Преображенський Києво-Межигірський чоловічий монастир

Спасо-Преображенський Києво-Межигірський чоловічий монастир Української Православної Церкви відроджується в урочищі Межигір'я біля села Нові Петрівці Вишгородського району на Київщині^{1, 5, 6}. Давня обитель стояла тут у видолинку між лісистими схилами правого берега Дніпра і була, за Енциклопедією Сучасної України, другим ставропігійним монастирем Київської єпархії після Києво-Печерської лаври^{2, 3}.

Про її початок перекази розходяться між собою. За монастирською легендою, яку наводить Енциклопедія Сучасної України, обитель заснували 988 року грецькі монахи на чолі з митрополитом Михаїлом або ж 1164 року князь А. Боголюбський². Стаття тієї самої енциклопедії про Нові Петрівці переказує натомість легенду, за якою монастир існував уже на початку X століття⁴, а історична довідка Петрівської сільської ради відносить прихід грецьких монахів на дніпровські кручі до IX століття⁷.

Ще в другій половині XIX століття київські історики М. Закревський і М. Петров піддали ці легендарні свідчення сумніву й датували появу самої легенди початком XVII століття². Перші достовірні свідчення про обитель належать до початку XVI століття^{2, 4}; Велика українська енциклопедія пише, що монастир виник ще за Давньої Русі, проте перші документальні згадки про нього відомі з початку XVI століття³.

У літописах святиню називають Південною Лаврою, а перший кам'яний храм, що постав на її території, називали Білий Спас; за часів навали хана Батия ту будову зруйновано, і межигірська братія звела новий, уже дерев'яний, храм Миколая Чудотворця⁵. Історична довідка сільської ради відносить знищення обителі монголо-татарською навалою до 1240 року⁷.

У перші десятиліття XVI століття тут стояв Свято-Микільський храм, а братія отримувала медову дань із сіл Вишгород, Петрівське, Товстий Ліс, Оране, Козаровичі й Варемля². 1500 року князь Ю. Слуцький подарував монастиреві Євангеліє².

1523 року король Сиґізмунд І дав ігуменові М. Щербині привілей на обитель - землю і звільнення від повинностей, - а київським воєводам і митрополитам заборонили втручатися в її справи²; до того самого року Велика українська енциклопедія відносить відновлення монастиря після запустіння³.

Після Люблінської унії 1569 року польські королі почали надавати обитель у володіння писарям коронної канцелярії руських справ: 1571 і 1572 років монастир разом із вишгородським городищем дістав королівський писар Є. Висоцький, а по його смерті 1580 року - Я. Висоцький, який володів ними до 1595 року². Наприкінці XVI століття про обитель дбав князь К. Острозький, а 1592 року її пограбували повсталі козаки К. Косинського^{2, 7}.

Вважається, що 1610 року стараннями ігумена Афанасія монастир дістав ставропігію з підпорядкуванням Константинопольському патріархові^{2, 3}; за викладом Інформаційно-просвітницького відділу Церкви, відновити обитель у XVII столітті вдалося старцеві Афанасію, який прибув з Афону⁵.

На початку XVII століття тут було три церкви - Спасо-Преображенська 1611 року, Микільська з трапезною 1609 року й Петропавлівська надбрамна з дзвіницею 1607 року, - а також печерна церква, і вся забудова була дерев'яна³. Такою монастир зображений на рисунку 1651 року нідерландського художника А. ван Вестерфельда; усі дерев'яні споруди загинули в пожежі 1665 року³.

Обитель уславилася духовною опікою над запорозькими козаками². Після зруйнування Трахтемирівського монастиря вона стала «військовим» монастирем Запорозької Січі - у 1672-1709 та 1734-75 роках, - і козаки підпорядкували їй Січову Покровську церкву, Самарський монастир з угіддями та низку похідних церков, закріпивши це універсалами².

Межигірські ченці направляли церковнослужителів до січових церков і до Самарського Свято-Микільського монастиря^{2, 3}, приймали запорожців, які приходили на прощу, покаяння, послушництво й постриження в ченці, щорічно збирали милостиню на монастир і виконували доручення січової старшини². Від 1672 року при обителі діяв шпиталь для старих і немічних січовиків, на утримання якого Січ передала монастиреві земельні володіння^{2, 3}.

Гетьманські універсали надавали обителі значні маєтності: 1656 року Б. Хмельницький передав їй у власність містечко Вишгород із селами Петрівці й Мощони^{2, 7}, а за грамотами царів монастир одержав поселення Бобровичі, Козаровичі, Ясногородку, Ігнатівку й Глібівку². Велика українська енциклопедія називає серед тих, хто опікувався обителлю, гетьманів Б. Хмельницького та І. Мазепу й останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського³.

За історичною довідкою Петрівської сільської ради, київський митрополит Петро Могила ставив ченців Межигір'я та їхнє суворе дотримання статуту за взірець, а братії на той час налічувалося близько ста п'ятдесяти осіб⁷.

1652 року в монастирі прийняв чернечий постриг патріарх Іоаким (Савєлов), який надалі опікувався обителлю й профінансував будівництво мурованого Спасо-Преображенського собору 1676-1690 років^{2, 3}. 1703 року за грамотою Петра І монастир утратив ставропігійний статус і був підпорядкований Київській митрополії, а 1710 року ставропігію відновлено².

