Про подвиг і благодать (прочитання святих отців Сергієм Йосиповичем Фуделем)
Про подвиг і благодать (прочитання святих отців Сергієм Йосиповичем Фуделем)
Подвиг — синонім виконання заповідей. І хоча тягар Христів легкий, але водночас це не легкість прохолодного життя з необтяжливим і навіть приємним виконанням деяких ритуальних форм і моральних правил, а тісний шлях Хреста. Про це говорить Євангельське слово про примушування себе до добра (Мф. 7:13; 11:12). Про це ж навчають Отці й Апостоли: «Якщо не віддаси крові — Духа не приймеш», — говорили блаженні Каллист та Ігнатій. «Ви ще не боролися до крові, воюючи з гріхом», — каже Апостол (Євр. 12:4, переклад Р. Турконяка, 2011). Виконувати заповіді до крові душі — це означає прийняти їх як кровну справу життя, як її подвиг.

Потрійне світло духовного подвигу

Розум людини, яка полюбила Бога й відчула страх утратити Його, прагне завжди бути з Ним. Але «неможливо, — каже св. Максим Сповідник, — розуму завжди бути з єдиним Богом, якщо він не стяжає… любові, стриманості й молитви. Любов приборкує гнів, стриманість висушує похіть, а молитва, відриваючи розум від усіх помислів, нагим ставить його перед самим Богом. Ці три чесноти поєднують у собі всі правди…».

До цих трьох великих родових понять досконалості інші Отці також зводять усю багатоскладність свого вчення про подвиг християнського шляху.

«Якщо хочеш здобути спасіння, зречися плотських насолод і прийми стриманість, любов і молитву» (авва Фалласій).

«Неможливо розуму бути мирним у молитві, якщо він не стяжає наперед співдружності зі стриманістю й любов'ю…» (св. Ілія пресвітер).

Про ці три образи досконалості говорив і прп. Серафим: «У стяжанні Духа Божого полягає справжня мета нашого християнського життя. Я бажаю вам, щоб ви завжди перебували в благодаті Духа Святого, здобували її засобами, про які я вже сказав вам, і розмірковували, — який засіб дає вам більше благодаті Духа Святого, тим засобом і займалися: дає вам більше благодаті Божественна молитва й чування — чуйте й моліться; багато дає Духа Божого піст — постіться; більше дає милостиня — творіть милостиню» (прп. Серафим).

Цілком можливо, що тут прп. Серафим вказує ще й на те, що існують якісь три основні типи духовних характерів, тобто що люди християнського подвигу можуть мати духовну схильність або до «посту», або до «милостині», або до молитви.

В авви Іоанна-пророка є слова, що передають ту саму думку. «Як ремісник, — каже він, — який добре знає своє ремесло й завдяки швидкості свого розуму займається також іншими ремеслами, не зветься майстром цих ремесел, а лише майстром свого ремесла; так і тут той, хто має всі чесноти, за тією пізнається й від тієї отримує назву, через яку найбільше сяє в ньому благодать Духа».

Водночас потрійність духовних характерів не є розчленуванням єдиного образу. Дари є різноманітні, а Дух — той самий; і служіння різноманітні, а Господь той самий; і дії різноманітні, а Бог той самий, — Він робить усе в усіх (1 Кор. 12:4–6). У кожному індивідуальному шляху незбагненно будуватиметься триєдність. Той, хто переважно йде шляхом молитви, рано чи пізно, легко чи після важких випробувань, збагне, що без стриманості його молитва безплідна. І той, хто молиться, і той, хто переважно йде шляхом стриманості, неминуче зрозуміють ще й те, що без любові до людей усе вмирає: і стриманість, і молитва. І це не лише в сенсі загального шляху, а й щодо кожного окремого духовного кроку. Той, хто встав уранці на молитву, знає, що вона тоді найлегша, коли звершується до прийняття їжі: стриманість дала крила молитві. І він же знає, що коли він під час молитви не увійде в якесь лоно любові до людей і не простить тим, хто його засмутив, то й Небесний Отець не простить йому й не прийме молитви. Лише в потрійній єдності людина може йти своїм особливим шляхом. Хто весь Закон виконує, — каже Апостол, — а згрішить в одному, той став винним у всьому (Як. 2:10). Три родові поняття досконалості — любов до людей, стриманість і молитва — зливаються в єдиний образ шляху, будучи самі розвитком того триєдиного почуття, що утворилося в людині до Бога: любові до Нього, смирення перед Ним і зречення світу заради Нього. Любов до Бога доводить себе любов'ю до людей, смирення перед Ним знаходить подих у молитві, зречення світу заради Нього зрікається зла в стриманості. Свічка, запалена перед Богом, спалахує потрійним відблиском у душі людини. Якщо людина нелицемірно полюбила свого Господа, то так само щиро вона піде до цих трьох образів досконалості, усвідомлюючи їх як єдиний шлях до Нього. Це й є прийняття в подвигу любові всього Євангелія, коли воно стає єдиним законом неподільної досконалості.


