Успенський чоловічий монастир

Давня християнська святиня на східній околиці Бахчисарая, Успенський чоловічий монастир стояв у гирлі скелястої ущелини Маріам-Дере^{1, 4}.

Назву ущелини - «Ущелина Марії» - їй дав головний храм обителі, освячений на честь Успіння Пресвятої Богородиці⁴. Самі монастирські споруди утворювали триярусний ансамбль: на дні ущелини, на скельних терасах і в товщі урвищ³.

Перші згадки про церкву Успіння Пресвятої Богородиці в Салачику - східному передмісті Бахчисарая, яке мало статус окремого населеного пункту, 1945 року дістало назву Старосілля і ввійшло до міста в 1954-1968 роках - належать до кінця XVI ст., до 1596 і 1598 років¹. Перший опис печерної церкви й занурених у товщу скелі сходів до неї, зроблений Е. Дортеллі д'Асколі, датований 1634 роком¹.

Усі історичні джерела 1596-1783 років називають святиню в Успенській скелі «церквою», а не «монастирем»: за цей час невідомо жодної згадки про ченців і жодного імені настоятеля, натомість із джерел відомі кілька імен білого духовенства¹.

У грудні 1598 року представникам парафії передали грамоту російського царя Бориса Годунова і дуже значне жалування - 22 рублі з полтиною грошима, ікону Пресвятої Богородиці та свічник; грамота зберігалася в церкві принаймні до 1681 року¹. Про регулярну милостиню московських государів свідчать актові документи 1596, 1598, 1628 і 1681 років, а подорожні записи російського посольства до Криму 1625 року згадують, що посли, скінчивши справи в хана, перед зворотною дорогою слухали тут подячний молебень².

Про початок обителі її власна історія подає два перекази. Перший записав польський історик Мацей Меховський у «Трактаті про дві Сарматії» 1517 року: у скелі жив змій, що пожирав людей і худобу, греки та італійці молилися Богородиці про порятунок, побачили всередині скелі свічку, що горіла, висікли в камені сходи й знайшли нагорі образ Богородиці, а внизу - розірваного навпіл змія².

Персонажа того самого переказу, який дав обіт подяки Богородиці, багато хто, як переказує ця сама історія, ототожнює з Хаджі-Гіреєм, засновником Кримського ханства; його мавзолей споруджено неподалік - там, де ущелина Маріам-Дере відгалужується від долини струмка Чурук-Су².

Другий переказ, зафіксований у літературі другої половини XIX ст., оповідає про пастуха на ім'я Михайло, який пас стадо місцевого князька й побачив на скелі, за десять сажнів від землі, ікону Божої Матері й запалену свічку перед нею; ікону двічі переносили до княжого дому, і двічі вона поверталася на скелю, доки в камені не вирубали печеру для храму, а зовні не спорудили до неї сходи². Власна історія обителі наводить цей переказ за виданням єпископа Гермогена «Таврическая епархия» (Псков, 1887), а в описі монастиря М. Протопопова 1901 року князя названо мангупським, тобто правителем князівства Феодоро².

Наукові гіпотези про час виникнення кримських печерних монастирів та сама історія переказує, не приймаючи жодної з них: 1914 року історик Юліан Кулаковський припустив, що вони постали у VIII-IX ст., коли ченці залишали Візантію через репресії іконоборчого уряду; у першій половині XX ст. оформився погляд, за яким печерні монастирі з'явилися на півострові не раніше XI-XII ст.; 1993 року Олександр Герцен і Юрій Могаричев висунули гіпотезу, що Успенський монастир виник унаслідок переселення ченців з обителі XIII-XIV ст. на Чуфут-Кале².

Академічна енциклопедія ставиться до цього шару різкіше: твердження, ніби обитель була резиденцією готських митрополитів за часів ханства і ніби вона відіграла важливу роль у виселенні греків з Криму 1778 року, вона називає легендами, які не мають жодної опори в джерелах¹.

Натомість власна історія обителі оповідає, що 1771 року на Готфсько-Кафську кафедру прибув митрополит Ігнатій (Гозадіно), який епізодично мешкав в Успенському монастирі, і що саме звідси в день Пасхи 23 квітня 1778 року він закликав свою паству до переселення; явлену ікону переселенці забрали з собою, а монастир спорожнів².

