Благовіщенський жіночий монастир

Село Приозерне на Херсонщині лежить на півострові між озерами Біле і Безмен, за 12 верст на північний захід від Херсона; тут стояв Благовіщенський общежительний жіночий монастир, який Херсонська єпархія відносить до числа відомих обителей півдня країни^{1, 2}.

Початок обителі поклав благодійник Лев Балтазарович Скадовський (1814-1886): 1856 року він виділив 280 десятин під благодійний заклад - притулок для дівчат бідного стану та вдів^{1, 2}. Спершу в притулку знайшли пристановище 3 монахині й понад сто бідних, що годувалися з монастирського господарства, а керувала ними ігуменя Софія; сестри займалися сільським господарством, звели житлові та господарські будівлі й розбили сад¹. До 1866 року тут налічувалося вже 165 насельниць, і йшли сюди з різних місць Херсонської губернії¹.

Точних даних про першу церкву та час її закладення джерело не має; спираючись на традицію, воно припускає, що тут існувала тимчасова дерев'яна церква або каплиця¹. До будівництва кам'яного храму громада змогла приступити лише через 12 років: 1868 року Свято-Троїцьку церкву заклали, а 19 лютого 1869 року освятили - невелику, однопрестольну, теплу, криту залізом¹.

Через 27 років існування громади, 1883 року, за поданням правлячого архієрея Святіший Синод ухвалив дозволити монашій громаді іменуватися жіночим общежительним Благовіщенським монастирем¹. Слово з нагоди цього перейменування виголосив єпископ Далмат; його текст єпархія додала до своєї історії обителі окремим додатком¹. На той час при монастирі діяли школа для дівчаток, майстерні з вишивальницями та швачками, готель для паломників і бібліотека¹.

Храму на честь власного імені обитель не мала, а стара церква вже не відповідала потребам громади. Монахиня Євфросинія, якій тоді було ввірено тимчасове управління монастирем, звернулася до архієпископа Херсонського і Одеського Сергія по благословення на будівництво нового храму й дістала дозвіл 6 червня 1891 року¹. На допомогу настоятельці створили будівельний комітет: голова - священник Микола Автономов, скарбниця монастиря монахиня Феофанія, благочинна монахиня Поліксенія та економка монахиня Августа¹.

Будівництво тривало близько 5 років. Новий кам'яний трипрестольний п'ятибанний храм звели у візантійському стилі: головний престол освятили на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, правий - Різдва Іоанна Предтечі, лівий - великомученика Георгія Побідоносця. Освячення собору звершив 13 жовтня 1896 року архієпископ Херсонський і Одеський Іустин у співслужінні Мемнона, вікарія Херсонської єпархії¹.

Крім собору, до 1897 року постали надбрамна дзвіниця в тому ж візантійському стилі, готель на 16 окремих приміщень, нове просторіше приміщення монастирської школи з інтернатом і стіни з трьох боків обителі з двома вежами по кутах¹. Наприкінці XIX ст. на території обителі було 2 кам'яні храми, дзвіниця, кам'яна трапезна з верхнім дерев'яним поверхом, 16 будівель для келій і будинок школи-притулку, а поза монастирем - ще 5 житлових будівель і 4 будівлі господарських служб¹.

1900 року на зовнішньому дворі, одразу за монастирськими стінами, заходами ігумені Євфросинії заклали Свято-Троїцький собор, розрахований на 800 осіб. Проєкт виконав херсонський архітектор Казимир Квінто; храм заклав 30 липня 1900 року єпископ Новомиргородський Мемнон. Правий приділ спорудили на честь Володимирської ікони Божої Матері, лівий - преподобної Євфросинії Полоцької, а увінчували собор 17 позолочених бань¹.

Розписи собору копіювали фрески храму Христа Спасителя в Москві, Володимирського собору в Києві та церков Києво-Печерської лаври; виконали їх живописці, запрошені з Москви¹. До освячення храму в херсонській друкарні Ходушиної вийшла книга з численними світлинами розпису Свято-Троїцького собору й вичерпними відомостями про розташування кожного сюжету та його духовний зміст¹.

Опис внутрішнього оздоблення, який зберегла єпархія, перелічує поясні зображення 12 праотців у головній бані - від Адама до Єссея, 12 церковних піснописців у кружалах під трьома головними арками та зображення херсонеських святителів на стінах обох приділів⁸. У середньому іконостасі стояли копії двох чудотворних ікон - Касперівської та «Всіх скорботних Радість», а в правому - копія Володимирського образу з храму Христа Спасителя⁸.