Допомога згори

Подвиг є рухом до Бога. Але спрямованості розпочатого шляху ще далеко не достатньо для його проходження. Тільки благодать Божа — навчають Отці — має силу й владу здійснити потрійний союз досконалості, до якого людина повинна мужньо спрямувати себе.

«Ніхто з нас, — каже св. Феодор Едеський, — власними силами не може уникнути обходів і підступів лукавого, а лише непереможною силою Христовою. Тому небезпечно помиляються ті, хто мріє вчинюваними ними подвигами й силою своєї волі знищити гріх, який знищується єдино благодаттю Божою. Саме тому світило Церкви Іоанн Златоуст каже, що недостатньо одного зусилля людського, якщо не буде й допомоги згори; і знову — ніякої не буде користі від допомоги згори, якщо не буде власного зусилля».

«…Душа може опиратися гріху, але не може без Бога перемогти…» (прп. Макарій Великий).

«Знай, що якщо не докладатимеш усіх своїх зусиль до подолання своєї пристрасті, допомоги від Бога не отримаєш, і якщо, силкуючись з усією ревністю, надіятимешся на одні свої сили, успіху жодного не матимеш. Силкуватися силкуйся з усією ревністю, але успіху чекай від однієї лише допомоги Божої. Прийде безсумнівно допомога і, зробивши твої безсилі зусилля всесильними, подасть тобі легку перемогу» (прп. Никодим Святогорець).

«Як тіло без душі мертве й не може нічого робити, так без небесної душі, без Духа Божого, і душа мертва для царства, і без Духа не може чинити того, що Боже» (прп. Макарій Великий).

«Блаженний той, хто воістину усвідомив, що Бог у нас, як у знаряддях, звершує всяку справу й споглядання, чесноту й знання, перемогу й мудрість, доброту й істину, так що ми зовсім нічого до цього від себе не додаємо, крім єдиного — налаштованості, що бажає добра…» (прп. Максим Сповідник).

Божественна допомога усвідомлювалася як настільки безмірно вища за труд подвижника, що значення його було лише в тому, щоб показати спрямованість волі, показати, що людина забажала Бога й поривалася до Нього. Подвиг доводить лише вільне «так», сказане життям людини нетлінному життю Божому, а не право на нього й не володіння ним. Це «так» вимовляється великою душевною боротьбою всього життя. Чим сильніше воно, чим глибша любов людини до Бога, — тим сильніший подвиг життя. І на це «так» — і сильне, і слабке — відчиняються ворота благодаті для допомоги й проводу.

Один учень запитав Варсонофія Великого: «Бог створив людину вільною й Сам же каже: без Мене не можете робити нічого (Ін. 15:5). Питаю: як погодити свободу з тим, що без Бога нічого не можна зробити? Старець відповів: “Бог створив людину вільною, щоб вона могла схилятися до доброго; схиляючись уже до нього своїм вибором, вона не в змозі звершити добра без допомоги Божої”».

«Стяжання чесноти й знання досягається не нашими власними природними силами, а благодаттю» (св. Максим Сповідник).

Без благодаті — без світлоносної сили Божої — неможливий християнський шлях.

«У кожну годину й хвилину потребуємо допомоги Божої… Тож молися завжди й зітхай до Господа, щоб подав тобі благодать Свою й у ній тебе зберіг: благодаті Божої (ми) на кожну хвилину потребуємо» (св. Тихон Задонський).


