Георгіївський Балаклавський чоловічий монастир

Георгіївський Балаклавський чоловічий монастир Сімферопольської єпархії — обитель на мисі Фіолент, скелястому березі Чорного моря при південно-західному краї Севастополя^{1, 2}. Про час її заснування джерела подають щонайменше п'ять різних відповідей, і найпоширеніша з них не має документального підґрунтя².

Ретельний пошук відомостей про початок обителі, що його Святіший Синод провадив 1793 і 1794 років у Криму та Маріуполі, не дав наслідків: переписали тільки напис на кам'яному надгробку ієромонаха Гервасія Сумеліоті з датами 1775 і 1760, ліву з яких прочитали хибно — як 1175².

Далі датування множилися. 1820 року невідомий автор зі слів митрополита Хрисанфа, який тоді керував монастирем, писав, що обитель постала ще за часів татар, тобто не раніше XIII століття; а 1839 року настоятель митрополит Агафангел доповів священноначаллю, що монастир існує від часу володіння генуезцями Херсонесом, тобто від 1350 року².

За виглядом базилікальної церкви на зображеннях обителі рубежу XVIII—XIX століть кримознавець Олександр Бертьє-Делагард 1910 року відніс заснування до рубежу XIV—XV століть². Академічний розбір кримських монастирів так само датує Балаклавську обитель не раніше кінця XIV—XV століття⁶, а 1993 року історик Василь Філіпенко припустив, що її заснували у XV столітті ченці Інкерманської обителі, яка запустіла після турецького завоювання Криму 1475 року².

Найвідоміша ж версія походить із брошури, яку 1862 року видав настоятель архімандрит Никон². Він стверджував, посилаючись на переказ, що йде з роду в рід, ніби обитель заснували близько 891 року грецькі купці: захоплені бурею, вони молилися святому великомученикові Георгію, і той з'явився їм на скельному острівці біля берега, після чого вітер ущух². Врятовані мореплавці знайшли на місці явлення ікону святого Георгія й спорудили на березі печерну церкву, при якій залишилися жити найпобожніші з них².

Бертьє-Делагард розібрав цю розповідь пункт за пунктом: у ранніших джерелах таких відомостей немає; монастир біля кафедрального міста херсонеського єпископа не міг постати з благословення правлячого архієрея Скіфської єпархії, чия кафедра стояла при гирлі Дунаю; а єпископ Ветраній, названий у брошурі, жив у IV столітті². «Нехай же дивна, Богом дана краса Георгіївського монастиря не буде придушена вигадками», — писав дослідник².

1874 року письменник Федір Ліванов, прийнявши тезу про заснування 891 року, додав до неї, що скельну церкву влаштував ще в I столітті засланий до Криму священномученик Климент Римський, а в IV столітті при ній жив священномученик Василій Херсонеський².

Перше документальне свідчення про обитель залишив 1578 року польський посол Мартин Броневський: він описав, що недалеко від моря на кам'яній горі стоїть монастир святого Георгія, і що всі греки, які тоді жили на Таврійському півострові, стікалися туди щороку великим числом і святкували свій річний празник⁸. Московські грамоти 1598—1628 років згадують про щорічну милостиню, яку надсилали на обитель «Єгоргія Страстотерпця, що в Корсуні»².

23 квітня 1771 року до Криму прибув призначений на Готфо-Кафську архієрейську кафедру — тоді єдину на півострові — митрополит святитель Ігнатій (Газадіні); зійшовши з корабля в Балаклавській бухті, він того самого дня, у пам'ять святого Георгія, відвідав монастир².

Коли 1778 року частина кримських християн на чолі зі святителем Ігнатієм переселилася в Приазов'я, в обителі залишився один чернець Каллінік, який опікувався нею до приходу нових насельників². 1792 року його відвідав чиновник Леонтій Чернявський і записав, що знайшов столітнього старця, який жив відлюдником у келії нижче монастиря, власноруч ним складеній, і що глибока старість із бадьорим духом та особливо лагідний прийом викликали в гостя душевну повагу².

Каллінік розповів гостеві, що татари здавна шанували цілющу силу води з монастирських джерел, приходили до неї без зброї, дотримували посту й привозили із собою рибу та садовину, а безоплатне лікування привернуло до обителі багатьох мурз і беїв². Саме цю пошану до води старець уважав причиною того, що монастир не був знищений, як інші святі місця Криму².

Після приєднання Криму до Російської імперії 1783 року обитель стала відвідуванішою⁷, а 1794 року її підпорядкували Святішому Синодові, і вона почала офіційно називатися Балаклавським Георгіївським монастирем⁷.

За устроєм монастир ще довго залишався грецьким: богослужіння правили грецькою мовою, серед братії греки переважали до 1837 року, а настоятелів призначали з греків до 1854 року². Тричі настоятелями ставали архієреї — архієпископ Ігнатій Реондазький, а по ньому митрополити Хрисанф Новопатрський і Агафангел Типальдо, чиї настоятельства разом покрили роки від 1794 до 1854².