Освячення нового собору призначили на 18 серпня 1909 року. 16 серпня архієпископ Херсонський і Одеський Димитрій прибув до обителі пароплавом, пересівши за 20 верст від Херсона на катер; зустрічали його єпископ Новомиргородський Сергій і предводитель дворянства Херсонського повіту Георгій Львович Скадовський, а в самому монастирі - ігуменя Раїса з сестрами^{1, 7}.

Напередодні до обителі привезли з Касперівки чудотворну Касперівську ікону Божої Матері. О третій годині дня її перенесли хресним ходом зі старого собору до нового; перенесення, малу вечірню та читання акафіста звершив начальник Григоріє-Бізюкова монастиря архімандрит Веніамін^{1, 7}. Наступного ранку архієпископ Димитрій освятив престол і антимінси, а єпископ Сергій хресним ходом переніс до нового собору святі мощі зі старого¹.

За трапезою ігуменя Раїса подякувала Георгію Львовичу Скадовському словами: «Ви були не тільки благодійником нашим, але й першим трудівником»¹. Джерело зауважує, що син довершив почате батьком: Лев Балтазарович, виділивши землю під притулок, поклав початок монастиреві, а Георгій Львович збудував Свято-Троїцький собор¹. Сама будівниця храму, схиігуменя Євфросинія, до освячення не дожила, і собор зводили упродовж 10 років⁷.

Благодійників і жертводавців в обителі поминали особливо. За старим трапезним храмом Святої Трійці було кладовище для благодійників, з правого боку нового собору - усипальниця Льва Балтазаровича Скадовського, а з лівого, у спеціально збудованій усипальниці, спочивав прах першої ігумені монастиря Євфросинії; над дверима цієї усипальниці, у північному ґанку собору, написали «Воскресіння дочки Яїра»^{1, 8}.

1917 року краєзнавча газета «Родной край» описала хресний хід 24 травня з Катерининського собору до Благовіщенського монастиря з іконою Богородиці «Житейське Море», яку передав обителі настоятель Катерининського собору. Дорогою хід зустріли біля Стрітенської церкви, а в Арнаутівці (Камишанах) виставили столи з іконами та водою для освячення; служив монастирський священник Димитрій Яхонтов, і образ вручили ігумені Раїсі¹⁰.

Господарство монастиря трималося передусім на праці насельниць: невеликі ділянки землі здавали селянам в оренду, але садівництво, городництво й пасіка були ділом їхніх рук, і обитель забезпечувала харчами не лише себе, а й нужденних в окрузі¹. 1919 року з обителі пішли всі, хто міг, і залишилася третина насельниць. Восени 1920 року монастирський притулок перейшов у відання Унаробразу, замість нього влаштували дитяче містечко імені Петровського, а монастирське господарство з усіма угіддями - 415 десятин - націоналізували й оголосили культрадгоспом, обслуговування й управління яким і далі залишалося в руках сестер¹.

За договором від 26 вересня 1921 року монахині взяли це господарство в орендне користування на 5 років. Діставши його в рік цілковитого неврожаю, вони створили артіль «Благмон» - назву, яка прижилася серед місцевих жителів, - і надлюдськими зусиллями втримали господарство на попередньому рівні¹.

У лютому 1921 року завідувачкою дитячого містечка призначили партійну працівницю А. Оніщенко, яка взялася розладнати життя громади: викликані нею комісії гальмували господарські справи артілі, а з посад послідовно усунули виховательок, учительок і технічних службовців¹. 1922 року дитячому містечку виділили з артільної землі 50 десятин ріллі та 2 десятини саду, а на підставі постанови Губвиконкому від 21 березня того року договір з артіллю переробили й підписали наново 27 березня; тоді ж підписали ще два документи, які визнавали виселення монахинь принципово необхідним¹.

Розгром господарства почався 25 березня, за приписом і за діяльної особистої участі голови місцевого Уїсполкому Радченка, який з'явився до Благовіщенської громади на чолі загону з 300 озброєних червоноармійців, курсантів і жінок-комуністок і зажадав негайно звільнити всі приміщення. Членів артілі оголосили заарештованими, а бібліотеку монастиря було знищено¹.

