Миколаївський Милецький чоловічий монастир

Миколаївський Милецький чоловічий монастир Володимир-Волинської єпархії Української Православної Церкви стоїть у селі Мильці на Волині, на західному березі річки Турії; богослужіння в обителі звершують церковнослов'янською мовою^{8, 4}.

Про час заснування обителі академічні джерела говорять по-різному. Енциклопедія історії України вважає найдавнішою документальною згадкою запис князя Сангушка про передачу своїх володінь дружині Ганці, серед яких названо «monastyr S. Nikolaja Milcze»; дослідники датують документ часом до 1463 року і вважають, що йдеться про Сангушка Федьковича, князя на Ратні й Ковелі, який помер 1454 року, — отже, того року монастир уже існував¹. Енциклопедія Сучасної України обережніша: обитель імовірно існувала від кінця XV — початку XVI століття, а в писемних джерелах згадана 1532 року як діюча². Власна розповідь монастиря повторює дату близько 1463 року і додає, що монастирський пом'яник називає чернече ім'я князя — Іоаким³.

До кінця XVI століття обитель була під патронатом князів Сангушків, чиїми зусиллями вже в середині XVI століття стала однією з найвідоміших і найзаможніших на Волині; про це свідчать фундушний запис монастирю 1542 року і заповіт 1547 року князя Федора Андрійовича Сангушка¹. 1533 року цей князь дав розписку про одержання монастиря у своє відання при обміні угіддями з рідним дядьком³. 1542 року він закінчив в обителі кам'яний храм і видав їй грамоту на самостійне володіння угіддями³; за Енциклопедією Сучасної України, князь звів кам'яну Свято-Микольську церкву замість дерев'яної і передав монастирю навколишні села із землями, сіножатями й озерами, а 1636 року князь В.-Д. Заславський додав ще шість сіл².

Більшу частину першої половини XVII століття патронами обителі були князі Заславські, і монастир зберігав свій релігійний авторитет: його настоятель Йосиф (Чаплич-Шпановський) став єпископом Луцьким і Острозьким, а після нього милецьким архімандритом обрали владику тієї ж єпархії, згодом православного митрополита Київського Діонісія Балабана¹. Точна дата переходу монастиря до унії невідома: з маніфестації холмського унійного єпископа Якова Суші 1682 року видно, що на той час обитель була вже унійною, і сталося це за архімандрита Стефана Гірчака¹. Енциклопедія Сучасної України датує приєднання до унії 1707 роком, а перейменування на Милецьке абатство — 1713 роком². Опис монастирського майна, зроблений у 1760-х роках, свідчить, що обитель залишалася досить заможною¹.

У 1830-х роках, відповідно до тодішньої антиунійної політики, монастир передали православним¹; власна розповідь обителі та Енциклопедія Сучасної України називають 1839 рік^{3, 2}. 1842 року монастирські маєтки, надані ще князями Сангушками, відібрали й підпорядкували міністерству державних маєтностей, а обитель мала щороку отримувати на своє існування три з половиною тисячі рублів¹. Монастир дістав статус першокласного, за яким у ньому мали бути архімандрит, намісник, вісім ієромонахів, чотири ієродиякони, троє ченців і, крім них, двадцять чотири служителі¹. Наприкінці XVIII — на початку XIX століття зусиллями архімандрита Ф. Шашкевича звели двоповерховий братський корпус, а на цвинтарі — кам'яну церкву на честь преподобного Онуфрія; діяли засновані архімандритом Варлаамом (Яскульським) церковно-парафіяльна школа й духовне училище². 1855 року при братському корпусі побудували теплу церкву². Станом на 1914 рік в обителі перебувало сорок два насельники, а 1915 року монастир евакуювали до Харкова². У 1921—1939 роках, коли західна частина Волині входила до Польщі, обитель далі діяла як православна^{1, 2}.

Радянська влада ліквідувала монастир у жовтні 1947 року¹; на його території розмістили психоневрологічний інтернат для людей похилого віку². Відродження припало на початок 1990-х років³; Енциклопедія Сучасної України називає 1993 рік².

Монастирська садиба збереглася майже цілком. Осьова вулиця веде від святих воріт у південній ланці огорожі до майданчика між дзвіницею і головним храмом; неподалік воріт стоїть будинок настоятеля (початок XVIII століття, перебудований на зламі XIX—XX століть), далі на північ тягнеться братський корпус (кінець XVIII століття), у середній частині якого влаштовано теплий Преображенський храм — спочатку, від 1855 року, святого благовірного князя Олександра Невського, — з фасадами в псевдоруському стилі⁴. Північним торцем корпус упирається в храм святителя Миколая Мирлікійського (1542), вигляд якого своєрідно поєднує риси домонгольського зодчества Русі й готики; у 1990-х роках у вівтарі виявили залишки фресок XVI століття, а на початку 2000-х одну з них відреставрували⁴. За двадцять п'ять метрів на захід від храму підноситься дзвіниця (XVI—XIX століття), а за кілометр на південь, на цвинтарі, монастиреві належить храм преподобного Онуфрія Великого (XVIII століття, дерев'яні куполи другої половини XIX століття)⁴.

Серед святинь обителі — образ святителя Миколая Мирлікійського, який шанують замість давньої ікони, евакуйованої 1915 року до Харкова, розчищеної 1916 року від пізніших нашарувань і датованої XVI століттям, а за радянського часу втраченої, — і хрест із часточкою мощів святителя Миколая⁵. У Преображенському храмі — могила схіархімандрита Олексія (Філозофа), що спочив 20 лютого 2000 року: у 1940-х роках він був насельником цього монастиря, згодом трудився в інших обителях і прославився як досвідчений духівник, а 2001 року труну з його останками перенесли сюди з місця первісного поховання⁵. Обитель відзначає Преображення Господнє 19 серпня, пам'ять святителя Миколая Мирлікійського 22 травня і 19 грудня та пам'ять преподобного Онуфрія Великого 25 червня⁶.

Монастир має власний скит — Свято-Іоанно-Предтеченський у селі Вербка Ковельського району⁷. Від 1997 року скит Різдва святого пророка Іоанна Предтечі діяв у селі Краска Ратнівського району, а 2001 року його перевели до Вербки⁷; там влаштували храм Різдва Іоанна Предтечі, готовий до 2007 року, і церкву преподобного Серафима Саровського — від 2010 року^{7, 2}.