Історія давнього чернецтва розповідає про цілу плеяду яскравих, непересічних особистостей — починаючи з преподобного Антонія Великого, чиє житіє, укладене святителем Афанасієм Олександрійським, відкриває здивованому читачеві світ перших насельників єгипетської пустелі. Особливе місце серед «отців‑пустельників» посідає Євагрій Понтійський.
Авва Євагрій належить до третього покоління ченців; його духовним вчителем був преподобний Макарій Великий, учень Антонія Великого. Тому духовне вчення Євагрія, окрім його власного найбагатшого досвіду, відображає чисте й неспотворене передання. У літературному плані він, імовірно, був першим автором, який записав вислови святих отців. У його творах їх можна зустріти дуже часто. Поряд із Макарієм Великим до таїн чернечого життя його долучив преподобний Макарій Олександрійський. В особистості самого Євагрія дивовижним чином поєднувалися аскетичність, богословська глибина й виняткова творча плідність. Щоб повніше уявити його духовне вчення, простежимо загальну канву його життя.
1. Джерела відомостей
У своїх творах Євагрій нічого не повідомляє про самого себе. Єдиним джерелом відомостей для нас є «Лавсаїк» Палладія Єленопольського. Упродовж тривалого часу Палладій був його учнем і близьким другом, тому достовірність відомостей, що їх він повідомляє, не викликає жодного сумніву. На жаль, оригінал цього твору вважається втраченим, а численні різночитання в грецьких рукописах свідчать, що впродовж віків до його тексту приклали руку численні редактори, здебільшого неприхильні до Євагрія та його оточення.
Повний варіант житія Євагрія дійшов до нас лише в коптському синаксарі, якщо не брати до уваги розлогого грецького фрагмента та численних згадок, які ми зустрічаємо в «Церковній історії» Сократа Схоластика. У дослідників немає остаточної думки щодо того, чи слід згаданий грецький рукопис вважати скороченим і «очищеним» перекладом цього житія. У певному сенсі життєпис Євагрія розділив долю його творінь, які здебільшого або були втрачені, або дійшли у вигляді розрізнених фрагментів. Деякі з них уціліли лише тому, що тривалий час переписувалися під чужим іменем і тільки нещодавно були «повернені» їхньому справжньому авторові. Інші з них доступні лише в сирійському чи вірменському перекладах. Їхній текст нерідко має сліди втручання пізніших редакторів. Отже, історикові буквально по крупицях доводиться відтворювати цілісний образ одного з найвідоміших отців пустелі та його вчення.
2. Короткий життєпис
На жаль, нам практично нічого не відомо про ранню юність і роки навчання майбутнього ченця. Збережені скупі відомості видаються цілком достовірними, оскільки Палладій міг дізнатися про них лише з вуст свого вчителя.
Євагрій народився близько 345 р. в місті Івора поблизу Понту Евксинського (територія сучасної Туреччини). Його батько був хорепископом і, як повідомляється в одному з рукописів, мав славу «аристократа, однієї з перших осіб у місті». Вважалося, що вже з юності навчання Євагрія було довірено святителю Григорію Богослову, однак з'ясувати достовірність цих відомостей неможливо. Справді, у своїх творах Євагрій неодноразово згадує ім'я Григорія, але всупереч усім очікуванням нічого не повідомляє про такий факт, а останній, своєю чергою, говорить радше протилежне.
Хоча невідомо ні де він навчався, ні ким були його вчителі, твори Євагрія переконують у тому, що він здобув чудову освіту. Зокрема, у них виявляються блискучі знання в галузі математики, філософії, риторики та, звісно, богослов'я. Різнобічна освіта в ті часи була менш доступною, ніж у наші дні, і ставала привілеєм вихідців із найзаможніших родин. Можна припускати, що Євагрій за своїм походженням належав до того самого середовища, що й його вчителі, і здобув відповідне виховання.
Неможливо точно сказати, коли саме святителем Василієм Великим (єпископ у 370—379 рр.) він був поставлений на читця й увійшов до складу духовенства Кесарії Каппадокійської. Через непорозуміння вважалося, що в ту пору він уже був ченцем в одному з монастирів, реформованих Василієм Великим. Насправді ж його XXII Послання адресоване не Василію, як вважалося раніше, а Руфіну, тобто належить до пізнішого часу.
Після смерті Василія Великого († 1 січня 379 р.) за обставин, які, на жаль, залишаються невідомими, Євагрій вступає на службу до його найближчого друга — Григорія Богослова. Саме він, який нещодавно став Константинопольським єпископом, висвячує Євагрія в сан диякона. В особі надзвичайно обдарованого молодого клірика він знаходить вірного друга й надійного соратника в боротьбі з аріанами, які в ту пору мали величезний вплив у столиці імперії.
