Вознесенський чоловічий монастир

Вознесенський чоловічий монастир стоїть у Переяславі-Хмельницькому на Київщині, у центрі давнього міського посаду, на північ від території цитаделі⁵. Його собор, дзвіниця та корпус колегіуму утворюють ансамбль пам'яток архітектури національного значення, а собор і дзвіницю Велика українська енциклопедія називає головними містобудівними домінантами міста⁹.

Формування ансамблю започатковано 1695 року, коли коштом гетьмана Івана Мазепи розпочали будівництво мурованого Вознесенського собору^{9, 5}. Заповідник «Переяслав» подає датою освячення храму 1 червня 1700 року¹⁰. Ще 1698 року Мазепа звернувся до Петра I з проханням відновити в місті стародавню Переяславську кафедру^{9, 8}.

Через рік після завершення собору на цій території почав діяти чоловічий монастир, що отримав у дар лісові угіддя, село та перевіз⁹. Коли 1700 року в Переяславі відновили єпископську кафедру, обитель стала резиденцією правлячого архієрея, і першим її зайняв єпископ Захарія Корнилович⁵. До 1713 року простір навколо собору забудували келіями, поварнями та будинками для приїжджих, а храм дістав статус кафедрального⁸.

Собор мав три престоли: центральний - на честь Вознесіння Господнього, праворуч вівтаря - Різдва Богородиці, а лівий первісно освятили на честь Різдва Іоанна Предтечі, ангела-хранителя гетьмана Мазепи^{10, 8}. Після 1708 року цей престол за розпорядженням царського уряду скасували, а 1851 року відновили в ім'я преподобномученика Макарія Овруцького, переяславського чудотворця^{10, 8}.

Раку з мощами преподобномученика Макарія перенесли до собору 4 серпня 1786 року зі скасованого Михайлівського монастиря^{10, 8}. У жовтні 1766 року сюди для поховання привезли з Мліїва голову страченого ктитора Данила Кушніра, якого Священний Синод Української Православної Церкви канонізував 1994 року^{10, 5}. Перебувала в соборі й чудотворна ікона Божої Матері Переяславської, і храм був місцем прощі^{10, 9, 8}.

Окремою святинею обителі стало напрестольне Пересопницьке Євангеліє, яке подарував їй Іван Мазепа 1701 року; згодом книгу вилучили й передали до бібліотеки Переяславського колегіуму^{10, 5}.

Сам колегіум заснував при монастирі 1738 року переяславський єпископ Арсеній Берло, і за його ім'ям викладачі називали школу Берліанською⁵. Навчання було доступне вихідцям з усіх станів і тривало одинадцять-дванадцять років, починаючись із нижчих класів - фари, інфіми, граматики й синтаксими; вищі класи філософії та богослов'я відкрили 1773 і 1781 років⁵.

У 1753-1754 роках піїтику в колегіумі викладав Григорій Сковорода⁵. Велика українська енциклопедія, однак, зауважує, що на час його викладання припадає лише початок будівництва мурованого корпусу, який зберігся дотепер, тож заняття 1753 року відбувалися в інших, невцілілих приміщеннях, - хоч близька пов'язаність філософа з Переяславом сумніву не викликає⁹. У 1776 році колегіум обернули на духовну семінарію, а 1862 року перевели до Полтави⁵.

Міська пожежа 1748 року знищила всі дерев'яні будівлі обителі^{9, 6}. Після неї собор відбудували й прикрасили фасади ліпленням, а решту споруд звели мурованими: у 1753-1757 роках - корпус колегіуму, коштом переяславського єпископа Іоанна Козловича, у 1770-1776 роках - дзвіницю, коштом єпископа Іова Базилевича^{9, 8}. Тоді ж, 1782 року, до дзвіниці прибудували церкву святої великомучениці Варвари^{9, 8}.

Архітектуру ансамблю описує Велика українська енциклопедія: собор хрещатий, дев'ятидільний, однобаневий, усі його частини рівновисокі й підведені під єдиний карниз, а над середохрестям підноситься двоярусний бароковий верх на високому восьмигранному підбаннику⁹. Надбрамна дзвіниця триярусна, у плані - квадрат із угнутими гранями⁹. На поздовжньому фасаді колегіуму влаштовано три портали, і над правим уміщено барельєф єпископських інсигній з монограмою Іоанна Козловича⁹.

За оцінкою цього видання, ансамбль належить до найвизначніших архітектурних ансамблів XVIII століття, собор є унікальною за композицією пам'яткою Мазепиної доби, а корпус колегіуму - рідкісним для Лівобережної України зразком навчальної будівлі свого часу⁹.

У соборі поховані переяславські архієреї. Велика українська енциклопедія та Бориспільська єпархія називають чотирьох - Никодима Сребницького (1751), Іоанна Козловича (1757), Гервасія Линцевського (1769) та Іова Базилевича (1786)^{9, 8}; заповідник «Переяслав» додає до цього переліку Агея Колосовського і Феофана Шиянова-Чернявського¹⁰.