23 березня 1806 року до штату обителі включили тринадцять ієромонахів для служіння на кораблях Чорноморського флоту, а 1 грудня 1813 року їхнє число подвоїли — відтоді монастир стали називати флотським². Флотські ієромонахи служили не лише на кораблях, а й у берегових фортецях та шпитальних церквах; ескадри, що йшли в похід, салютували обителі з гармат, і вона проводжала кораблі дзвонами².

У першій половині XIX століття обитель оновили: на терасі звели новий храм святого Георгія та трапезну, на плато — кладовищенський Воздвиженський храм 1850 року, а також корпуси для братії та прочан². Монастирську терасу зміцнили контрфорсами у 1840 і 1841 роках, а біля її підніжжя архітектурно оформили джерело святого Георгія — 1816 та 1846 років². Серед жертводавців обителі були члени царської родини й адмірали Чорноморського флоту Феодор Ушаков та Михайло Лазарєв².

Монастир, як зауважував митрополит Агафангел, через своє положення та історичну давнину був місцем, яке відвідували всі мандрівники Кримом². Серед його гостей — імператори Олександр I у 1818 та 1825 роках і Микола I 1837 року, поети Олександр Пушкін та Олександр Грибоєдов, художник Іван Айвазовський, драматург Олександр Островський, письменники Іван Бунін і Антон Чехов².

Пушкін зупинявся в обителі на нічліг разом із генералом Миколою Раєвським та його сином і частувався в трапезній². «Георгіївський монастир і його крута драбина до моря справили на мене сильне враження», — писав поет^{2, 6}. Другий приїзд Олександра I увійшов в історію як фатальний: імператор був у легкому мундирі, віяв холодний вітер, і до Таганрога він прибув із Севастополя тяжко хворим².

Під час Кримської війни обитель пережила окупацію. 14 вересня 1854 року англійські та французькі війська зайняли Балаклаву й увійшли до монастиря, де того дня святкували Воздвиження Хреста Господнього^{2, 6}. Невдовзі французьке командування наказало: «Монастир святого Георгія поставлено під покровительство союзних військ»; військовим і всім, хто йшов за армією, заборонялося входити туди силою, тривожити його мешканців чи порушувати права власності^{2, 6}.

Для охорони обителі виділили загін солдатів, а порушників її спокою відправляли на два-три тижні на гауптвахту². Майже два роки половина братії на чолі з архімандритом Геронтієм не виходила за межі монастиря, тоді як флотські ієромонахи взяли участь в обороні Севастополя². У квітні 1855 року між монастирем і болгарською Варною завершили прокладання підводного кабелю для пришвидшеного телеграфного зв'язку союзників з Лондоном і Парижем².

Покидаючи Крим, чужоземні війська розорили монастирський хутір, знищили виноградники й сад, вирубали ліс і забрали кілька найдавніших ікон². 30 червня 1856 року їхні кораблі пішли з Балаклави, а братію нагородили медалями за оборону Севастополя та в пам'ять війни 1853—1856 років².

Спираючись на брошуру отця Никона й уважаючи, що 1891 року обителі виповнюється тисяча років, настоятель ігумен Никандр влаштував святкування ювілею та роботи з оновлення монастиря². Єпископ Таврійський Мартиніан не поділив цього наміру: «За відсутністю наукових обґрунтувань відносити початок Георгіївського Балаклавського монастиря до 891 року мною не буде випрошуватися благословення Святішого Синоду на святкування», — написав він 23 травня 1891 року^{2, 6}.

До приїзду гостей у монастирі збудували нову драбину до моря у 800 сходинок, а на скелі, що підіймається з води біля берега, вирубали сходи до вершини й поставили на ній кам'яний хрест — відтоді за нею закріпилася назва скелі Святого явлення².

Виявлений у січні 1891 року скельний грот біля церкви святого Георгія обернули впродовж 1892 і 1893 років на печерний храм Різдва Христового, прибудувавши до нього ззовні кам'яний притвор^{2, 3}. Неправильне планування грота — у вигляді квітки з чотирма нерівними пелюстками — спричинило суперечку про його минуле: історик Дмитро Струков уважав 1892 року, що і в давнину тут була печерна церква, а Бертьє-Делагард бачив 1910 року в гроті колишню келію або господарське приміщення³. Пізніший академічний розбір назвав цю «давню печерну церкву» так само вигаданою, як і саме тисячоліття⁶.

У дні ювілею народилася думка збудувати в обителі собор, який 17 жовтня 1898 року на честь Вознесіння Господнього заклали на плато на захід від основної частини монастиря імператор Микола II з дружиною Олександрою Феодорівною². 1908 року на схилі нижче східної частини тераси знайшли ще один грот, який під час розчищення виявився давньою скельною церквою, але після огляду його знову засипали².

Окрему історію має давня ікона святого Георгія⁴. На думку Бертьє-Делагарда, вона належала святителю Ігнатію (Газадіні), а шанувати її як явлену 891 року почали значно пізніше: до середини XIX століття джерела не пов'язують цей образ із порятунком грецьких купців і не називають його власністю обителі⁴. Після переселення 1778 року ікона була в домі архіпастиря в Маріуполі, а по його кончині 1786 року її встановили на його могилі в старій церкві святого Харалампія⁴.

