Введенський жіночий монастир

Введенський жіночий монастир Ніжинської єпархії стоїть у Ніжині на Чернігівщині, у колишньому передмісті Авдіївці, яке заселялося з XVII століття й носить ім'я свого першого жителя³. Історичною територією обителі є міський квартал, витягнутий із заходу на схід; більшу його частину повернуто Церкві, а решта лишається світською².

Заснування монастиря джерела відносять до другої половини XVII століття. За дослідженням чернігівського архієпископа Філарета (Гумілевського), обитель заснувала вдова стародубського полковника Ганна Бриславська: бажаючи присвятити решту життя молитві за душу померлого чоловіка, вона придбала ділянку землі й звела навколо власного житла келії для старих і бідних, а також дві церкви - Введення Богородиці та пророка Іллі^{1, 5}.

У 1747-1758 роках монастирем управляла ігуменя Елевферія, бабуся знатного ніжинського грека Івана Тернавіота. За неї, 1756 року, обитель постраждала від пожежі, що спалахнула по сусідству, а вже наступного року почалося оновлення монастиря. Протягом другої половини XVIII та XIX століття основні споруди обителі, доти дерев'яні, замінили кам'яними¹.

Однокупольний Введенський храм, виконаний у стилі українського бароко, датують 70-80-ми роками XVIII століття, причому сайт монастиря зазначає, що різні джерела називають 1770, 1778, 1780 і 1788 роки, а єпархіальний нарис - 1778-й як рік освячення^{2, 5}. Попередній храм тієї самої присвяти, збудований Ганною Бриславською, був дерев'яний і згорів 1756 року².

Біля північної ланки огорожі, північно-західніше Введенської церкви, 1814 року постала триярусна цегляна дзвіниця^{2, 5}. Дві давніші дерев'яні Іллінські церкви стояли східніше Введенської: одну поставили за Ганни Бриславської, другу - 1757 року².

У 1863 році при монастирі влаштували странноприймницю, училище для дівчат і майстерні іконопису та різьблення по дереву для виготовлення іконостасів¹. Ці майстерні виконували замовлення українських монастирів і парафіяльних храмів, зокрема Єлецького монастиря в Чернігові та Свято-Іллінського храму в Києві⁵. На початку російсько-турецької війни 1877-1878 років училище скасували, а його приміщення відвели під військовий шпиталь¹.

Насельниці володіли золотошвейним мистецтвом: у 1860-х роках вони за дорученням чернігівського архієпископа Філарета реставрували предмети з єпархіальної ризниці Чернігова, а на початку 1870-х виготовили плащаницю для храму пророка Іллі в Києві¹. Маючи на ніжинському залізничному вокзалі свою каплицю, черниці пропонували в кіоску зроблені ними торбинки, шиті золотом черевички та гаманці, а заможні батьки замовляли в обителі посаг для своїх дочок⁵.

Про давню громаду свідчить книга із записом біографії однієї з насельниць, яка вціліла у вирі XX століття й була надіслана до монастиря; єпархіальний нарис наводить той запис дослівно. З нього відомо про Ірину Федченкову (1856-1956), яка вступила до обителі 1868 року й була пострижена 19 жовтня 1897 року архімандритом Гермогеном⁵.

Найдокладніше збереглася пам'ять про ігуменю Смарагду - в миру Іуліанію Аврамівну Онищенко, яка народилася 1858 року в селі Марківці Козелецького повіту Чернігівської губернії, у козацькій родині. Коли дівчинці було сім років, помер її батько; вона часто хворіла, і мати, не сподіваючись, що донька зостанеться в живих, заготувала для неї домовину⁶.

За порадою місцевого священика мати відвезла доньку до училища для дівчат-сиріт при ніжинському Введенському монастирі, і, за спогадом самої ігумені, з майна при ній була тільки труна. Про ті роки вона згадувала: «В Монастирі я отримала і виховання, і освіту... навчилася малювати, в'язати, вишивати, малярським роботам, живопису, співам, читанню...»⁶.

Після училища Уляна Онищенко вступила до обителі послушницею, прийняла постриг, а згодом отримала послух благочинної монастиря. У 1914 році, після смерті ігумені Валентини, сестри одноголосно обрали благочинну своєю новою настоятелькою; ставши ігуменею, вона не перейшла до настоятельських покоїв, а лишилася жити у своїй колишній чернечій келії й працювала нарівні з сестрами⁶.

У 1922 році, під час більшовицької кампанії з вилучення церковних цінностей, ігуменю Смарагду заарештували. За єпархіальним життєписом, слідчий домагався від неї свідчень проти сестер і духовенства, а вона намагалася відвести гнів влади від монастиря, у якому тоді було двісті насельниць⁶.

Той самий життєпис оповідає, що після багатогодинних допитів, катувань і побоїв ігуменя померла, черницям дозволили забрати тіло, а коли її привезли до монастиря для поховання, вона ожила; наступного ранку сповідницю знову забрали до в'язниці. Суд Революційного трибуналу, що відбувся 13 травня 1922 року в Чернігові, засудив її до трьох років позбавлення волі⁶.