З 1781 року в печерному храмі служив грецький священник Константин Спіранді, залишений у Бахчисараї на вимогу християн, які не пішли з півострова^{1, 2}. Історія 1908 року додає, що він приїхав з Антіохії до пристані Буюк-Локбет, а бахчисарайська церква пророка Іллі незадовго до виходу греків завалилася⁶.

Тоді ж почалося оновлення занедбаної церкви, і книга називає тих, хто його оплатив: бахчисарайський комендант полковник Тотович подарував іконостас, військовий губернатор генерал Каховський власним коштом зробив до нього царські двері, а церковний староста Стефан Каліга розширив печерний храм і влаштував ґанок та балкон⁶.

Після побудови в Бахчисараї нового собору святого Миколая 1800 року Успенську церкву підпорядкували йому, і богослужіння в ній звершували лише зрідка, на прохання відвідувачів, священники собору - Спіранді, а пізніше його син Георгій¹. Сама церква стала кладовищенською⁶.

У 1786-1845 роках святиню відвідали щонайменше 29 мандрівників, які опублікували подорожні нотатки¹. З їхніх записів відомо, що вхід починався відкритими сходами із середньої тераси на верхню, а вже звідти сходами в товщі скелі можна було потрапити до печерної церкви й на зовнішню дерев'яну галерею, яка з'єднувала її з іншими печерними приміщеннями; у церкві помітили погано збережені розписи та підвішені до стін прикраси, зокрема монети, поряд були ніші для поховань, а на терасах біля підніжжя урвища розміщувався наземний цвинтар¹. В усіх цих описах об'єкт названо «монастирем», подекуди із зауваженням, що по суті тут лише церква¹.

1818 року святиню відвідав імператор Олександр I, і від того часу аж до 1913 року тут бували всі російські імператори й численні представники дому Романових¹. Історія 1908 року зберегла подробицю того першого візиту: імператор запитав протоієрея Спіранді, де саме явилася ікона, і, коли той вивів його на балкон і показав місце, велів подати драбину та свічку, піднявся нею до образу й власною рукою приліпив перед ним у кам'яній стіні запалену свічку⁷.

1849 року новопризначений архієпископ Херсонський і Таврійський Інокентій (Борисов) порушив перед владою клопотання про «відновлення» - насправді заснування - чернечого життя тут у формі скиту¹. Задум передбачав менший склад ченців, ніж вимагали тогочасні стандарти, і самофінансування: скит мав існувати коштом доброчинців і власною працею, без державного фінансування¹.

За книгою 1908 року, владика склав цей проєкт для найзначніших запустілих святих місць кримських гір, з улаштуванням у них чернечого життя «по чину і подобію святої гори Афонської», а Успенську скелю призначив під головний скит із правом завідування рештою кіновій, які мали відкритися по інших місцях⁸.

Указ про заснування скиту на таких засадах підписали 4 травня 1850 року, а вже 15 серпня того ж року відбулося урочисте відкриття¹.

Опис самого дня зберегла та сама книга. 13 серпня приїхав архієпископ Інокентій, 14-го із Севастополя прибув грецький митрополит Агафангел, а всенощне бдіння через тісноту церкви звершили на площадці перед нею: воно почалося о п'ятій годині й тривало після заходу сонця, серед нічної темряви, освітленої самими лише свічками богомольців⁹.

Наступного ранку з міського собору рушив хресний хід, і головною його окрасою була ікона Успіння Богоматері, надіслана з Києво-Печерської лаври на благословення новій кримській обителі; після літургії, яку звершив митрополит Агафангел, два святителі водрузили дерев'яний хрест із написом про час відкриття⁹. Серед дарів того дня книга називає ікону Спасителя з 84 частинками мощей, надіслану Корсунським Богородичним монастирем, і хрест із трьох дерев - кипариса, певги й кедра¹¹.

На день відкриття скит мав лише печерний храм і три печерні келії¹¹. Упродовж другої половини XIX ст. його інтенсивно забудовували: постали церкви святих рівноапостольних Костянтина і Олени (1857), святого Марка (1859), святого Георгія (1875) і святителя Інокентія Іркутського (1896), будинок настоятеля (1862), келії, трапезна, готель і господарські споруди, сходи із середньої тераси на верхню увінчала дзвіниця 1850 року, а в товщі скелі вирубали сходи, що вели на плато над ущелиною¹.