Найраніше зі збережених творінь Євагрія, «Послання про віру», написане на початку 381 року, красномовно свідчить про його церковно‑богословську діяльність.
Трохи пізніше у своєму заповіті Григорій зворушливо віддає належне відданості Євагрія, який, своєю чергою, усе життя з вдячністю й любов'ю згадував вчителя, що колись його «насадив» у Христі. Було б дуже цікаво дізнатися про те, яку роль відігравав Євагрій на Другому Вселенському Соборі 381 року, борючись на боці свого єпископа в богословських суперечках, але про це нічого не відомо.
Коли влітку того ж року, втомившись від нескінченних інтриг, Григорій відмовляється від столичної кафедри й віддаляється в рідні краї, він залишає Євагрія при своєму наступникові Нектарії. Останній, який на момент єпископської хіротонії був простим мирянином, недосвідченим у питаннях богослов'я, не міг не оцінити допомогу, надану йому молодим дияконом, дуже досвідченим у справах церковного життя.
Проте духовна кар'єра Євагрія, що обіцяла блискуче майбутнє, раптово обривається. Попереджений уві сні про небезпеку, що йому загрожує (зміст цього сну нам передає Палладій), у зв'язку з історією стосунків із дружиною одного вельможі, яка запалала до нього пристрастю, Євагрій поспішно залишає столицю. Ймовірно, у 382 році він приїздить до Єрусалима з твердим наміром змінити своє, загалом, досить світське життя, в чому він поклявся на Євангелії в цьому віщому сні. Проте, опинившись у святому граді, де його прийняла преподобна Меланія Старша, він повертається до колишнього життя, усіляко ухиляючись від виконання складеного обіту. І лише внаслідок дивної гарячки, яка на шість місяців прикувала його до ліжка й привела до воріт смерті, він сповідався в цьому гріху Меланії. Ймовірно, він пообіцяв їй прийняти чернечий одяг і через три дні таємничим чином був зцілений від недуги, яка, можливо, стала наслідком нервового виснаження. Цей цікавий факт показує, що Євагрій був досить тендітної статури, чим почасти можна пояснити його виняткову духовну чутливість.
Ймовірно, на Пасху 383 року він приймає чернечий одяг із рук Руфіна й негайно вирушає до єгипетської пустелі — на батьківщину давнього чернецтва. Після двох років, проведених у Нітрійській пустелі (приблизно за 50 кілометрів на південний схід від Александрії), він переселився на 18 км, заглиблюючись у велику пустелю Келій. Решту своїх днів він провів у напіввідлюдницькому житті в товаристві найвидатніших подвижників свого часу.
Помер він невдовзі після свята Богоявлення 399 року у віці 54 років.
3. Родоначальник чернечої писемності
Як і багато ченців свого часу, Євагрій належав до тих, кого сьогодні назвали б «пізнім покликанням», — його вибір був продиктований аж ніяк не юнацьким поривом. Радше вже перипетії самого життя цього тонко освіченого й розпещеного долею елліна «вигнали в пустелю», як він сам у цьому зізнається, майже всупереч його волі. Безсумнівно, це залишило свій слід. Євагрій не приховує, що йому нелегко давався подвиг у негостинній пустелі. Проте він мужньо встояв під натиском спокус повернутися у світ навіть тоді, коли Олександрійський патріарх Феофіл запропонував йому посісти єпископську кафедру в Тмуїсі. Щоб уникнути цієї честі, він змушений був шукати прибіжища в Палестині, ймовірно, у своїх близьких друзів — Руфіна й Меланії.
І ця жертва не була марною. Плодом чотирнадцятирічного життя в Келіях стало завершене духовне вчення про чернече діяння, якому судилося стати класичним. У повному розумінні слова Євагрій є «отцем нашої духовної чернечої писемності» як на Сході, так і — через преподобного Іоана Кассіана — на Заході. Його численні аскетичні нариси свідчать про постійне прагнення поєднати традиційне чернече діяння (praktike) зі споглядальним життям (theoretike), яке в нього набуває справді євангельської основи та богословсько‑містичної спрямованості, чого так бракує творам багатьох «духовних» авторів.
4. Повсякденне життя
Палладій наочно змальовує картину повсякденного життя авви, слава про якого стрімко розійшлася, що не могло не викликати ревнощів деяких співбратів, яких відвідували не так часто:
Таким був його звичай: брати збиралися в нього по суботах і неділях. Усю ніч вони відкривали йому свої помисли. До сходу зорі вони уважно слухали його слова, сповнені сили, і йшли, переповнені радості, віддаючи подяку Богові; бо воістину вчення його було лагідним. Коли всі вже зібралися, він благав їх: «Брати мої, якщо в когось із вас є глибока або недужа думка, нехай він мовчить, доки інші брати не підуть, і тоді він вільно поставить свої запитання наодинці. Не будемо говорити перед братами, щоб ніхто з малих цих не загинув або щоб біль серця не поглинув когось».