В обителі сталися пожежі 1663, 1665, 1717, 1764 і 1787 років, після яких її неодноразово перебудовували². У XVIII столітті монастир належав до середніх: мав земельні володіння й господарство з млинами, озерами, гутами та шинками, а селяни відбували на нього дводенну панщину².

1766 року навпроти західного фасаду собору звели видовжений двоповерховий мурований братський корпус, а 1772-1774 років коштом кошового отамана П. Калнишевського - мурований корпус із надбрамною дзвіницею та Петропавлівською церквою; автором обох був київський архітектор І. Григорович-Барський^{3, 7}. Свого часу в обителі діяли Преображенський собор, церква Зішестя Святого Духа, трапезна Миколаївська, шпитальна Благовіщенська та надбрамна Петропавлівська².

Тут поховано білоцерківського і фастівського полковника С. Палія та наказного гетьмана О. Гоголя²; Велика українська енциклопедія датує поховання О. Гоголя 1679, а С. Палія - 1710 роком і називає послушником монастиря ватажка Коліївщини М. Залізняка³. В обителі укладено так званий Межигірський літопис 1608-1700 років, що належав межигірському уставникові І. Кощаківському².

Монастир ліквідовано на виконання указу Катерини ІІ від 10 квітня 1786 року про секуляризацію церковних і монастирських земельних володінь, а маєтки відібрано в казну^{2, 3, 7}. За історичною довідкою сільської ради, обитель мали перевести до Таврії, а на її місці розмістити військовий лазарет⁷. У квітні 1787 року, напередодні відвідин імператриці, монастир згорів³.

Велика українська енциклопедія зазначає, що про ту пожежу в Києві побутувала версія про підпал монастиря за наказом Катерини ІІ й що згадку про це залишив Т. Шевченко в поемі «Невольник»; сам монастирський комплекс Т. Шевченко змалював 1843 року³, і того самого року він побував у Нових Петрівцях⁴.

Собор удруге потерпів від пожежі 1810 року, після чого його відбудував у класицистичних формах архітектор І. Кедрін, і 1820 року храм наново освятили³. На території колишньої обителі з ініціативи київського магістрату протягом 1798-1884 років діяла Києво-Межигірська фаянсова фабрика^{2, 3}; для неї І. Кедрін у 1812-1817 роках спорудив вісім виробничих корпусів, а в 1816-1817 роках перебудував мурований братський корпус³.

У 1885-86 роках монастир відновлено завдяки зусиллям митрополита Платона (Городецького)². Указом Святішого Синоду від 17 січня 1886 року настоятелем обителі з возведенням у сан архімандрита призначено преподобного Іону Київського⁸; за викладом Свято-Троїцького Іонинського монастиря, його поставили розпорядником усіх будівельних робіт, і незабаром зусиллями настоятеля й братії обитель почала процвітати⁹.

1894 року монастир перетворено на жіночий і підпорядковано Києво-Покровському монастирю^{2, 3}. Наприкінці XIX століття тут діяли Спасо-Преображенська й Петропавлівська церкви, а при обителі відкрито церковно-парафіяльну та сільськогосподарську школи². Монастир діяв до 1919 року, коли його закрили більшовики^{2, 3, 4}.

1921 року в його стінах оселилася група художників, що прагнула відродити традиції української кераміки, а протягом 1923-1931 років будівлі займав Межигірський мистецько-керамічний технікум, з 1930 року інститут, переведений 1931 року до Києва; келії заселила комуна бойчукістів^{2, 3, 4}. 1930 року Ф. Ернст запропонував створити тут державний культурно-історичний заповідник, проте цього не здійснили, а 1931 року знищено іконостас Спасо-Преображенського собору³.

На виконання рішення Політбюро ЦК КП(б)У від 13 квітня 1935 року протягом 1935-1936 років знесено собор і всі монастирські споруди³; Енциклопедія Сучасної України датує розбирання монастирських будівель 1933-35 роками². Велика українська енциклопедія називає монастир визначним комплексом архітектурних пам'яток XVII-XVIII століть, знищення якого суттєво збіднило історико-культурну спадщину України³. Від давньої обителі збереглося монастирське джерело Дзвінкова криниця, що від 1984 року є гідрологічною пам'яткою природи місцевого значення⁴.

Відкриття Спасо-Преображенського Києво-Межигірського чоловічого монастиря в селі Нові Петрівці Вишгородського району Київської області благословив Священний Синод Української Православної Церкви на засіданні 14 червня 2011 року, журналом № 31¹. Того самого року Церква розпочала роботи з відновлення святині⁵.

10 квітня 2021 року, у Батьківську суботу Великого посту, в обителі звершили Божественну літургію та панахиду за стародавнім літописним пом'янником XVII століття монахів-козаків і ктиторів монастиря⁵. 29 липня 2021 року керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Бориспільський і Броварський Антоній звершив чин освячення накупольного хреста храму, який будується на честь преподобного Льва Оптинського, після чого хрест установили на центральний купол храму⁶.

У слові після того богослужіння митрополит Антоній сказав, що обитель кілька разів закривалася і, «якщо Господь дозволить, це буде вже третє відтворення цієї обителі»⁶. Фахівці вважають, що завдяки літописам, кресленням та архівним фотографіям відбудувати обитель цілком можливо⁵.