Книга 1908 року називає жертводавців поіменно. Печерний храм апостола і євангеліста Марка висікли в скелі нижче Успенської церкви коштом сімферопольського чиновника Марка Айвазова, а вище нього, у вирубаному в скелі приміщенні, влаштували ризницю й бібліотеку^{12, 3}.

Храм святих Костянтина і Олени під скелею збудувала власним коштом і рідкісним усердям Єлизавета Беркова, дочка колезького асесора; вона ж подарувала скитові подвір'я в Сімферополі, а по смерті 1878 року її поховали в скелі поблизу цього храму¹². П'ятий храм, святителя Інокентія Іркутського, звели 1896 року за настоятеля архімандрита Ісидора на пожертви архієпископа Таврійського і Сімферопольського Мартиніана¹².

Того ж 1896 року відновили давній підземний водогін: воду з джерела за версту вгору по яру залізними трубами провели до кам'яного басейну, зробленого у вигляді увінчаної хрестом каплиці, а звідти - у скит, де на середній площадці влаштували фонтан у вигляді витесаної з цілого каменю вази з мідним хрестом посередині¹³. На верх скелі вели вирубані в ній самій сходи з 83 східців¹³.

1853 року до скиту приписали Анастасіївську кіновію на річці Качі, за вісім верст¹⁴; за власною історією обителі, ділянку Качі-Кальйону разом із домовою церквою святої мучениці Анастасії Узорішительниці передав Успенському монастирю за заповітом поміщик Г. Хвицький 1851 року⁵.

У 1854-1855 роках, під час Кримської війни, у скиту розміщувався військовий шпиталь, а на цвинтарі поховали генералів П. Вревського і П. Веймарна, які загинули в бою на Чорній річці 4 серпня 1855 року¹. Навесні 1944 року в обителі знову стояв шпиталь³.

На час виходу книги 1908 року в скиту, приписаній до нього Анастасіївській кіновії та сімферопольському подвір'ї налічувалося 60 насельників¹⁴, а за перші п'ятдесят років обителлю управляли, за її власним підрахунком, тринадцять настоятелів¹⁰.

На схилі біля підніжжя північно-східного урвища лишилися печерні споруди - рештки села Маріамполіс, «міста Марії»; документальні відомості про це поселення належать лише до пізнього середньовіччя, а археологи датують його виникнення часом не раніше VIII-IX ст.³ Мешканці села, серед них предки художника А. І. Куїнджі, пішли звідси під час переселення 1778 року, а заснований греками-переселенцями в Північному Приазов'ї Маріуполь успадкував назву цієї сільської громади³. У паломницьких описах саму обитель порівнювали з монастирями преподобних Сави Освяченого і Георгія Хозевіта поблизу Єрусалима - через схожий ландшафт³.

Після утвердження в Криму радянської влади скит 1921 року закрили й перетворили на колонію імені Артема, вилучивши всі цінності, зокрема близько 2,7 млн рублів грошима та 18,5 кг срібних виробів¹. Віряни не раз порушували клопотання про передачу їм якогось із храмів, проте влада незмінно відмовляла¹.

1927 року на день Успіння Пресвятої Богородиці тут сталося народне заворушення: віряни намагалися силоміць зайняти храми, і їх розганяла міліція¹. Після цього випадку скит почали руйнувати наполегливіше, і 1928 року всі церкви, окрім печерної, а також дзвіницю розібрали¹. Власна історія обителі натомість пов'язує втрату будівель із землетрусом 1927 року².

Після утворення 1955 року Бахчисарайського історико-культурного заповідника понищений скит включили до його складу, а в 1965-1966 роках у Свято-Успенській церкві провели реставраційні роботи¹.

8 червня 1993 року Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України ухвалила рішення про відновлення монастиря¹. Нову забудову вели за новими проєктами, не пов'язаними із забудовою другої половини XIX ст.¹

Дзвіницю над сходами відбудували в середині 1990-х років у формах, близьких до первісних, тоді ж на місці давніх келій відтворили ряд прибудованих до скелі келій і служб, а храм святого Марка відновили, прибудувавши до скелі стіну, втрачену за радянського часу³. Храм святих Костянтина і Олени відбудували на початку XXI ст. на місці споруди 1857 року, а 2000 року монастиреві передали корпуси психоневрологічного інтернату середини XX ст., коли медичну установу перевели в інше місце³.

Академічна енциклопедія зазначає, що неофіційно обитель називали «лаврою» і «Кримським Афоном»¹ - відлуння того задуму, з якого 1850 року все й почалося.