Василівський жіночий монастир

Василівський жіночий монастир стоїть у місті Овручі на Житомирщині, при давньому Василівському храмі. Овруцька єпархія називає цей храм однією з найстаріших кам'яних церков України і пам'яткою архітектури XII століття національного значення³, а «Енциклопедія історії України» - комплексною пам'яткою архітектури і монументального мистецтва другої половини XII століття⁵.

Історія обителі починається з храму, і його початок сама обитель викладає як переказ: припускають, що 997 року святий рівноапостольний князь Володимир, у хрещенні Василій, звів тут дерев'яну церкву святителя Василія Великого, свого небесного покровителя¹. Єпархіальний нарис додає, що храм постав на місці, де доти стояло язичницьке капище³.

Приблизно через двісті років кам'яний храм тієї самої присвяти збудував князь Рюрик Ростиславич, який теж носив у хрещенні ім'я Василія¹. «Енциклопедія історії України» називає замовником Рюрика Ростиславича зі смоленської династії й відносить споруду до другої половини XII століття⁵; єпархіальний нарис датує будівництво 1190 роком³. Обидва церковні джерела вважають імовірним автором проекту придворного зодчого Рюрика Петра Милоніга^{1, 3}.

За планом це чотиристовпний хрещато-баневий триапсидний храм; до західного фасаду прилягають дві круглі вежі, фасади розчленовані профільованими пілястрами, а в інтер'єрі збереглися фрагменти давнього фрескового розпису з позолотою⁵. У вежах були гвинтові сходи на хори, і обитель зазначає, що для XII століття відомий поки один подібний приклад¹.

У XIII-XV століттях святиня запустіла й перетворилася на руїни¹. Єпархія відносить часткові розорення до 1240 і 1299 років, коли храм плюндрували татари, а майже повне зруйнування - до 1321 року, під час облоги міста військами литовського князя Гедиміна³. Опис 1519 року говорить про церкву як про колись златоверху, а на той час спалену ворогами й розбиту¹.

На руїнах, за переказами, які наводять обидва церковні джерела, люди чули спів ангелів і відчували пахощі, а дехто розповідав, що бачив тут Пресвяту Богородицю і святителя Миколая^{1, 3}. На місці давнього храму змінилися три дерев'яні церкви: перша згоріла невдовзі після побудови, другу 1596 року зайняли уніати й пізніше зруйнували козаки, третю розібрали 1784 року через загрозу падіння давніх кам'яних склепінь¹.

Склепіння впали пізніше, 1842 року; після цього вціліли три вівтарні апсиди, дві арки склепінь східної стіни та частина північної¹. Від 1860 року збирали кошти на укріплення руїн^{1, 3}, а 1864-го проект відновлення пам'ятки схвалив імператор Олександр II, але до реставрації тоді не дійшло³. У 1876-1877 роках біля північної стіни звели кам'яну каплицю святителя Василія Великого, а самі руїни вкрили дерев'яним навісом¹.

На межі XIX-XX століть збір коштів на відновлення давнього храму ініціювали волинські архієпископи Модест (Стрельбицький) і Антоній (Храповицький)¹; єпархіальний нарис відносить задум реставрації до 1904 року й пов'язує його з архієпископом Антонієм³. У 1906 році, щоб опікуватися відновлюваною святинею, при храмі заснували жіночу монашу громаду, і сестри допомагали у відбудові^{1, 3}.

Реконструкцію за проектом Олексія Щусєва розпочали 1907 року¹. У 1907-1908 роках залишки давньої церкви дослідив архітектор Петро Покришкін, і за його даними Щусєв скоригував креслення^{3, 5}. Міцні частини руїн увійшли до нової споруди без змін, а там, де кладку доводилося перекладати, кожну цеглину нумерували й позначали на кресленні, щоб потім повернути на попереднє місце^{1, 3}.

Цеглу, близьку до давнього зразка, виготовляли на заводі, який побудували самі інокині¹. Під час реконструкції відтворили й бойові галереї - проходи в товщі бічних стін, що тягнуться від вівтарної частини до хорів на одному з ними рівні; галереї наскрізь прорізані віконними прорізами, готовими в разі нападу стати бійницями¹.

18 вересня 1908 року на куполі храму встановили хрест¹. У 1910 році жіноча громада дістала статус монастиря, і того ж року художник Олександр Блазнов почав розписувати храм за зразком новгородської Спас-Нередицької церкви¹. «Енциклопедія історії України» датує розпис 1910-1911 роками й додає, що одну з композицій виконав Д. Стеллецький⁵, а єпархіальний нарис називає серед авторів розписів, фрагменти яких збереглися в інтер'єрі, також К. Петрова-Водкіна і Ф. Волкова³.

