Пантелеймонівський чоловічий монастир

Пантелеймонівський чоловічий монастир Одеської єпархії Української Православної Церкви стоїть у центрі Одеси, на вулиці Пантелеймонівській, поряд із залізничним вокзалом^{5, 6}. Він виріс із подвір'я афонського Пантелеймонового монастиря: 1876 року за благословенням настоятеля тієї обителі архімандрита Макарія (Сушкіна) до Одеси прибуло кілька ченців і найняли приміщення на вулиці Ново-Рибній¹.

Подвір'я влаштували для прочан, які через одеський порт прямували до Єрусалима, Константинополя і на Афон, і воно стало першим із трьох, що їх заснували в місті афонські обителі¹. Приміщення було невелике, люди чекали документів і пароплава місяцями, а власного храму подвір'я не мало. Тоді потомствений почесний громадянин Одеси Яків Олександрович Новиков, власник канатного заводу, купець першої гільдії, соціолог і економіст, викупив у землевласниці Семенової сусідню ділянку й подарував її монастиреві під церкву; дарча писала: «…для устройства церкви и служб, в которых начальствующим монастыря встретится надобность в видах доставления паломникам, путешествующим к Святым местам, приюта и душевного упокоения…». Імені жертводавця не розголошували — така була його воля, і «Одесский вестник» у серпні 1892 року повідомив лише, що подвір'я придбало сусідній будинок¹.

Закладини корпусів і храму відбулися 9 травня 1893 року, а в основу поклали каміння, привезене зі Святої Гори¹. За проєктом церква вміщала до двох тисяч богомольців, а житлові приміщення — до двохсот пожильців одночасно. Перші ескізи створив петербурзький архітектор М. М. Ніконов, детальні плани розробив одеський архітектор Л. Ф. Прокопович, а будівля обійшлася в 300 000 карбованців, внесених монастирем і жертводавцями¹. 28 грудня 1895 року храм із п'ятьма срібними банями й високою шатровою дзвіницею освятив вікарний єпископ єлисаветградський Тихон (Морошкін): головний престол — в ім'я великомученика Пантелеймона, правий приділ — Покрови Пресвятої Богородиці, лівий — святителя Миколая¹. Різьблений золочений іконостас виконав московський майстер М. І. Ахапкін, ікони писав академік В. В. Шокорев, стінопис у візантійсько-руському стилі робили одеські майстри, а склепіння криласів усіх трьох приділів дають незвичайний акустичний ефект. Дзвіниця сягала двадцяти семи сажнів від землі з хрестом, і на ній стояло одинадцять дзвонів вагою від п'яти до 1200 кілограмів, відлитих на воронезькому дзвоноливарному заводі¹.

1910 року постановою міської думи, з дозволу міністра внутрішніх справ, Ново-Рибну вулицю перейменували на Пантелеймонівську; архівний документ мотивує це «вековыми историческими заслугами» афонського монастиря і корисною діяльністю його одеського подвір'я¹. З початком Першої світової війни паломництво припинилося й афонські подвір'я в Одесі спорожніли; Пантелеймонів монастир і Андріївський скит власним коштом влаштували на своїх одеських подвір'ях лазарети під прапором Червоного Хреста¹. 2 травня 1922 року одеське Пантелеймонівське подвір'я закрили: комісія губвиконкому з вилучення церковних цінностей вивезла з храму все, що могла, ікони порубали, а стінопис затерли й заштукатурили¹.

Влітку 1943 року храм відкрили знову, а наступного року, напередодні престольного дня, за угодою з районним виконкомом подвір'ю повернули те, що вціліло, віддавши будівлю «в бесплатное бессрочное пользование»¹. У липні 1945 року в Одесі відкрилися пастирсько-богословські курси, через рік реорганізовані в семінарію; у будинку влаштували малий храм великомученика Димитрія Солунського для щоденної богослужбової практики, аудиторії, бібліотеку і читальню, а на третьому поверсі — трипрестольний храм великомученика Пантелеймона з приділами апостола Андрія Первозваного і преподобного Сергія Радонезького¹. У 1946—1947 роках тут викладали майбутні митрополити Сергій (Петров) і Леонтій (Гудимов)¹. У травні 1961 року, під приводом нестачі дитячих закладів у районі, будівлі монастиря і семінарії відібрали, семінарію і братію перевели до Свято-Успенського чоловічого монастиря Одеси, а тут розмістилися спершу аудиторії політехнічного і сільськогосподарського вишів, а згодом планетарій і науково-виробниче об'єднання¹.

Церковне життя на Пантелеймонівській відновилося наприкінці 1980-х, і в жовтні 1991 року тут звершили першу Божественну літургію¹. 1995 року Свято-Пантелеймонівський храм перетворили на чоловічий монастир, і 15 серпня того ж року, після майже піввікової перерви, в його стінах відбувся перший чернечий постриг¹. 1996 року освятили головний престол на честь великомученика Пантелеймона та бічні — преподобного Сергія Радонезького й ікони Божої Матері «Неупиваема Чаша», і тоді ж обитель одержала частину мощей свого небесного покровителя зі Святої Гори¹.

Стінопис повертали з-під штукатурки. Як розповідає сама обитель, на початку 1990-х вівтарник забивав цвях у стіну над горнім місцем — від стіни відколовся шматок тиньку, а під ним відкрилася частина розпису; згодом живопис знайшовся на всіх стінах притвора, під шаром малярної фарби, кількома шарами тиньку і двома шарами пізнішого непрофесійного запису¹. Нині в обителі відреставровано розписи притвора і сходів, бані вкрито міддю й сусальним золотом, полагоджено дзвіницю, фасад і в'їзну арку прикрашено мозаїчними іконами, а на першому поверсі діє малий храм із престолами Державної ікони Божої Матері та великомученика Димитрія Солунського¹.

Монастир приймає прочан і має власну паломницьку готель, недільну школу, церковну лавку і власну газету, опікується в'язнями у виправних установах і має скит у селі Мале Роздільнянського району Одеської області^{1, 4}. Серед шанованих святинь — ковчег із часткою мощей великомученика Пантелеймона, ікона преподобного Олексія Карпатського з часткою мощей, ікони з мощами преподобних отців Оптинських і Києво-Печерських, образи Божої Матері «Тихвинська», «Достойно Є» і «Ченстоховська»². Головний престольний день — 9 серпня; приділи верхнього храму святкують пам'ять преподобного Сергія Радонезького 8 жовтня, 18 і 19 липня та ікони «Неупиваема Чаша» 18 травня, а приділи нижнього — Державної ікони 15 березня і великомученика Димитрія Солунського 8 листопада³.