Не озирайтеся назад! (розділ із книги ігумені Феофіли «Плач третьей птицы»)
Не озирайтеся назад! (розділ із книги ігумені Феофіли «Плач третьей птицы»)
Перша думка про чернецтво: незвідана, почасти наївна, з домішкою аскетичного романтизму, ще зовсім не зміцніла, але чиста. Як часто цей свіжий порив душі в'яне під натиском нескінченного потоку думок: яку обитель обрати, з ким порадитися, у кого взяти благословення... Словом, як бути, коли ще не навчився чути й розуміти голос свого покликання. Або все це роздвоєність душі — неміч віри, що боїться йти за Христом до кінця. «Жодний з тих, хто поклав руку на плуг і озирається назад, не годиться для Божого Царства». Хто озирається назад, той уже й повертається назад, уже зраджує любов... 

Побутує думка, що неодмінно потрібно отримати на відхід у монастир благословення від духівника, а краще від старця. Проте історія чернецтва містить не так уже й багато прикладів попереднього звернення до духівника. Олександр Гренков, майбутній преподобний Амвросій Оптинський, їздив до старця Іларіона Троєкуровського, але й отримавши конкретну вказівку, навіть із направленням, ще довго, за власним висловом, м'явся. Так само й знаменита Горицька ігуменя Феофанія (Готовцева): минули роки від благословення до виконання. Набагато частіше майбутні святі, наскільки достовірні житія, відходили раптово, просто з того місця, де їх застав Божий поклик, не радячись із тілом і кров'ю. Преподобний Кіріак, коли за Літургією до нього дійшли слова Спасителя Коли хто хоче йти за Мною…, не зайшовши додому, побіг до пристані й на першому кораблі відплив із Коринфа до Єрусалима.

Симеон Стовпник так само раптово пішов, одного разу почувши заповіді блаженства. Про разючий випадок згадує блаженний Августин у «Сповіді»: таємний інформатор, із придворних, під час прогулянки натрапив на хатину, де знайшов книжечку, житіє преподобного Антонія, трохи почитав і тут же ухвалив рішення: почесний титул «друга імператора», що на нього чекав, проміняти на звання друга Божого — у чернецтві. Святитель Гурій Казанський переосмислив життя, перебуваючи в темниці; виявивши одного разу двері незамкненими, він без жодних духівників прямісінько вирушив до Йосифо‑Волоцького монастиря.

Далі, монастир радять обирати вже впорядкований і не бідний, щоб у ньому не переважала боротьба за виживання і пов'язані з цим тяжкі труди; тобто рекомендується віддавати перевагу вже облаштованому, відновленому, як правило, історично знаменитому монастиреві, щоб грітися в променях його колишньої слави, жити, як передрікав св. Антоній Великий, не у вертепах і хатинах, а в пишних будівлях… дбати про розкішні наїдки… величатися своїми отцями. Водночас у жодному разі не має бути матеріальної залежності від спонсорів, бо останні, втручаючись у монастирський уклад, порушують його, та й гроші їхні невідомо якого походження.

Нарешті, вважається, що йти треба поступово. Сподобався монастир — поїздити туди, спершу на три деньки, потім затримуватися на тиждень, місяць, квартал, доки не забажаєш залишитися назавжди. Імовірно, можна й так, залежить від темпераменту, але трапляється рідко. Е., яка зібралася до Пюхтиці (1979), ні про що таке не роздумувала; «аби лише взяли! Господи, аби лише взяли!»… Справді: якщо горить серце, чи доречні далекосяжні розрахунки, — чи вистачить коштів, сил, ентузіазму, ніби збираєшся купувати меблі чи проводити відпустку за кордоном.

Колись, обираючи монастир, думали не про зручності; «шукали, де б жорстоке життя було, довшу службу вибирали — у Саровській пустині… Ні, ще слабко; пішли до отця Феодора в Санаксар, обитель без мурованої огорожі, парканом обгороджена, церква маленька, волокові віконця, всередині й стіни не обтесані, і свічок‑то не було: з лучиною читали в церкві»…

Просили волі Божої; митрополит Миколай (Могилевський) розповідає, як він на самому початку XX століття розв'язував проблему вибору: купив товсту книгу з описом російських монастирів, помолився: нехай Господь Сам скерує, куди Йому завгодно; з тим і ліг спати; вранці зачепив книгу, вона впала й розгорнулася на Ніло‑Столобенській пустині.