Іконостас у новгородській манері XVI століття виготовили в Москві за проектом Щусєва, обручевидне панікадило - у Петербурзі, а плити для підлоги вирізали з місцевого червоного кварциту¹. Єпархіальний нарис повідомляє, що 1910 року до відбудованої святині подарували з Новгорода старі ікони й що шість із них, як установили київські реставратори в 1970-х роках, написав або Андрій Рубльов, або хтось із його найближчих учнів³.

3 вересня 1911 року храм освятили¹. Обитель і єпархія сходяться на тому, що на освячення приїхав імператор Микола II^{1, 3}; єпархія додає, що він пожертвував на храм десять тисяч рублів і подарував панікадило давнього стилю, виготовлене в петербурзькій майстерні Вебера³. Наприкінці богослужіння архієпископ Антоній підніс імператорові ікону святителя Василія Великого, а ігуменя Павла - просфору³.

За роботу в Овручі Щусєва удостоїли звання академіка¹. Його реконструкція була однією з перших такого роду в Російській імперії й на свій час визнавалася вдалою; пізніше дослідники дійшли висновку, що основа глави храму була багатоступеневою і, відповідно, вищою¹. «Енциклопедія історії України» називає Василівську церкву однією з найкращих споруд свого стильового напряму⁵.

На схід від вівтаря звели монастирські будівлі у стилі кам'яних псковських палат XIV-XV століть за проектом Володимира Максимова, помічника й учня Щусєва^{1, 3}. Вони утворюють витягнутий із заходу на схід замкнений комплекс із внутрішнім двориком: південний бік - великий корпус, де, крім келій, облаштували теплий храм ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість», північний - господарські будівлі, на західному - невелика дзвіниця¹. У будівництві допомагали самі насельниці³. Дзвіницю розібрали за радянського часу й відновили у 1990-х роках¹.

У 1914 році в монастирі жило 75 монахинь³. Про час закриття джерела розходяться: єпархіальний нарис пише, що обитель діяла до 1935 року, а історія на сайті самої обителі відносить закриття до 1920-х років^{1, 3}. Обидва сходяться на тому, що монастир закрила радянська влада, а Василівський храм став парафіяльним^{1, 3}. У 1944 році обитель відродилася, і історія обителі так само називає часом відродження 1940-ві роки^{1, 3}; у 1959 році монастир закрили вдруге, а храм знову став парафіяльним^{1, 3}.

1989 року, за клопотанням настоятеля храму ігумена Віссаріона, будівлю Василівського собору передали жіночому монастирю, і напередодні тисячоліття хрещення Русі під його керівництвом храм відреставрували: відновили давні фрески й увесь іконостас, а пізніше покрили храм міддю³. Наступного, 1990 року монастирю передали й монастирський корпус, який доти був дитячою лікарнею, а потім навчальним корпусом професійно-технічного училища³. Цим роком історія обителі датує її друге відродження¹.

На честь тисячоліття Василівського храму 1997 року на його території встановили пам'ятний хрест із гранітною плитою, на якій викарбувані слова молитви князя Володимира, проголошені ним при хрещенні киян³.

Своєю святинею обитель називає ікону з часткою мощей преподобномученика Макарія Овруцького, Канівського і Переяславського, уродженця Овруча, який на початку XVII століття став постриженцем і настоятелем місцевої Успенської обителі². Частку мощей вклали в раку на початку XX століття; вона певний час стояла в старому Спасо-Преображенському соборі, потім її перенесли до Василівського храму, а 2002 року - до нового Спасо-Преображенського собору². У 2008 році поблизу монастиря відкрили пам'ятник преподобномученикові Макарію².

26 вересня 2015 року в Овручі відкрили й освятили пам'ятник святому рівноапостольному князю Володимиру, приурочений до тисячоліття блаженної кончини хрестителя Київської Русі; після літургії у Спасо-Преображенському соборі до пам'ятника пройшов хресний хід³. 6 листопада того ж року біля цього пам'ятника сестри обителі разом зі студентською молоддю і парафіянами зустріли митрополита Овруцького і Коростенського Віссаріона, який очолив у Василівському храмі урочисте богослужіння на честь образу Божої Матері «Всіх скорботних Радість»; співав молодіжний хор⁴.