— Ось уже два роки, як ви тут у Лаврі, у такому, почасти, блокадному становищі… не шкодуєте, що весь цей час перебуваєте тут?
— Анітрохи. Навпаки, мені навіть здається, що нам ще бракуватиме цього часу. Часу, у якому більше чогось справжнього, непідробного. Коли якось по-особливому, ближче чи що, бачиться Промисел, ніби ти до нього доторкаєшся… і все в тебе складається так, що інакше й бути не могло. А ще ти помічаєш, що в житті ти зовсім не самотній, не лише щодо людей, але й у тому, що називають допомогою згори. І цей ні з чим не зрівнянний досвід багато чого вартий… Усе це складно передати словами. Багатьом же здається, що тільки-но нас викидає зі звичної течії життя, то все пропало. Але ні, тут лише починається все нове, добре.
— Що ж, тоді згадаймо, з чого все почалося. Отже, у середу 9 серпня 2023 року, ще до засідання суду у справі про виселення братії, Заповідник надіслав листа з вимогою до дев'ятої ранку наступного дня звільнити всі три готельні корпуси.
— Так. Я була тут. Це була моя зміна, і я пам'ятаю, як частина людей, що мешкали в нас, вирушили до будівлі суду підтримати братію. Повернулися вони всі досить пізно — після дев'ятої вечора. І наступного ранку збиралися назад до суду, бо остаточного рішення ще не було. Про вимоги Заповідника нас попередили, але така поведінка з їхнього боку не тільки була цілком протизаконною, але й відсилала радше до далекого більшовицького минулого, особливо щодо ченців і віруючих. Усе це сильно обурило наш церковний народ: біля ґанку готелів 10 серпня зібралися парафіяни, підтягнулася братія, тож представникам Заповідника, які з'явилися близько 10 ранку, довелося піти назад, формально зафіксувавши недопуск.
— Приблизно в цей же час почалося засідання суду. Усе було передбачувано: повне задоволення позовних вимог Заповідника. Нам лишалася тільки можливість подати апеляцію. Але несподіванки на цьому не скінчилися. Виходячи з будівлі суду, ми дізналися, що вхід на нижню територію Лаври було закрито для всіх, окрім братії.
— Ну так, того вечора наші паломники вже не змогли потрапити до готелю. Комусь із них усе ж дозволили забрати свої речі, але решті довелося ночувати у храмі прп. Агапіта. А наступного ранку заступник директора повісив на двері нашого корпусу табличку з написом «Доступ до корпусу заборонено», принагідно розмістивши охорону в продуктовій крамниці, що стояла поруч. Охоронцям було доручено нікого до нас не впускати і навіть перешкоджати будь-яким спробам щось нам передати, зокрема продукти. Ось так 11 серпня почалося наше «затворництво».
— І як же ви тут виживали?
— По-перше, у нас у готелі були якісь запаси, що називається, першої необхідності, а їжу нам увесь час передавали через вікно. До того ж, дізнавшись про те, що сталося, наші чуйні православні люди одразу ж почали слати посилки. Нас забезпечили всім необхідним і навіть більше, особливо щодо кухонного начиння. Підтримку відчували дуже сильно. Братія також підтримувала і молитвою, і добрим словом, і, нерідко, просто частуванням із братського столу чи саду.