Про його виняткову гостинність говорить той факт, що кожного дня він приймав у своїй келії п'ять‑шість гостей, які приходили до нього здалеку, щоб отримати від нього настанови, побачити його розум і плоди подвижництва. Багато хто дарував йому гроші; відомо, що в брата‑економа, який служив у його обителі, зберігалося понад 200 срібних монет.
Цьому образові цілком відповідають творіння самого Євагрія. Як і інші ченці Келій, він жив відлюдником у затворі; судячи з даних археологічних розкопок, kellion було невеликим будинком із двох або трьох кімнат, із внутрішнім двориком та огорожею навколо. Упродовж тижня чернець залишався у своїй келії, віддаючись молитві, спогляданню й праці (Євагрій «надзвичайно вишукано писав в оксиринхському стилі» і заробляв на хліб переписуванням книг). Лише по суботах і неділях братська громада (sunodia) збиралася для спільної молитви й спільного богослужіння, після яких відбувалися спільна трапеза (agape) та духовні бесіди. Довгі години усамітненого самозаглиблення й нерідкі «одкровення серця», які Євагрію доводилося чути в пустелі, надзвичайно збагатили його розум пізнаннями в галузі людської душі.
5. Духовне отцівство
У розлогішій редакції житія, укладеній Палладієм, розповідається про те, що сам Євагрій у певні моменти вдавався до порад досвідченішого ченця Альбіна Римлянина, який жив поблизу. (Навіть найвеличніші аскети‑пустельники потребують духовного отця.) Згаданий вище Альбін, як і Руфін та Меланія, походив із римської аристократії, він неодноразово згадується в «Лавсаїку» серед осіб із найближчого оточення Євагрія та Аммонія.
Отже, ми опиняємося в колі знатних осіб, які зреклися світу й присвятили себе чернечому діянню на християнському Сході. Можна припускати, що Меланія сама довірила свого учня, який ще недостатньо утвердився в чернечому покликанні, цьому випробуваному ченцеві. Найбільше Євагрій шанував Альбіна за виняткову лагідність. Смирення серця він ставив понад усі чесноти, адже її здобули не лише Мойсей і Давид, а й Сам Христос. На його думку, лише вона відкриває шлях до істинного пізнання Бога (пор.: Чис. 12:3; Пс. 131:1; Мф. 11:29).
6. Філософ у пустелі
За свої умоглядні твори Євагрій був удостоєний прозвання «філософ у пустелі», яке ми зустрічаємо вже в церковного історика Сократа. Це цілком справедливо, якщо брати слово «філософ» у тому значенні, яке воно мало в християнській давнині. На тлі панівної язичницької філософії християнство постає як справжнє «любомудріє», у якому йдеться про любов не до мудрості віку цього, а до Премудрості Божої. У цьому світлі слово «філософія» виражає ідею досконалої єдності справді християнського життя та богопізнання. Так, сам Євагрій говорив про Григорія Богослова як про свого «педагога» в галузі «вищої Філософії».
Тож було б неправильно вважати Євагрія філософом у сучасному значенні слова, оскільки немає підстав припускати, що впродовж шістнадцяти років, проведених у єгипетській пустелі, він віддавався власне філософським умоглядам. Як чернець (хоча в християнській давнині в самому образі ченця охоче вбачали риси філософа, «закоханого в Божу Премудрість»), він присвятив себе стяжанню чистоти серця, яка, за словом Самого Христа, веде до споглядання Бога (Мф. 5:8). Проте заняття філософією — «діалектикою» — він вважав марним і навіть шкідливим способом проводити час.
Його психологічне вчення, яке заслужено здобуло найширшу відомість, служить єдиній меті: щоб людина знову стала здатною до любові й «здатною до Бога». Для цього необхідно перемогти пристрасті, які спотворюють саму людську природу, позбавляючи її здатності любити. Щоб здобути цю перемогу, належить знати, яким чином пристрасті розпалюються бісами й згодом впливають на людську душу.
Євагрій був справжнім «вчителем духовного життя». Палладій, який упродовж дев'яти років вдавався до його порад, говорить про нього: «мій вчитель», який «увів мене в життя у Христі» (тобто духовне діяння) і просвітив розум до «духовного розуміння Святих Писань» — улюблений предмет тих, хто обрав своїм поприщем споглядальне життя. Наскільки можна судити за цим життєписом, для своїх близьких Євагрій був передусім «духовним отцем» і значно меншою мірою вченим чи мудрецем — так про нього говорять лише ті, хто знає понтійського ченця тільки за його книгами.
Коментарі