Почаївська Успенська Лавра

Почаївська гора, що підноситься над округою приблизно на 70 метрів³, від кінця XVI століття є місцем Успенської Почаївської Лаври — чоловічої обителі Української Православної Церкви в місті Почаїв на Тернопільщині; ансамбль монастиря панує в довколишньому ландшафті⁴.

Церковне передання відносить появу тут ченців до 1240—1241 років, коли вони, за переказами, перебралися сюди з Києво-Печерської лаври й оселилися в природних печерах, над якими спорудили дерев'яну Успенську церкву⁴. З тим самим переданням пов'язують явлення Богородиці у вогненному стовпі та відбиток її правої ступні на скелі, у заглибленні якого збирається вода⁴; найраніша розповідь про це, книга «Небо Новоє» (Львів, 1665), дати не називає².

У першій половині XVI століття під Почаївською горою вже стояла мурована Успенська церква⁴. Документально монастир засновано 1597 року: власниця Почаєва княгиня Ганна Гойська (†1617) надала обителі землі та кошти при церкві Успіння, яка, за її ж грамотою, стояла тут «з давніх часів»^{1, 2}. Того ж року вона передала ченцям ікону Богородиці, згодом відому як Почаївська, яку сама дістала 1559 року від грецького митрополита Неофіта; нині ця ікона перебуває в Успенському соборі над царськими вратами^{1, 2, 4}.

У 1604—1651 роках ігуменом обителі був преподобний Іов Почаївський, у миру Іван Залізо; він спочив 28 жовтня 1651 року, 1659 року його канонізували, і мощі спочивають у печерній церкві його імені^{2, 4}. 1618 року Кирило Транквіліон-Ставровецький переніс сюди друкарню з Унева й видав книгу «Зерцало Богословія»⁴, а 1649 року коштом Федора та Єви Домашевських звели муровану церкву Пресвятої Трійці — поставивши її над відбитком стопи⁴.

Коли спадкоємець фундаторки Андрій Фірлей відібрав у ченців землю й доступ до води, брати викопали на вершині гори колодязь завглибшки 46 метрів^{2, 3}; 1623 року його слуги пограбували монастир і вивезли ікону^{1, 2}. У липні 1675 року обитель витримала облогу османського війська^{1, 2}.

На початку XVIII століття монастир перейшов до унійної церкви — за різними даними, 1712, 1713 або не пізніше 1721 року^{1, 4}; при ньому працювала друкарня, яка видавала богослужбові книги, підручники та ірмологіони кириличним і латинським шрифтами^{1, 4}. У 1720—1740 роках за проектом Павла Гіжицького звели двоповерхові муровані корпуси братських келій з трапезною, влаштовані за принципом бенедиктинського клуатра — довкола прямокутного внутрішнього двору⁴.

Від 1759 року розбудовою обителі опікувався граф Микола Потоцький (1707/1708—1782), похований у монастирському склепі; він запросив архітекторів Павла Гіжицького та Готфріда Гофмана⁴. Його коштом у 1771—1784 роках звели Успенський собор: загальний проект підготував Гофман, а подальші роботи вів Петро Полейовський^{1, 3, 4}. Замість двох зруйнованих церков на високій терасі гори постала тринавова купольна базиліка з трансептом і двома багатоярусними вежами при головному фасаді, з нетрадиційною орієнтацією — головний фасад обернено на південь, а вівтар на північ; взірцем правило бенедиктинське абатство Мельк в Австрії^{1, 4}.

1831 року, після придушення польського повстання, обитель повернено православним, а в 1830-х за нею закріпили звання лаври — за різними даними, 1833 або 1838 року^{1, 2, 4}; у 1833—1841 роках тут перебувала кафедра волинського єпископа, який став архімандритом лаври⁴. Територію обмежив мур 1830 року, укріплений контрфорсами; 1825 року на схилі звели класицистичний архієрейський корпус, фасади якого мають різну кількість поверхів — північний два, а південний чотири, — а в 1835—1836 роках постала Свята брама⁴.

Чотириярусна дзвіниця заввишки 65 метрів (1861—1869, архітектор Костянтин Раструханов) замінила стару невеличку, збудовану 1771 року^{1, 3, 4}. Троїцький собор (1906—1912) звели за проектом Олексія Щусєва та Олексія Рухлядєва у модернізованих формах новгородсько-псковської середньовічної архітектури; його південний і західний портали прикрашають мозаїки «Спас Нерукотворний і Князі Святі» та «Богоматір Почаївська і собор волинських святих», виконані за ескізами Миколи Реріха й деталізовані Петром Нерадовським^{1, 3, 4}. У XIX столітті в лаврі діяли іконописна майстерня, церковно-вчительська школа та шпиталь, а для друкарні в 1895—1896 роках звели окремий будинок⁴.

У перше повоєнне десятиліття становище обителі було відносно благополучним: їй належало десять гектарів орної землі, велися ремонтні роботи, а в 1954—1956 роках реставрували печерну церкву Іова Почаївського⁵. Наприкінці 1950-х тиск посилився: податок за ту саму землю сягнув 400 тисяч карбованців, а постанова від 28 листопада 1958 року про припинення паломництва до «так званих святих місць» обернулася переслідуванням прочан — у приїжджих прискіпливо перевіряли документи, а селитися в монастирських приміщеннях їм заборонили⁵. У 1959—1966 роках значну частину лаврських споруд конфіскували й передали під музей атеїзму та психіатричну лікарню, ченців і прочан переслідували, а чисельність братії скоротилася — проте монастир не закрили^{1, 2, 4}.

1991 року при Лаврі відкрили духовне училище, яке 1994 року дістало статус семінарії^{1, 2}. Від 1997 року Лавра є ставропігією Предстоятеля Української Православної Церкви².

Окрім Успіння Пресвятої Богородиці та Дня Святої Трійці, в обителі відзначають пам'ять преподобного Іова Почаївського, преподобного Амфілохія Почаївського та преподобного Кукші Одеського, а також преподобних Антонія і Феодосія Печерських⁶.