— А як складалися справи з духовним окормленням. Зрозуміло, що саме по собі перебування в монастирі вже до багато чого зобов'язує, проте ви були позбавлені можливості відвідувати храм, причащатися…
— Десь на п'ятий день архімандрит Варнава зумів організувати всередині богослужіння і причащати людей запасними Дарами. Але це стосувалося лише 58‑го готелю. У нас же на той час нікого зі священників уже не було. Ба більше, коли архімандрит Самуїл після Літургії з Чашею підійшов до нашого корпусу, йому навіть через віконце не дозволили нас причастити. У таких умовах нам залишалося тільки підключатися до відеотрансляції і всім разом стежити за богослужінням. Природно, у нас було своє молитовне правило. Ми вирішили, що треба ходити хресною ходою, читати особливі молитви, щоб у нас не забрали корпус. І ось хресною ходою по корпусу ми ходимо донині: тобто ми читаємо ранкові молитви, потім підіймаємося на кожен поверх, читаємо там Євангеліє і проходимо поверхом із молитвою. Згодом, не без допомоги отця Варнави, у нас виробився свій молитовний устав. Тільки наприкінці серпня був єдиний раз, коли один із лаврських батюшок ризикнув і «тайноутворююче» проник до нас у корпус, висповідав і причастив усіх нас.., але це був єдиний раз.., після цього ми, набравшись сміливості, таким самим «тайноутворюючим» чином стали відвідувати богослужіння… Доводилося вставати дуже рано, щоб не бути поміченими. Але знову ж таки завжди було небезпечно, бо на постах була охорона.
— Як налагоджувалися стосунки з охороною, чи були серед них ті, хто ставився до вас із розумінням, ішов назустріч?
— Жодних конфліктних моментів у нас з охороною не було. Ми, по суті справи, нічого не порушували і не переходили за межі недозволеного. Центральним виходом ми не користувалися і настільки вже звикли ходити нашими потаємними ходами, що вхідні двері нам не потрібно було навіть відчиняти… Охорона завжди була в нас на видноті. Вони нам казали, що ви можете звідси піти. Іти дозволяли, просто ми розуміли, що повернутися назад уже не зможемо. Звісно, бували різні зміни охорони. Хтось влаштовував рейди територією з пошуками парафіян, які увійшли не за списком, але якихось уже надто кричущих ситуацій у нас із ними не траплялося. Тільки одного разу біля храму нас почали перевіряти, допитувати, хто ви, звідки.., ми довго з ними розмовляли, і вони навіть готові були вивести нас за межі монастиря, але потім розмова пішла якось по-іншому. Ми пояснили свою ситуацію, особисту життєву, що в нас є така можливість, і вони, незважаючи на свою суворість, якось пом'якшали, поставилися з розумінням і відпустили нас.
— Наступний значущий момент — це візит 1 вересня уповноваженого Верховної Ради з прав людини, після чого передавати продукти дозволили безпосередньо — через двері.
— От тільки це рішення нас анітрохи не торкнулося, воно стосувалося лише готелів № 57 і № 58. У нас же все залишалося по-старому. І нашим доброзичливцям, тим, хто постачав нас продуктами, також доводилося вичікувати, щоб не потрапити на очі охороні.., але голодними ми не залишалися.
— А як складалися справи з розпорядком?
— У нас виробився режим: ранкове правило, потім сніданок, далі прибирання всього корпусу, о першій дня акафіст, потім трішки відпочинок, час для особистих справ, вечеря і вечірнє правило.
— В умовах, коли прогулянки стали неможливі, чи не виробилася ще звичка без кінця ходити по кімнаті, намотуючи часом кілометри, як це було у звичці Достоєвського?
— Звісно, прогулянок бракує, але їх можна компенсувати гімнастикою… я спіймала себе на думці, що в мене був колись знайомий, якого замолоду посадили до в'язниці, і він вийшов звідти такий атлетичний, що я не могла не запитати, як це можливо, і він тоді сказав, що для цього ж не потрібно багато місця. Я часто згадую ці його слова. І, так, належну денну норму в шість кілометрів ми відшкодовуємо щоденним прибиранням. Це теж фізична праця: ми постійно пилососимо, миємо всі поверхи, навіть там, де в нас ніхто не живе. Зайдіть до будь-якої кімнати — у нас усе прибрано і все вимито. Окрема історія — догляд за квітами, які за весь цей час розрослися неймовірно.
— Що ж, ось ми наближаємося до ще однієї переломної події: після семи місяців блокади охорону готелів зняли. З 4 березня 2024 року ваші корпуси вже ніким не охороняються.
