— Коли Лавру повернули, сюди одразу зібралася колишня братія, що подвизалася тут іще до закриття. Отця Софронія (Шинкаренко), архімандрита, який нині намісник у Преображенському монастирі в Княжичах, призначили скарбником. Отця Руфа (Резвих) благословили ікони продавати. Він, щоправда, рік побув і пішов. Потім перед смертю повернувся і ще рік чи трохи більше прожив у Лаврі. Під кліросом завжди сидів. Його поселили в схимницький корпус, де колись жив отець Полихроній, у схимі — Прохор (Дубровський), його духівник.
Кончина отця Руфа († 2009) була блаженна. Він соборувався, причастився, склав рученьки, заплющив очі й спочив.
Повернулися до Лаври отці Ігор (Воронков) і Павел (Чупрун), яких разом із Руфом посадили до в'язниці, коли вони 1961 року захищали Лавру від провокаторів. Отець Павел після в'язниці жив у Псково-Печерському монастирі. А коли Лавру відкрили, він приїхав сюди. Йому дали келійку. Але він через якийсь час поїхав назад. Залишилися схиігумен Агапіт (Кармаз) і архімандрит Пафнутій, у схимі — Феофіл (Россоха), який із 1993 року облаштовував Китаївську пустинь.
1991 року прийшов отець Авраамій, духівник Лаври. Зі старих монахів був іще батюшка з Афону — отець Серафим, який потім поїхав до Оренбурга на свою батьківщину. Сказав, тут Чорнобиль і дихати важко.
Отець Агапіт, який до закриття був канонархом, сам із Житомирської області, 1916 року народження. Після війни працював на заводі в Києві, потім прийшов до Лаври і прожив тут 16 років до закриття — до останнього дня. Монахів тоді з Лаври розселяли по інших монастирях.
У нас при Володимирському соборі перебував на послуху чергового ієродиякон Софроній із лаврських монахів. Він був ревнитель. Грав на фісгармонії лаврські піснеспіви, дуже вболівав за Лавру. Нині вже не ті люди, немає в них такої ревності, як у колишніх. Слабкі стали, немає сили ні духовної, ні фізичної, хворі всі.
Навесні 1961 року на Ближніх печерах прибили табличку, що вони йдуть на ремонт. І владика намісник Нестор сказав йому: «Софронію, піди і на Дальніх табличку повісь». Але він сказав: «Ні! Не хочу, щоб воно на моїй совісті було». Владика сказав, що Лавру закриють, забирайте з церкви що хочете. Тоді Софроній узяв два стихарі, ікони. І на цьому все.
Отець Агапіт розповідав: «Вийшли ми з торбинками нагору. Куди йти — Бог вість. Ні кола, ні двора». Вони пішли до парафіянки Лаври раби Божої Анастасії на вулицю Обсерваторну. А потім у Володимирському соборі облаштувалися. Там є по дві кімнатки з кожного боку нагорі. В одній із них співка завжди відбувалася, містилася невелика церковна бібліотека, машинка швейна стояла, я на ній ще й шив. А з другого боку Київський митрополит Іоанн (Соколов) влаштував п'ять невеликих келій, щоб ліжечко стало. І там жили наші отці Агапіт, Антоній і Софроній. Останній ще їздив на Кавказ. Браття в горах Абхазії скит облаштували, причащалися. Але їх розганяли, ловили вертольотами, у прірви кидали. Один лаврський ієродиякон отець Ісаакій загинув у горах, його вбили. І глинська братія теж постраждала.
А отцю Агапіту потім дали кімнатку в митрополії. Він там підмітав у дворі й ходив по людях, копав криниці, щоб добути на прожиток. Такий був старчик благочестивий. У нього на ногах утворилися страшні рани від трудів. Потім він служив у селі Литвинівка на парафії у Вишгородському районі. Там у нього була келійка на другому поверсі, і він говорив: «Я на хорах». Він у ній молився, сидів, читав акафіст. Отець Агапіт був півчим, ми з ним у Лаврі на кліросі потім разом співали. У нього був дуже красивий голос — перший тенор, високий, звучний. Батюшка любив згадувати про Лавру, як тут раніше було. Схиму він прийняв іще до повернення сюди. Коли я приїхав провідати старчика на Сирець, він сказав, що написав листа митрополитові, щоб його постригли у схиму. Отець Агапіт молодець, ревнитель, залишався в Лаврі з першого дня, як прийшов, до свого преставлення 1991 року. А інші браття згодом жили в різних місцях.