Утримання благодаті

«Сказав авва Арсеній (Великий): якщо пошукаємо Бога, то Він явиться нам, — і якщо будемо утримувати Його в собі, то Він перебуватиме з нами».

«Шукання» й «утримання» в собі Бога є подвигом очищення себе.

«Свята Діва, осінена Духом, зачала й носила в утробі Сина Божого, що став людиною: подібно до цього ті християни, на яких зійде благодать Святого Духа, таємниче зачинають і носять у серцях Сина Божого дією Святого Духа» (прп. авва Ісая).

«Мета християнського життя полягає в стяжанні Духа Божого, і це мета життя кожного християнина, що живе духовно… Піст, чування, молитва, дівство й усі інші чесноти, заради Христа чинені, якими б добрими вони не були самі по собі, однак не в них одних полягає мета нашого християнського життя, і не для того ми народилися, щоб лише їх творити; але мета нашого життя — це та благодать Духа Божого, яку вони приносять нам, і ось у стяжанні саме її однієї (що здобувається через них) і полягає мета християнського життя» (прп. Серафим).

«Святий Дух, зглядаючись на нашу немічність, приходить до нас і тоді, коли ми ще не чисті; і якщо тільки знайде наш розум, що щиро Йому молиться, то сходить на нього й розганяє увесь натовп помислів і уявлень, що його оточує… тим самим налаштовуючи його до прагнення духовної молитви» (прп. Ніл Синайський).

«Коли читаєш Божественні Писання, не те май на увазі, щоб лише прочитувати аркуш за аркушем, а з роздумом вникай у кожне слово, і коли якісь слова змусять тебе заглибитися в себе, або викличуть рух скрушення, або духовною радістю й любов'ю виповнять твоє серце, — зупинися на них. Це Бог наближається до тебе; смиренно прийми Його відкритим серцем, бо Він Сам хоче, щоб ти долучився до Нього... Не май іншої мети, крім того, щоб віднаходити Бога, де Він благоволить явити Себе тобі. І коли будеш удостоєний цього, припиняй усяку іншу справу й не просувайся в ній уперед, — забудь усе інше й спочивай в єдиному Бозі твоєму. Коли ж буде угодно величності Його піти від тебе й перестати являти близькість Свою до тебе в цьому разі, тоді знову можеш звертатися до звичайних твоїх духовних вправ (діянь) і продовжувати їх, маючи на увазі ту саму мету, тобто віднайти через них Улюбленого твого» (прп. Никодим Святогорець).

«Втрата благодаті страшніша за всі втрати; немає нещаснішого стану, ніж стан людини, яка втратила благодать. Треба мати невпинну пильність, щоб зберегти її. Вона дається нам даром, з єдиного милосердя Божого, але до її збереження ми повинні докладати все своє старання» (старець Парфеній Києво-Печерський).

«Господи, ніколи не дозволь нам позбутися благодаті Божої Твоєї» — взиває Симеон Благоговійний. Від нього ж збереглася молитва про повернення втраченої благодаті: «…нехай знову увійде благодать Твоя в раба Твого, щоб, бачачи її, радіти з розчуленням і плачем, будучи просвічуваним вічносяйним сяйвом її».


Марність трудів без віри

Пронизаність усієї аскетики світлом вчення про благодать робить світлим саме поняття подвигу. Проте ми не дуже-то й любимо це слово і, як мені здається, не лише тому, що не любимо тісний шлях до Царства Божого. Бачені або чуті нами приклади хибного подвигу відбили в нас до нього всякий смак. Згадаймо хоча б старця Ферапонта з «Братів Карамазових», великі та малі прототипи якого завжди були серед подвижників. У прп. Никити Стифата є про них такі слова: «Багато хто з вірних і ревних християн тіла свої багатьма подвижницькими трудами виснажили; але оскільки вони при цьому не мають розчулення від скрушеного й добролюбного серця та милосердя від любові до ближніх і до самих себе, то залишені порожніми, позбавленими сповнення Духа Святого й віддаленими від істинного пізнання Бога, маючи свої мисленні утроби безплідними, а слово — несолоне й безсвітле».

«Знаю ченців, які після багатьох трудів упали й збожеволіли, бо понадіялися на свої діла» (прп. Антоній Великий).

