Іосифівський жіночий монастир

Іосифівський жіночий монастир Кам'янської єпархії Української Православної Церкви стоїть на височині біля села Мар'ївка на Дніпропетровщині, за 45 км від Новомосковська і за 25 км від смт Магдалинівка^{4, 2}.

Згідно з історичними даними, які наводить обитель, село Мар'ївку засновано у XVIII ст. неподалік річки Кільчень, а першими поселенцями були втікачі від польської шляхти й татар^{2, 4}. На початку XIX ст. ці землі стали власністю відставного полковника Стефана Свінцицького, що приїхав сюди з Петербурга; невдовзі він помер, залишивши близько 1 200 десятин землі та садибу на околиці села своїй дружині Марії^{2, 4}.

Обитель почалася 1873 року, коли указом Синоду, на прохання Марії Свінцицької, при мар'ївському дерев'яному Іосифівському храмі 1870 року засновано Свято-Іосифівську жіночу громаду зі школою, а за громадою закріпили садибу й землі Свінцицьких^{5, 2}. Ім'я громаді дав той храм^{2, 4}. Того ж року Марію, призначену засновницею громади, постригли в рясофор з ім'ям Меланія^{5, 2}.

1885 року в обителі звели другу, дерев'яну церкву на честь Покрови Божої Матері, і того ж року громаду обернено на позаштатний спільножитний монастир зі школою при ньому^{5, 2}. Старий Іосифівський храм обклали цеглою, прибудували до нього келії, і він став домовою церквою^{5, 2}. Від 1886 року монахиня Меланія була настоятелькою монастиря та його скиту^{2, 4}.

1898 року за проєктом архітекторів Ф. Кульчицького і П. Палієвського звели трипрестольний цегляний літній Преображенський собор; його бічні приділи освятили на честь Казанської ікони Божої Матері та святителя Миколая^{5, 2}. Цеглу для будівництва випалювали тут-таки, біля річки^{2, 4}.

Іконостас і всі ікони в соборі позолотили, а сам собор прикрашала висока дзвіниця; найбільший дзвін важив 200 пудів, його відлили у Воронежі й везли до монастиря на чотирьох спарених возах вісім пар волів^{2, 4}. Богослужіння в соборі правили щодня від 23 травня до 14 жовтня, а на зиму його зачиняли, щоб перепад температури не руйнував внутрішнього оздоблення та ікон^{5, 2}.

1906 року монахиню Меланію піднесли в сан ігумені й нагородили відзнакою Червоного Хреста II ступеня^{5, 2}. На той час у монастирі вже стояли муровані трапезна, просфорна, пекарня, готельний і келійні корпуси, а до 1913 року в них жило 235 насельниць - настоятелька, 85 монахинь, 76 рясофорних послушниць і 73 послушниці⁵. Доріжки на території викладали дубовими дошками, алеї прикрашали кущі троянд і рідкісні квіти, поряд був великий фруктовий сад, а алеями поважно походжали павичі^{2, 4}.

1890 року поблизу Новомосковська, на березі річки Самарчик, заклали, а 1893 року освятили монастирський скит на честь ікони Божої Матері «Всіх скорбящих Радість»⁵. У скиту були дерев'яні храм і дзвіниця, приміщення школи для дівчат, лікарні на 15 ліжок і богадільні та господарські служби; угіддя скиту складали 172 десятини і 1 008 квадратних сажнів дубового лісу^{5, 2}.

1908 року монастир володів 500 десятинами землі, а до 1917 року - 1 200 десятинами; у господарстві налічувалося 150 пар волів, 300 корів і багато овець, а в двох ставках розводили рибу^{5, 2}. Після смерті ігумені Меланії обителлю правили ігумені Маріонілла, Серафима й Ангеліна⁵.

Навесні 1927 року монастир закрили, а насельниць вигнали⁵. У день віддання Пасхи сестри востаннє пройшли до трапезної під дзвін, а наступного дня, після літургії, яка теж виявилася останньою, приїхала ліквідаційна комісія й наказала того ж дня залишити обитель, дозволивши взяти з собою один вузлик^{2, 4}. Частина монахинь оселилася в новомосковському скиту, а молоді послушниці роз'їхалися по домівках⁵. Сестри зуміли зберегти особливо шановану ікону Божої Матері «Достойно є», писану на Афоні^{5, 2}.

У монастирських корпусах спершу розмістили сільськогосподарський технікум, згодом профтехшколу^{5, 2}. Наприкінці 1927 року монастирські землі передали комуні, зібраній із розкуркулених селян Дніпропетровської, Полтавської та Харківської областей, а 1930 року в селі створили колгосп^{5, 2}. Того ж 1930 року Преображенський собор розібрали, а з його цегли збудували інкубаторну станцію та магазини по району; цегла була така міцна, що після закриття станції населення розібрало її на власні потреби^{5, 2}.