— Так, жити стало дещо легше, але все одно гуляти надто вільно територією ми не можемо, бо будь-якої миті до тебе може під'їхати поліцейська машина і почнеться перевірка документів із розпитуваннями: чому ми тут перебуваємо в цей час?.. Природно, щоб уникнути всього цього, ми намагаємося не виходити, хоча зараз уже немає таких жорстких заходів і ми спокійно можемо відчинити двері, але повної свободи все одно немає. Та й потрапити на територію Лаври так само складно. Не всі з нас можуть безвиїзно тут залишатися: у когось сім'я, у когось квартира, якісь іще обов'язки, і хоч кілька разів на місяць, але все ж потрібно потрапити додому. Доводиться перелазити через лаврський мур, а це завжди ризик, бо недостатньо тільки перелізти, потрібно ще тихенько йти і дивитися, чи немає поруч поліції, або вичікувати слушної миті. І ми, знову ж таки, намагаємося приходити, коли вже смеркає. Ось учора прийшла о пів на десяту — у цей час охоронці відпочивають і вони не такі пильні.
— Як знайомі та друзі реагують на ось таке, як багатьом може здатися, пригодницьке життя?
— Мене часом це, чесно кажучи, бентежить, бо багато хто просто не розуміє всієї серйозності й утоми, з якими доводиться тут стикатися. Узяти хоча б виснаження від постійного, уже хронічного, стресу чи тривоги, що переслідує тебе, коли пробираєшся сюди. Мені навіть довелося зняти на відео весь цей шлях, бо в уявленні багатьох я просто, як і роками раніше, ходжу на роботу. Тож доводиться показувати, пояснювати. Я навіть придумала, як відповідати на часті запитання про те, що я тут роблю і які зараз мої обов'язки. Кажу: ми тут сторожі, не адміністратори, як було раніше, ми всього лише стережемо й обслуговуємо цю будівлю, щоб вона була в житловому стані. Кинути її не можна. Щойно ти кидаєш приміщення, воно занепадає. Це ми вже спостерігали на прикладі відібраного в ченців 34‑го корпусу, де всюди на стінах цвіль і здуті паркетні підлоги. Та сама історія і з колишнім семінарським гуртожитком. А ще запах цвілі в Успенському соборі, підвищена вологість у печерах… Та й усі інші, захоплені в ченців, корпуси залишаються, у кращому разі, без належного нагляду. Про це все доводиться пояснювати — хтось розуміє, але далеко не всі.
— А взагалі, чи складно залишатися вірним собі, коли тебе не розуміють знайомі люди?
— Складно. Був навіть момент, коли я запитувала себе: ну скільки це вже може тривати, для чого і кому все це потрібно, адже ми, по суті справи, не працюємо, питання не вирішуються, суди затягуються, зарплати немає, бо зрозуміло, що Лавра повною мірою не функціонує. І я навіть якось сказала нашому парафіяльному батюшці, отцю Сергію, а може, мені вже закінчувати свій подвиг? І тоді він мене запитав: «Скажіть, може, у Вас проблеми є, можливо, у чомусь гостра потреба, на роботу йти, гроші заробляти?». Та ні, кажу: крайньої потреби я не відчуваю, мені допомагають діти, вони все розуміють. «Тоді давайте я буду за Вас щодня молитися, тільки ви не йдіть, будь ласка, звідти»… Підтримка дуже допомагає. До того ж, я людина відповідальна, і для мене, за стільки вже років, що я тут адміністратором, усе це стало мало не моїм дітищем, майже як квартира чи рідний дім, і ти не можеш ось так узяти і кинути його.
— Чи змінилося за цей час ставлення до Бога?