Численні й різноманітні просторікування про погані часи, духовне оскудіння та хвороби чернецтва завжди вуалюються й облагороджуються цитатами з творів єпископа Ігнатія (Брянчанінова). Хто б не обрушувався на чернецтво, прогресисти в XIX столітті, атеїсти в XX чи особливо песимісти в XXI, незмінно як нищівну палицю використовують ім'я і слово святителя Ігнатія.

Але чому б для рівноваги й об'єктивності не звернутися до іншого свідка, того самого рангу й того самого часу, до єпископа Феофана: «Говорити, що монастирі втратили своє значення, — грішно. Це брехня… Підіть у будь-який монастир, на вигляд там усе чинно, а чи так і всередині — про це хто може говорити? один Бог і совість тих, хто живе в монастирі; сторонні судді про це не уникають гріха неправедного осудження й наклепу… Я вважаю, що ви не знайдете жодної черниці й жодного ченця, який зовсім не мав би турботи про внутрішній добрий настрій… але успіх не в усіх однаковий».

Та й святитель Ігнатій, визнаючи, що «ослабло життя чернече, як і взагалі християнське», проте стверджував: «ще монастирі, як установи Святого Духа, випускають промені світла в християнство; ще є там пожива для благочестивих; ще є там зберігання євангельських заповідей; ще там — суворе і догматичне, і моральне Православ'я; там, хоч і рідко, вкрай рідко, знаходяться живі скрижалі Святого Духа» (зауважимо в дужках, що загальновизнані «живі скрижалі Святого Духа» не так уже й часто знаходилися за всю історію чернецтва й християнства).

Тенденційний добір цитат може створити враження, що єпископ Ігнатій, розчарувавшись у сучасному йому чернецтві, визнавав помилковим юнацький вибір, засуджував монастирі в принципі, а їхній побут вважав лише об'єктом для критики. Але це зовсім не так! Святитель усім серцем любив чернечі обителі: «воїнство духовне! Нехай зійде на вас благословення неба за те, що ви полюбили небо!.. Братіє! Кращу частку ви вибрали! Не озирайтеся назад, не прихиляйтеся знову до світу… тримайтеся цієї пристані!». Сам він пробув у монастирі до смерті, хоча, як аристократ за народженням і єпископ на спокої, імовірно, міг обрати для життя щось комфортабельніше, вже звісно не злякавшись покинути «невірну» стезю, якби вважав її такою.

І не можна ж Оптину, Валаам, Бородіно та інші монастирі, високе значення яких засвідчене сучасниками й історією, вважати позбавленими чернечого подвигу, зотлілими морально, бездуховними, спираючись на перевагу однієї думки; найзахопленіше шанування святого не виключає, як відомо, його людських вад, а іноді й помилок, і чому б не визнати: єпископ Ігнатій ішов далеко не звичайним шляхом, який, навіть знаючи кінцевий результат, навряд чи хтось порадить повторювати: за короткий час змінив кілька обителей, незадоволений то багатолюдністю, то оточенням, то харчуванням, то кліматом; у двадцять п'ять років, не пройшовши школи послуху, став, за втручання сильних світу цього, настоятелем, а потім прагнув покинути довірене йому стадо через наклепи й неприязнь.

Звісно, святий владика, завдяки своїй освіченості й культурі, ясніше за інших розумів невідповідність наявної монастирської дійсності святоотцівському ідеалові: він знав покаяння і відчував цю невідповідність у самому собі; його чутлива, ніжна, тонка душа страждала й плакала від болю. О. Георгій Флоровський указує на опір святителя Ігнатія містичним впливам Олександрівської епохи, пройнятої оманливою, удаваною, нетверезою, квапливою духовністю, отруєною гординею; але дивним чином риси тієї самої епохи відбилися і в його особистому образі: цим, можливо, пояснюється вся різкість його заперечень: боротьбою з самим собою.

Той самий автор наводить свідчення іноземця, який побував 1840 року в Сергієвій пустині; В. Пальмер цитує різкі критичні зауваження настоятеля архімандрита Ігнатія щодо лицемірного православ'я і навіть мертвості Церкви, яка зберігає лише гарну зовнішність, символи й обряди. Але звинувачення стосувалися лише білого духовенства, зараженого духом єретичного лібералізму.

Святитель, безсумнівно, завжди віддавав перевагу чернецтву, вірному святоотцівській традиції, і, «наближаючись до кінця земного мандрування», недвозначно підсумовував: «духовним благом, що обіймає і поєднує в собі інші блага, називаю чернецтво, до якого я покликаний з дитинства дивним покликанням і невимовною милістю».

 Повний варіант статті дивіться в книзі ігумені Феофіли (Лепешинської) «Плач третьей птицы»


Опубліковано:

← Публікації


Зателефонувати