— Може, в них уже не ті сили були?
— Це по-різному в кожного. Отець Ігор (Воронков) отримав квартиру на Лук'янівці і якийсь час жив у ній. Там його паралізувало, відібрало мову. Потім його привозили у візку до отця Авраамія на сповідь. Він писав її на аркуші. Архімандрит Ігор († 2004) був дуже добрий кравець, шив чудові облачення. Потім його забрала ігуменя Флорівського монастиря. Там вони за ним доглядали і на цвинтарі Флорівського монастиря поховали.
— Розкажіть про Вашого духовного отця. Він же теж був із колишнього покоління лаврської братії?
— Я служив дияконом у Володимирському соборі. І в 40 років мене перевели із собору до Лаври. Моїм духівником став отець Ісая (Коровай), схіархімандрит, який був у мене восприємником на постригу. Я і раніше знав, що є отець Ісайя, але близько з ним познайомився в Покровському монастирі, де жили його духовні чада. Він там завжди зупинявся, коли повертався до Києва під час своїх поїздок по країні. А я тоді працював на цивільній роботі в магазині «Українська паляниця» на Хрещатику. Тепер там давно все інше, не впізнати. Шість років після армії я служив у МВС, потім застудив ногу і змінив роботу. Добиратися на Хрещатик мені було близько — три зупинки. Жив я тоді на вулиці Кудрявській.
Пам'ятаю, якось вийшов із Покровського, побачив батюшку Ісаю і кажу йому, що хочу в Почаїв поїхати до старця. А він мені: «Я тобі так на все життя скажу: не шукайте прозорливих, а шукайте Бога. Бог біля нас. А прозорливі як наговорять, то на вербі груші вродять».
В отця Ісаї була безліч духовних чад по всьому Союзу. Він як поїхав на свою батьківщину в Носівку, то за ним пів-Києва народу поїхало. А на похорон так увесь Київ віруючий приїхав. Я теж був присутній на похороні. Схіархімандрит Ісая був дуже сильний духівник, його любили. Вони з братією в горах на Кавказі подвизалися, несли подвиг пустельників, там молилися і спасалися.
— Що ще з життя Лаври Ви чули від старих монахів?
— Старі священники, які все пройшли, вони мало що розповідали. Час такий тоді стояв, що ще треба було знати, кому можна розповісти. Я знаю, що наш духівник отець Авраамій з Камінь-Каширського району Волинської області, із західних земель, аж із-під Білорусі. Працював він на заводі в Запоріжжі, потім прийшов до Лаври. Його духівником спочатку був старенький батюшка Герасим, а потім отець Никон. Цього батюшку я знав. На похороні його був присутній. Отець Никон служив після закриття в Миколаївській церкві у Василькові і був благочинним Васильківського району. А отець Авраамій після закриття Лаври був у Вознесенському храмі на Деміївці, частинки з просфор виймав. До Володимирського собору на службу теж приходив, але чогось він Філарета цурався.
— У Вас такий мелодійний характерний говір, звідки ви родом?
— Народився я в Київській області в Корсунському районі, тепер це вже Черкаська область. Мої батьки, які ще до революції народилися, вірували і від Бога не відрікалися. Прадід по маминій лінії був паламарем сорок років. А прадід по татовій завжди ходив до церкви. Мабуть, їхніми молитвами Господь привів мене до Лаври.
— А коли і як Ви прийшли до церкви?