Жодна людина не буде оправдана ділами Закону (Гал. 2:16), а тільки вірою, яка проявляється через любов (Гал. 5:6). Ми вірою одержали доступ до тієї благодаті (Рим. 5:2). Тут можна вказати, що святі Отці, які проводили життя у великих подвижницьких трудах, залишили нам вчення про можливість стяжання благодаті й без звичайних трудів тілесного подвигу, а лише за віру й любов, що її засвідчила.

Тож подвижницький труд, за вченням Отців-аскетів, не є завжди обов'язковою умовою стяжання благодаті, тобто єдиної спасительної сили Божої. Спасає тільки віра, і ця спасительність віри може іноді довести себе поза звичайними трудами тілесного подвигу: у любові, у молитві й смиренні. Але цей шлях не є звичайним і загальним, а особливим, «за незбагненними розпорядженнями Промислу Божого», і св. Ісаак Сирін учить, що його не можна домагатися.

Не можна вимагати для себе нічого «особливого». Треба йти в міру своїх сил загальним шляхом смиренного діяння, у поті й труді життя доводячи свою віру в спасительну жертву Божу.


Виконання заповідей

Подвиг є виконанням євангельських заповідей. Саме так розуміють цей термін Отці:

«Подвиги не є чимось відмінним від заповідей, — пише св. Марк Подвижник. — Вони є заповіді. Покажи мені подвиги, окрім заповідей. Якщо вкажеш на молитву — це є заповідь; якщо скажеш про подолання помислів — і це заповідь (будьте тверезі, пильнуйте); якщо про піст і чування, — і це теж є заповідь… і яку б справу подвижницької чесноти ти не назвав — усі вони суть заповіді».

«Запитали авву Іоанна Колова, що означає чернець? Він відповів: примушування себе до всякої заповіді Божої становить відмінну рису ченця. Той, хто живе так, — чернець». Отже, подвиг — синонім виконання заповідей.

І хоча тягар Христів легкий, але водночас це не легкість прохолодного життя з необтяжливим і навіть приємним виконанням деяких ритуальних форм і моральних правил, а тісний шлях Хреста. Відтак подвиг є проходженням тісної дороги, що веде до життя (Мф. 7:14), а тісна дорога означає скорботу. Поза скорботою душі немає шляху до Царства Божого: жінка, коли родить, терпить муки (Ін. 16:21).

«Якщо не віддаси крові — Духа не приймеш», — навчають блаженні Каллист та Ігнатій. Про це ж каже й Апостол: «Ви ще не боролися до крові, воюючи з гріхом» (Євр. 12:4). Виконувати заповіді до крові душі — це означає прийняти їх як кровну справу життя, як її подвиг.

Головне ж у тому, що коли людина підходить — тут, на землі, серед своїх справ і турбот — до воріт Царства благодаті, вона вже не пам'ятає страждань через радість, що народилася людина на світ (Ін. 16:21). Тоді, — каже св. Ісаак Сирін, — вона знайде «такі скорботи, які солодші за мед».

«Коли один брат запитав св. Антонія: чому, коли Бог, за всім Писанням, обіцяє душі блага вищі, душа не буває постійно твердою в шуканні їх, а схиляється до минущого, тлінного й нечистого? — він відповів: хто ще не скуштував солодощів небесних благ, той ще не прилучився до Бога всім серцем своїм; тому й повертається до тлінного» (прп. Антоній Великий).

Ось чому всі Отці вважають, що найбільшою силою, яка й навчає, і зміцнює людину в подвигу, даючи їй ревність і радість до проходження шляху, є саме скуштування Божественної благодаті Святого Духа.

«Подвизайся, щоб благодать ніколи, навіть на мить, не залишала тебе за нерадіння твоє. Коли ж, ставши вищим за спотикання, зможеш ти перейти стіну пристрасних помислів…, не виявися невдячним, не визнавши в цьому дару, згори тобі даного; але сповідуй разом з Апостолом, кажучи: не я, а Божа благодать, що була зі мною (1 Кор. 15:10) звершила в мені цю перемогу» (прп. Іоанн Карпафійський).

 

Повний варіант богословського дослідження дивіться в книзі Сергія Йосиповича Фуделя «Путь Отцов».


Опубліковано:

← Публікації


Зателефонувати