його буде не «далекий і всемогутній» Бог Отець, а Господь наш Ісус Христос, Богочоловік, Який є і Бог, і Людина, Який відчув на Собі всі наші умови життя. Пам'ятаєте, як пише Євангелист, що в Нього не було навіть часу з'їсти хліба, не було часу помолитися. Господь ішов помолитися ночами на гору, у відлюдні місця. Якщо ми кажемо: «Ну, у нас немає часу, щоб молитися», то Господь подивиться на нас і скаже: «Часу не було? У Мене теж не було часу». Дуже часто люди тікають від молитви, від спілкування з Богом не тому, що в них немає часу, а тому, що немає бажання, бо є певні духовні лінощі — кажу це зі свого досвіду. Тому молитися можна завжди і всюди. Молитва завжди є внутрішнім предстоянням Богові, а не просто вичитуванням правил чи канонів. Цього далеко не достатньо.
— Ви говорили про доступність отця Софронія, про його простоту. Але ми знаємо, що він був високо вченою людиною. Як це поєднувалося?
— Так, він знав дуже багато, був у повному розумінні богословом академічного рівня. Його вчення нині стало частиною академічного православного богослов'я. Це ми бачимо з творів митрополита Іоанна (Зізіуласа), який живився духовно й богословськи в отця Софронія, і в творах митрополита Ієрофея (Влахоса), і у владики Калліста (Уера), і в багатьох інших православних богословів. Але у спілкуванні з отцем Софронієм ніколи не було відчуття, що він дивиться на тебе звисока. Він завжди повторював: «Любов не любить звисока, вона завжди смиряється перед людиною».
— Отець Софроній спілкувався і вчився в людей, чиє богослов'я доволі сумнівне, — в отця Сергія Булгакова, у митрополита Антонія (Храповицького). Наскільки богослов'я отця Софронія залежить від них, чи вдалося йому відфільтрувати сумнівні речі з їхнього вчення?
— Треба твердо й упевнено сказати, що основою всього богослов'я отця Софронія є Передання Церкви, передусім аскетичне Передання. Усе його богослов'я ґрунтується також на аскетичному досвіді Афону і на його особистому досвіді. Хоча він міг черпати і черпав деякі засоби вираження та тематику із сучасного йому богослов'я, але в жодному разі не дух, не ідеї і не смаки. Тому він із надзвичайною обережністю ставився до всього того, що виходило б за межі Передання Церкви. Свідчення тому — його листування з отцем Георгієм Флоровським. Коли він фактично сформувався як богослов, коли його тріадологія, христологія, яку він сам не лише пережив, але й жив, змогли викристалізуватися словесно, тоді він усю свою богословську схему, якщо можна так сказати, зі смиренням надіслав отцеві Георгію Флоровському, який був тоді корифеєм православного богослов'я, світочем православ'я. Через доскональне знання отцем Георгієм святих отців ніхто не міг звинуватити його в неправослав'ї. Отець Софроній написав отцеві Георгію Флоровському: «Подивіться, чи не написав я там чогось такого, що не відповідає православ'ю». Отець Георгій Флоровський, прочитавши його листи, його богослов'я, відповів глибоким взаємним розумінням багатьох питань і глибокою солідарністю в неприйнятті націоналізму в Церкві. Від цього якраз отець Георгій дуже страждав. Думаю, що наші знання патристики порівняно зі знаннями отця Софронія, який досконало знав грецьку мову і святих отців, іноді змушують нас замислитися, наскільки глибоко ми знаємо патристичну традицію. Адже отець Софроній цитував такі твори святих отців, яких у ті роки російською мовою ще не було, наприклад, «Амбігви» преподобного Максима Сповідника. Коли він цитував навіть просто думки, ідеї святих отців, не посилаючись на них, то самі ці ідеї іноді могли викликати в когось певне нерозуміння, здивування. Але якщо людина не здатна засвоїти якесь учення святого отця, то в цьому не винен отець Софроній. Винне в цьому наше недостатнє знання патристичної традиції.
— Яким є нині становище монастиря в Ессексі, який заснований отцем Софронієм, яким є його канонічний устрій, внутрішній устрій?
— Багато в чому монастир унікальний. Ця унікальність народилася з учення преподобного Силуана Афонського, який молився за весь світ, за всього Адама. Пам'ятаєте його молитву: «Господи, дай Тебе пізнати всьому світові, всім народам землі». Цей вселенський масштаб мислення був дуже близький отцеві Софронію. Для нього всяке применшення православ'я націоналізмом було блюзнірством. Тому наш монастир багатонаціональний; у нас є люди 15-ти національностей: православні з Греції, з Кіпру, з Румунії, Данії, Швеції, Фінляндії, Німеччини, Франції, наш ігумен із Нової Зеландії. І в цьому полягала проблема для отця Софронія — до якої Церкви належати? Назустріч пішов Вселенський Патріарх Афінагор, який у листі до отця Софронія написав, що, оскільки монастир багатонаціональний, він готовий дати йому ставропігію, щоб ченці жили вільно. Це стало великою підмогою.
Назвати наш монастир грецьким, російським, румунським чи англійським не можна. Думаю, що така ідея багатонаціонального монастиря у православній країні — це утопія. Але в умовах еміграції це можливо. Однак це не означає, що обов'язок мати таку вселенську свідомість християнина не лежить на ченцях будь-якої Помісної Церкви. Преподобний Силуан молився за весь світ, за всього Адама. Для нього не було ворогів. Для нього не було нечестивих. Для нього існував тільки поділ серед людства — люди, які пізнали і які не пізнали Бога. Так ось за тих, хто не пізнав Бога, він молився зі сльозами, покладав свою душу в молитві. Ось так старець Силуан молився.
— Дякуємо, отче Миколаю, за цікаву бесіду про архімандрита Софронія (Сахарова).
Бесіду вів ієромонах Адріан (Пашин)