— Коли я тільки прийшла до Лаври, мені здавалося, що я попрацюю тут лише рік. Це було певною мірою продовженням мого воцерковлення, мені тоді було цікаво розібратися, що ж це в нас за віра така православна. І мені теж спочатку ставили запитання: «А з якою метою ти туди пішла?» І я, чесно кажучи, досі не знаходжу на них якоїсь виразної відповіді. Проте є чітке розуміння, — я на правильному шляху, усе це були не випадкові кроки, усе до цього вело, і навіть ті втрати, які в мене в житті трапилися, — теж не випадкові, хоча це й складно прийняти. Вочевидь, у всьому цьому є якесь призначення. Тому так, я стала більше довіряти Богові. До того ж, для мене багато в чому став зрозумілішим шлях тих, хто добровільно відмовляється від звичного укладу життя, свободи дій і бажань. Раніше мені здавалося це складним і незастосовним до мене. А зараз я вчуся навіть із таких життєвих обставин видобувати користь і, насамперед, духовну.
— А щодо себе, чи дізналися Ви щось нове? Усе-таки обстановка, м'яко кажучи, неспокійна, когось вона пригнічує, а когось, навпаки, робить сильнішим.
— Так, це, почасти вимушене, затворництво тут — саме те, що мені потрібно, бо не зрозуміло, чим би я займалася, якби не було всього цього. Чесно кажучи, я б ніколи не стояла і не читала в такій кількості вечірніх правил, не ходила б хресними ходами… І ось, коли зараз я потрапляю до себе додому, то мені цього вже бракує, тож не раз спадало на думку, а чи не пройтися хресною ходою по квартирі? (сміється). Ось для мене в цьому є певна користь, до того ж, ти про щось глибше замислюєшся. Отже, для чогось усе це нам потрібне.
— Як ви відреагували на новину про те, що близько двадцяти наших насельників покинули обитель, тоді як ви залишаєтеся і живете в Лаврі, практично як її насельники?
— Я розуміла, що ситуація може бути серйозною… їм повісили ярлик «московські попи», зробили мало не ворогами народу. Тож ні, я анітрохи їх не засуджую. Ми ж усі різні, хтось чогось боїться, а хтось ні…
— Але ж далі погроз, по великому рахунку, справа так і не зрушила. Звісно, дісталося нашому намісникові митр. Павлу: і тимчасове ув'язнення в СІЗО, і недопуск до Лаври, але решта братії, здебільшого, обійшлася самими лише погрозами. У когось вони, звісно, переходили в надумані страхітливі сюжети.., але все одно це було лише передчуттям, часто перебільшеним, роздутим…
— Хвилини слабкості трапляються в кожного… Якось Анну Андріївну Ахматову запитали, чи можна покинути Батьківщину, рятуючись від смерті, чи це все одно зрада? І вона відповіла: «А що, по-вашому, втеча святого сімейства до Єгипту, як не еміграція… Важливо розуміти: від чого біжиш і куди йти»… Загалом, складно сказати. Але повторюся, усі ми різні.
— Загроза захоплення Лаври досі нависає над усіма нами. Як Ви для себе відповідаєте на думку про остаточне закриття нашої обителі, що мимоволі приходить?
— А пам'ятаєте, що казав старець Порфирій, духівник Гефсиманського скиту Троїце-Сергієвої Лаври, за часів навислої з боку більшовиків загрози розправитися з Православ'ям? «Вороги думають побороти Церкву і нацьковують на Істину людей нерозумних. А врешті-решт, гріх буде переможений стражданням і стійкістю тих чад Святої Церкви, що залишилися вірними Православ'ю. Ось, у боротьбі і трудах пізнається любов до Бога і Церкви… Так, дуже шкода нашу Церкву. Мабуть, що всі храми закриють і останні обителі зруйнують. Але це не біда. І при закритті Вона засяє таким світлом, що переможе темряву тих, хто Її закриває, і поклоняться Церкві ті, хто нині Її гонить». Стільки надії, бадьорості й сили у словах старця. Звісно, кожен із нас сподівається на те, що загалом закінчиться не тільки війна, але й випробування, які тут відбуваються, і що, безсумнівно, ми ще будемо тут трудитися…
— Чудові думки. Дуже Вам дякую!