Третього дня сестер вигнали за монастирську огорожу. З 450 монахинь, що перебували в стінах обителі 1919 року, залишалося лише 180, половина з них похилого віку; троє діб вони пробули просто неба, а 30 березня їх силою зброї загнали в невеликі прибудови за огорожею, по 20-30 осіб у кімнаті¹.

Список сестер монашої громади за даними Херсонського державного архіву станом на 30 січня 1928 року налічує 61 монахиню і 94 послушниці. Відкриває його ігуменя Раїса Іванівна Ілляшевич, 1852 року народження, а замикає послушниця, народжена 1899 року⁹.

3 липня 1928 року президія ВУЦВК ухвалила використати Благовіщенську і Свято-Троїцьку церкви під культурно-освітні установи, посилаючись на те, що вони потребували капітального ремонту¹. Після руйнування бань храми правили за склад для зберігання зерна, майстерні з ремонту автомашин і тракторів, кухню та їдальню¹.

Від 1930 до 1936 року знесли й самі приміщення храмів: камінь розібраних церков відправляли до Білозерки та в інші місця, монастирські кладовища зруйнували й перекопали, а на місці одного зі знищених храмів поставили пам'ятник Леніну¹. Херсонська газетна публікація 2011 року додає, що обидва собори були зруйновані двома вибухами і що з монастирських будівель уціліли лише два будинки та внутрішня брама, яка правила за дзвіницю¹⁰. Від 1945 до 1957 року на території монастиря розміщувалася школа механізаторів - за іншими даними, Білозерський спеціальний дитячий будинок № 3, - а потім тут створили професійно-технічне училище¹.

Долі насельниць склалися по-різному. Частина знайшла притулок у храмі Різдва Богородиці (Грецькій церкві) в Херсоні, де 1950 року служив архімандрит Варсонофій (Юрченко), нині прославлений у лику святих; інших прихистили в храмі Всіх Святих, Свято-Духівському, Успенському та Катерининському соборах, а старанням того ж архімандрита для інокинь і послушниць Благовіщенського монастиря та інших закритих обителей купили два будинки¹.

Уже за радянського часу монахиня Благовіщенського монастиря Євфалія писала ікони, схожі на розписи Свято-Троїцького собору; інокиня Констанція, що жила при Грецькій церкві, також майстерно писала ікони, а інокиня Олімпіада до кінця своїх днів подвизалася в Кіндійській церкві Різдва Богородиці, несучи послух вівтарниці та проскурниці¹. Скорботу розлуки з обителлю сестри вилили у вірші «Прощання з обителлю», який єпархія наводить повністю¹.

31 травня 2007 року Священний Синод Української Православної Церкви, розглянувши рапорт архієпископа Херсонського і Таврійського Іоанна, журналом № 50 благословив відкриття Благовіщенського жіночого монастиря в селищі Приозерне³. Наприкінці того самого року, 14 грудня, журналом № 120 Синод поділив Херсонську єпархію на дві самостійні й утворив Каховську, залишивши Білозерський і Скадовський райони в Херсонській єпархії⁴.

7 грудня 2009 року монастирську надбрамну каплицю повернули Херсонській єпархії¹. 7 квітня 2010 року архієпископ Іоанн звершив біля її стін першу Божественну літургію, з 23 квітня почалися будівельні роботи з її відновлення, а 30 травня правлячий архієрей освятив хрест, встановлений на бані Благовіщенського храму - колишньої каплиці¹.

Паралельно з роботами в храмі розпочали будівництво тимчасових житлових приміщень для насельниць¹. 29 серпня 2010 року відбулося освячення Благовіщенського храму обителі; богослужіння очолив архієпископ Іоанн у співслужінні духовенства Херсонської єпархії, а хресними ходами йшли вірні із сусідніх Білозерки та Камишан¹. 2011 року обитель уперше від початку відновлення відзначила своє престольне свято - Божественну літургію в Благовіщенському храмі звершив той самий архієрей¹⁰.

На 2013 рік обитель мала Свято-Миколаївський скит у селі Радгоспне Скадовського району, де того самого року заклали храм блаженної Ксенії Петербурзької⁶. 25 вересня 2013 року Священний Синод, розглянувши рапорт архієпископа Херсонського і Таврійського Іоанна, журналом № 69 благословив відкриття Свято-Миколаївського скиту Благовіщенського жіночого монастиря Херсонської єпархії на місці Свято-Миколаївської парафії в цьому селі⁵.