— З Божого Промислу. Мене в дитинстві привела до храму моя віруюча тітка, рідна татова сестра Ірина, яка була малописьменною вдовою. Вона завжди ходила до нашої Успенської церкви і розповіла мені, як там гарно. Перший раз я пішов із нею на Різдво Христове 1957 року. Церква в нас дерев'яна, велика, гарна, старовинна. Іконостас високий, багато ікон. Досі пам'ятаю, як я відчинив двері — і тут заспівали різдвяний тропар: «Рождество Твое, Христе Боже наш, возсия мирови свет разума…» І така краса! Панікадила сяють, свічки горять, хоругви підносяться, ікон не злічити, люди у святковому в церкві стоять. Холодно, ніжками тупотять. Мені так усе сподобалося, що на другий день я вже сам пішов.
— Вам так сподобалося тоді в храмі, що Ви після цього воцерковилися?
— І до цього дня мені подобається. Коли я прийшов з армії, то сказав молодшому братові Васі: «Васю, я буду ієромонахом». Він здивувався: «Ким, ким?» Я тоді й сам не розумів, що це за «ієромонах», але так Господь на серце поклав. (усміхається) Ну ось і став. Де б я не був, завжди залишався християнином. Ніколи не говорив, що я невіруючий. Коли служив в армії в Києві, то стояв у почесній варті. І мене командир роти дуже поважав і навіть дозволив вступати до семінарії. Я навчався заочно у Троїце-Сергієвій Лаврі. Служив дияконом і навчався.
А до Лаври спочатку я сам просився, але мені митрополит відмовив. А потім каже: «Ідіть завтра до Лаври, туди прийде комісія, будуть відкривати». Ми втрьох з отцем Іонафаном (Єлецьких), першим намісником, і отцем Ігорем (Воронковим) прийшли сюди в підрясниках. Люди на нас дивилися як на якесь диво, уже відвикли, щоб священник ходив по вулиці в підряснику. І з того дня я в Лаврі. Скільки тут жив — 30 років уже — усе пережив: і радості, і сльози, і втіхи. І поклонів поклав. За все слава Богу! Я співаю на кліросі щодня вранці і ввечері. Спочатку було дві Літургії: рання — у печерах, а нагорі — друга. Потім зробили три Літургії.
— Відкриття Лаври стало для Вас несподіваною радістю?
— Я вже знав, що Лавру відкриють, бо мені 1987 року восени був сон, і я ще розповів про це монахині в Покровському монастирі, матінці Єліконіді. Пам'ятаю, вони з матінкою Іоанною ходили біля Микільського собору ввечері, а я прийшов і сказав їм: «Матінки! Лавру відкриють!». Вони не повірили: «Що він плете? Хто її відкриє?». А я кажу: «Лавру відкриють, коли зацвітуть каштани». Це мені так Божий голос сказав. Так і сталося. Каштани зацвіли — і Лавру відкрили. Знав також, коли Ближні печери повернуть монастирю. Теж про це уві сні звістка була в 91-му році. Я йду на Ближні печери щось робити і чую: «Віддадуть скоро Ближні печери». Ось так Господь сповіщав.
— А як Ви виявили мироточення глав?
— З главами було так: восени 1988 року я там поприбирав, навів лад і кажу отцю Пафнутію (Россосі): «Ходімо, послужимо молебень біля мироточивих глав». Ми прийшли, відкрили перегородку, відслужили молебень преподобним Києво-Печерським. Отець Пафнутій такий ревнитель був, молодець. Хоча теж характер — кричав бувало, але треба прощати одне одному. І після цього молебня наступного дня замироточила глава. Я пішов і сказав отцю Іонафану, що там олія потекла. Намісник прийшов, узяв чашу, в якій була глава з миром, відлив у пробірку і повіз до Київського медичного інституту. Там у лабораторії кафедри біохімії зробили аналіз і дали йому висновок, що речовина, яка є миром, має 70 відсотків білка. Це як у живої матерії. У Дальніх печерах стоїть 29 глав. Багато людей за вірою зцілювалося, помазуючись миром. А як же! Ішли, плакали, молилися і зцілювалися. За все слава Богу!
Бесідувала Валентина Серікова