У 1816 році монастир перевели до розряду позаштатних, а більшу частину ченців зарахували до Преображенського Саратовського монастиря^{9, 5}. Собор, однак, лишався кафедральним до 1847 року, коли архієрейську кафедру перенесли до Полтави; після цього обитель перейшла у власність Полтавського архієрейського дому, а храм - у безпосереднє підпорядкування полтавсько-переяславського єпископа^{9, 8, 5}.

Наприкінці XVIII - на початку XIX століття на південь від собору звели видовжений двоповерховий мурований корпус із колонною галереєю: на першому поверсі містилися торгові ряди, на другому - бурса для семінаристів⁹. У 1916 році цей корпус згорів і був розібраний^{9, 6}.

У 1845 році Тарас Шевченко, перебуваючи в Переяславі за дорученням Київської археографічної комісії, виконав рисунок собору з монастирської території¹⁰. Власний сайт обителі описує цю акварель докладно: на першому плані - кам'яна каплиця на північний захід від собору, на другому - сам собор, ліворуч - східні ворота, праворуч - верх дзвіниці, що видніється з-за дерев⁶.

У 1925 році територію обителі зайняла військова частина, яка звела тут казарми, гаражі та склади^{5, 6}. На початку 1930-х років собор відібрали у віруючих і перетворили на зерносховище^{10, 5}. Під час Другої світової війни храм утратив купол, стіни пішли вертикальними тріщинами, а прибудову ризниці, зведену 1820 року, було цілком зруйновано; тривалий час собор стояв пусткою^{10, 5}.

У 1946 році Академія архітектури України на чолі з академіком В. Г. Заболотним уклала перелік визначних пам'яток, що вціліли після війни, і собор потрапив до нього одним із перших¹⁰. Датування першої капітальної реставрації різниться: заповідник «Переяслав» і Бориспільська єпархія називають 1953-1955 роки, Велика українська енциклопедія та власний сайт обителі - 1954-1964^{10, 8, 9, 5}. Тоді ж споруді надали статус пам'ятки архітектури національного значення з охоронним номером 49/0¹⁰.

Після реставрації й до 1974 року собор стояв зачинений і правив за склад, а дзвіницю ще 1953 року переобладнали на водонапірну башту й використовували так до 1986 року^{10, 8, 5}.

У 1972 році в корпусі колегіуму відкрили Меморіальний музей Григорія Сковороди^{9, 5}. У травні 1975 року в головній наві собору розмістили музейну експозицію, присвячену боям за Дніпро в районі Переяслава восени 1943 року^{10, 9}.

У 2002 році розпочався процес передачі території колишньої військової частини Національному історико-етнографічному заповідникові «Переяслав»⁵, і нині ансамбль входить до складу заповідника⁹. Бориспільська єпархія на своїй сторінці зазначає, що собор і далі використовує заповідник і Церкві він не переданий⁸.

10 лютого 2011 року Священний Синод Української Православної Церкви журналом № 8 благословив відкриття Свято-Вознесенського чоловічого монастиря в Переяславі-Хмельницькому^{1, 8}. 26 серпня того ж року журналом № 67 при обителі відкрито Свято-Георгіївський скит у селі Лазарівка Брусилівського району на Житомирщині², храм якого, за власним сайтом монастиря, освятили 2 вересня 2011 року⁷. 25 вересня 2013 року журналом № 58 Синод утворив Бориспільську єпархію, виділивши її з Київської та віднісши до неї Переяслав-Хмельницький район³, а 19 червня 2014 року журналом № 9 назву обителі та її статут змінили відповідно до нового єпархіального підпорядкування⁴.

19 червня 2020 року наукові співробітники заповідника «Переяслав» виявили й обстежили рештки цегляної стіни-огорожі монастиря XVIII століття, відкриті траншеєю комунальних робіт у місті¹¹. У профілі траншеї зафіксували мурування на глиняному розчині з домішкою вапна та його фундамент із дрібних уламків цегли, а разом з ними - культурні нашарування від XI до XIX століття¹¹.

У серпні 2025 року археологи заповідника знайшли на терені колишньої обителі гранітну плиту, що виявилася обеліском архімандрита Генадія, у миру Георгія Мачуговського, настоятеля переяславського Вознесенського монастиря¹². Він народився 28 квітня 1857 року, вступив до Києво-Печерської лаври 1867 року, де вісімнадцять років був регентом митрополичого хору, прийняв чернечий постриг 1888 року, 1892 року перейшов до Полтавської єпархії й очолював переяславську обитель шість років; помер 7 лютого 1905 року¹².

Обеліск перенесли в межах монастирської території до багатовікового дуба, на місце майбутнього відтвореного монастирського некрополя¹².