1941 року, під час окупації, у будівлях скиту розмістили німецький штаб і шпиталь, а 1943 року скит згорів під час авіаудару по штабу^{5, 2}. Того ж 1943 року монастир відродився: у цегляному приміщенні колишньої просфорні влаштували храм праведного Іосифа Обручника, і сестри, які лишилися живі й мешкали неподалік, повернулися до руїн^{5, 2}. Обитель очолила старша сестра Тамара, у чернецтві Сергія^{5, 2}. Дзвонів не було - замість них сестри повісили гільзи від снарядів, яких багато лишилося на полях боїв^{2, 4}.

1960 року обитель скасували остаточно, а в її будівлях розмістили туберкульозний диспансер і швейні майстерні^{5, 2}. Монастирський цвинтар і склеп засновниці, ігумені Меланії, зазнали наруги, а на фундаменті собору звели млин^{2, 4}. За переказом, коли монастир закривали, одна з насельниць, блаженна Марфа, відбила шматок тиньку від храму, обгорнула його полотном, прив'язала за спину й пішла в мандри⁵.

1993 року в Мар'ївці зорганізували парафіяльну громаду, зареєстровану 1994 року^{5, 2}. Поряд зі зруйнованою обителлю звели новий храм в ім'я праведного Іосифа Обручника з дзвіницею та підсобними приміщеннями - цегляну будівлю, що поєднує церкву з допоміжними приміщеннями^{5, 1}. Рішенням Синоду Української Православної Церкви від 12 березня 1998 року парафію Іосифівського храму перетворено на монастир⁵.

Відбудову вела ігуменя Марія (Пояскова): не мавши архітектурної освіти, вона, за словами обителі, «зводила з попелу» стіни сестринського корпусу з храмом і, сама невиліковно хвора, надихала будівельників особистою участю в роботах^{2, 4}. Вона правила обителлю чотири роки й померла 2002 року на 48-му році життя; похована в монастирі^{2, 4, 5}. Відбудову продовжила ігуменя Маргарита (Шевченко), архітектор за фахом^{4, 5}.

Адміністративна належність обителі змінилася наприкінці 2010 року: 23 грудня Священний Синод Української Православної Церкви журналом № 48 виділив із Криворізької єпархії окрему Дніпродзержинську і відніс до неї Магдалинівський район, вилучивши той район зі складу Дніпропетровської єпархії⁶. 20 липня 2016 року журналом № 26 Синод благословив змінити назву єпархії на Кам'янську - після того, як місто Дніпродзержинськ перейменували на Кам'янське⁷.

Соборний храм праведного Іосифа Обручника зводили в 1998-2001 роках⁵. Верхній храм обителі присвячено праведному Іосифу Обручнику, а нижній освячено на честь святителя Миколая Мирлікійського^{9, 12}.

Серед святинь монастиря - ікона праведного Іосифа Обручника XIX ст., що вціліла від давньої обителі, Казанська Каплунівська ікона Божої Матері та образ святителя Миколая^{5, 3}; дві останні від часу помітно потемніли³.

На місці зруйнованої обителі XIX ст. 2013 року поставили кам'яний поклонний хрест^{5, 8}. На Пасху 2016 року в обителі встановили новий дзвін, подарований благодійниками, дзвіницю перенесли від старого храму до входу в нижній храм, а по освяченні дзвонів над Мар'ївкою розлігся перший пасхальний тризвін¹⁰.

22 і 23 вересня 2018 року обитель відзначила 145 років від заснування і 20 років від останнього відкриття⁸. Урочистості почалися молебнем у Троїцькому кафедральному соборі Дніпра перед іконою Божої Матері «Достойно є», що колись перебувала в цьому монастирі, про що свідчить напис на її звороті; після освячення копії первообраз, як повідомила обитель, передали монастиреві й хресною ходою перенесли до Мар'ївки⁸. Наступного дня на місці зруйнованої обителі, просто неба, звершили Божественну літургію⁸.

29 квітня 2018 року правлячий архієрей Кам'янської єпархії освятив іконостас верхнього храму праведного Іосифа Обручника⁹. У січні 2020 року на престольне свято громада вперше обійшла храм обителі хресною ходою - це стало можливим завдяки роботам з упорядкування монастирської території¹¹.

При монастирі є господарство, розбито фруктовий сад і влаштовано пасіку⁵; сад посадили наново 2006 року, а пасіка налічувала 12 вуликів⁴.