Про остаточне закриття обителі радянською владою джерела свідчать по-різному: сайт монастиря та єпархіальний історичний нарис називають 1936 рік^{1, 5}, а єпархіальний життєпис ігумені Смарагди - 1927-й, коли, за його викладом, храми й приміщення передали під артилерійський склад, черниць змусили розійтися по домівках, а вісімдесят літніх насельниць на чолі з ігуменею переселили до Козелецького Георгіївського чоловічого монастиря⁶.

У 1930 році ігуменю Смарагду заарештували вдруге, цього разу за звинуваченням в антирадянській агітації; складу злочину слідство не встановило і її звільнили, але здоров'я було підірване. Вона оселилася з чотирма сестрами в Козельці на приватній квартирі⁶.

Коли з'явилася перша можливість відкривати храми, ігуменя Смарагда із сестрами повернулася до обителі: восени 1941 року відкрили Введенський собор, вікна, двері та іконостас для якого зробили силами сестер і богомольців, у монастирі зібралося вісімнадцять насельниць, а регулярні богослужіння почав звершувати монастирський священник протоієрей Василій Бугаєвський⁶. Сайт монастиря та єпархіальний нарис передають ці події інакше: за ними, 1941 року тут утворили парафію, яку згодом ліквідували^{1, 5}.

У вересні 1943 року монастир закрили знову, і ігуменя Смарагда переїхала до Чернігова, оселившись неподалік від Троїце-Іллінського жіночого монастиря. Передбачаючи близьку кончину, вона просила поховати її на чернечому кладовищі й закопати труну неглибоко, бо переносити її доведеться двічі. Померла ігуменя Смарагда 10 січня 1945 року⁶.

У 1969 році міська влада Чернігова ухвалила закрити монастирське кладовище й влаштувати на його місці парк, а рідним запропонували перенести тіла покійних на щойно відкрите кладовище «Ялівщина». За єпархіальним життєписом, коли черниці закритого чернігівського Троїцького жіночого монастиря на чолі з ігуменею Амвросією (Іваненко) відкрили труну, тіло виявилося нетлінним⁶.

16 листопада 2011 року, з благословення митрополита Київського і всієї України Володимира, чесні останки ігумені Смарагди перенесли з «Ялівщини» на територію Ніжинського Введенського жіночого монастиря⁶. 8 травня 2012 року Священний Синод Української Православної Церкви, розглянувши житіє й труди подвижниці, благословив її місцеве прославлення, затвердив іконописне зображення та проєкти тропаря і кондака, а останки ухвалив вважати святими мощами⁸.

3 травня 2014 року у Введенському жіночому монастирі Ніжина відбулися урочистості з нагоди прославлення преподобної Смарагди Ніжинської, сповідниці: Божественну літургію очолив керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Бориспільський і Броварський Антоній, а собор архієреїв звершив чин прославлення у лику місцевошанованих святих Ніжинської єпархії⁹. Ніжинська єпархія називає преподобну Смарагду святою покровителькою міста, а її нетлінні мощі перебувають у соборному храмі обителі, де в день пам'яті преподобної звершують архієрейську літургію¹⁰.

Відродження монастиря почалося 1998 року¹. На той рік обитель, за єпархіальним нарисом, стала «руїною, смітником і хащею»⁵. 12 березня 1998 року Священний Синод Української Православної Церкви, заслухавши рапорт митрополита Чернігівського та Ніжинського Антонія, благословив відкриття Свято-Введенського жіночого монастиря в Ніжині Чернігівської області⁷.

Обитель обведена цегляною огорожею: старі її ланки, рубежу 1840-1850-х років, частково вціліли на гранях кварталу, а нові, зведені на рубежі XX-XXI століть, стоять на місці втрачених і відділяють монастир від світської ділянки. Посеред західної ланки влаштовано Святі врата, від яких до Введенського храму веде пряма алея².

Північніше Введенського храму в 1998-2000 роках на руїнах трапезної церкви пророка Іллі влаштували двоповерховий корпус; сама та церква постала на початку XIX століття, а в 1846-1850 роках її розширили приділом святих жінок-мироносиць. Південно-західніше Введенської церкви в 2006-2008 роках збудували двоповерховий ігуменський корпус².

На світській частині кварталу, південніше Введенського храму, простягся великий триповерховий корпус: нижній і середній поверхи звели 1857 року, а верхній надбудували за радянського часу, коли будівлю віддали під цивільні квартири; вони існують і донині, крім кількох кімнат, виділених монастирю наприкінці 1990-х років².

Серед святинь обителі - датований XVI століттям список Толзької ікони Божої Матері, подарований 2000 року ігуменею Толзького монастиря Варварою, уродженкою Чернігівщини, і написаний 1885 року на Афоні список ікони Божої Матері «Достойно є», подарований 2002 року⁴. На прохання тих, хто не може приїхати до Ніжина, сестри здійснювали з Толзькою іконою поїздки до Києва, Одеси, Запоріжжя та інших місць України⁵.