1891 року, у відповідь на прохання монастиря повернути ікону до Криму, Синод постановив щороку переносити образ до обителі на час від квітня до 15 жовтня⁴. Візантиніст Микола Покровський датував ікону рубежем XI—XII століть, Бертьє-Делагард — рубежем XII—XIII століть⁴. Від 1965 року образ перебуває в Національному художньому музеї України в Києві, а для обителі на стику XX—XXI століть створили його копію⁴.

За радянської влади обитель реорганізували 1922 року: храми й частину будівель числили за громадою вірян, а господарство — за радгоспом, де ченці й далі мешкали². Після вилучення церковних цінностей за приховання деяких із них 1923 року заарештували й засудили настоятеля ієромонаха Іполита².

1927 року церква святого Георгія постраждала від землетрусу, що стало причиною її розбирання². 1929 року будівлі обителі передали санаторію, храм Різдва Христового — севастопольському музейному об'єднанню, а у Воздвиженському храмі правили ще до 1930 року²; за іншим викладом, монастир ліквідували й передали курортному трестові 29 листопада 1929 року, коли всі церкви були зачинені вже з травня⁷.

Від 1939 року в монастирі розміщувалися військово-політичні курси Чорноморського флоту, під час Другої світової війни — курси для офіцерів і медсанбати, а по війні — військова частина².

14 вересня 1991 року в севастопольському храмі святителя Миколая освятили металевий хрест заввишки сім метрів і того самого дня доставили його до обителі та за допомогою військового гелікоптера встановили на скелі Святого явлення замість утраченого попереднього — за благословенням єпископа Сімферопольського і Кримського Василія та коштом благодійника^{2, 7}. Напередодні мічман кілька тижнів видовбував на вершині скелі шурф глибиною метр під основу хреста².

6 травня 1993 року, у пам'ять святого Георгія, архієпископ Сімферопольський і Кримський Лазар звершив на території обителі Божественну літургію в співслужінні севастопольського духовенства й подякував владі міста та командуванню флоту за сприяння в поверненні монастиря Церкві². 22 липня 1993 року статут відроджуваної обителі пройшов державну реєстрацію^{2, 7}.

30 серпня 1994 року владика Лазар призначив намісником обителі ігумена Августина, у миру Олександра Половецького². 27 грудня 1994 року Священний Синод Української Православної Церкви, розглянувши рапорт архієпископа Лазаря, благословив відкриття чоловічого монастиря святого великомученика Георгія Побідоносця й призначив ієромонаха Августина (Половецького) намісником обителі з возведенням його в сан ігумена¹. 11 червня 1995 року, у день Святої Трійці, тут відбулося перше монастирське богослужіння².

2 лютого 1995 року обителі підпорядкували храм дванадцяти апостолів у Балаклаві та храм рівноапостольних Костянтина і Єлени в селі Флотському, які отець Августин опікав ще до свого чернечого постригу 22 серпня 1994 року, у сані протоієрея^{2, 5}. Він організував реставрацію печерної церкви Різдва Христового, а 1995 року почав відроджувати Спасо-Преображенський скит у селі Тернівці².

13 вересня 1996 року архімандрит Августин і його сподвижник ієромонах Агапіт (Маланич), благочинний Інкерманської обителі, загинули в автомобільній катастрофі й були поховані в Інкерманському монастирі^{2, 7}. «Душі цих іноків дозріли для Царства Божого», — сказав на похороні старець Кирило (Павлов)². Книга «Севастопольське благочиння» 1997 року називає отця Августина подвижником благочестя кінця XX століття².

2000 року за проєктом архімандрита Августина та ієромонаха Агапіта відновили печерну каплицю Іверської ікони Божої Матері під притвором храму Різдва Христового³. У тильній стіні каплиці вмістили меморіальну дошку про поховання князя Олександра Голіцина, колишнього обер-прокурора Святішого Синоду та міністра народної освіти; його поховання, що раніше було в церкві святого Георгія, виявили під час відбудови храму, хоча за іншою версією воно могло належати графові Іванові Вітте, похованому в тій самій церкві 1840 року³.

29 жовтня 2000 року почалося відтворення храму святого Георгія, закінчене 2009 року: збудований у формах класицизму, він зовні відтворює однойменну церкву, що стояла на цьому місці, а розписи в ньому, на відміну від колишньої, виконано в манері наслідування давньої Візантії^{2, 3}.

Саму назву мису Фіолент тлумачили по-різному: як «Божий» — від грецького «Фео»; як «Несамовитий» — від італійського violente, через тутешні шторми; або, на думку Бертьє-Делагарда, як «Тигровий» — від турецького «Філенк-Бурун», через чергування смуг жовтого вапняку й темного трахіту⁵. На початку XIX століття мис називали також на честь святого Георгія⁵. А наприкінці XVIII та в середині XIX століття деякі мандрівники помилково ототожнювали Фіолент із мисом Парфеніум зі «Географії» Страбона і з місцем храму богині Діани з міфу про Іфігенію⁵.