Труднощі роблять нас лише сильнішими
• інтерв'ю з митрополитом Феодосієм

— Дорогий владико, Ви пройшли через фізичні напади, судові процеси та кампанію цькування в ЗМІ. Що для вас як для єпископа було найважчим у духовному плані в цей період?

— Думаю, цей період життя ще не пройдений. В Україні триває гоніння на Православну Церкву: рейдерським способом у нас відбирають храми й монастирі, сформовано законодавче поле для повної заборони УПЦ з надуманих підстав, віруючих б'ють. У цьому релігійному цькуванні беруть участь різні суспільні інститути, як державні, так і громадські, інформаційний супровід гонінь забезпечує безліч засобів масової інформації. Конституція, як то кажуть, нині в Україні «на паузі». Тих, хто намагається законними способами захищатися й захищати інших чи навіть просто говорити про наявні проблеми, переслідують, фабрикують проти них кримінальні справи.

Проти мене особисто на сьогодні відомо про п'ять кримінальних справ, може, є ще якісь, про які не знаю. У моєму будинку СБУ чотири рази проводила обшуки, під час яких було вилучено Статут Черкаської єпархії. Під час кожного обшуку конфісковували всі телефони та комп'ютери, але нічого незаконного в них так і не знайшли. За рішенням суду довгий час прослуховували мої телефонні розмови й вели зовнішнє спостереження, але нічого злочинного зафіксувати так і не змогли. Проте на сьогодні тривають три судові процеси за мої публічні інтерв'ю та проповіді, починаючи ще з довоєнного періоду. Один судовий процес нещодавно завершено винесенням обвинувального вироку.

Вирок у цьому процесі я отримав за проповідь зі словами підтримки та втіхи черницям, яких у листопаді 2023 року, під час кривавого захоплення жіночого монастиря Різдва Пресвятої Богородиці в Черкасах, злочинці у військовій формі викинули на мороз. І це зовсім не перебільшення. Проповідь була звернена до побитих священників, до віруючих… Ця проповідь перебуває у відкритому доступі, як і кадри кривавого побиття нашого священства та мирян під час того захоплення монастиря радикалами у військовій формі. На мене тоді до суду подав заборонений у священнослужінні колишній священник нашої єпархії, син якого брав участь у цьому захопленні, а сам цей священник перебіг до «ПЦУ». Саме йому зрештою загарбники й передали ключі від розореного ними монастиря, щоб він там господарював. І цей бенефіціар захоплення подав до суду, щоб змусити мене замовкнути, щоб і іншим було неповадно виводити на світло діла темряви, що чиняться нині проти нашої Церкви. Прокуратура вимагала для мене два роки тюремного ув'язнення, а тепер наполягатиме на цьому в апеляції, яку ми очікуємо найближчим часом.

Розумію, що багатьом в Україні було б зручніше, щоб архієреї та духовенство УПЦ мовчали про гоніння на Церкву, що відбуваються. Але хіба може єпископ стояти осторонь, коли ображається почуття віри, коли знущаються з християн?.. Я в принципі проти того, щоб покривати зло.

Що стосується політично вмотивованих вироків, які вже увійшли в практику в нашій країні, зокрема й мого вироку, то ми, звісно, домагатимемося його оскарження та ухвалення правосудного рішення не лише на рівні апеляції, а якщо знадобиться, то підемо до касаційної інстанції, до Верховного Суду України, до Європейського суду з прав людини. Нещодавно було опубліковано дані звіту Європейського суду з прав людини, згідно з якими Україна програє 98% справ у ЄСПЛ. Адже це про щось говорить?

Можна, звісно, по-людськи спробувати зрозуміти логіку деяких українських суддів, які сьогодні ухвалюють несправедливі й навіть злочинні вердикти у «політичних» справах. Це і страх за себе та свої родини, страх за свою кар'єру, а іноді й просто політична заангажованість. Але виправдати такі рішення не можна. Як не можна виправдати й конкретних суддів, які ухвалюють такі рішення. Переконаний, що з часом вони отримають справедливу оцінку.

Ви запитали, що в цей період для мене є найважчим у духовному плані. Відповім. Це зрада. Це, мабуть, найважче, з чим доводиться нині постійно стикатися, причому в різних сферах і на різних рівнях життя суспільства та Церкви. Зрада своїх колишніх принципів, зрада своєї історії, зрада здорового глузду, зрештою. Війна та гоніння на Церкву оголили нутро людей, ніби зняли з них личину пристойності, вивернули навиворіт. У багатьох оголилася внутрішня шляхетність, або її відсутність. Іноді стикатися з цим буває дуже болісно.

Але Господь сказав: «Блаженні ви, коли будуть вас зневажати та переслідувати, і наговорюватимуть на вас усяке лукаве [слово], обмовляючи вас за Мене. Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф. 5:11-12, переклад Р. Турконяка). Слова Христові зміцнюють і втішають віруючих людей у часи гонінь на Церкву.

— У Вашій єпархії, на превеликий жаль, було багато випадків захоплення храмів і порушень прав віруючих. Розкажіть, будь ласка, як прості люди проходять через цей період. Що допомагає громадам не розпадатися, а парафіянам зберігати віру після того, як їх били, калічили, виганяли з їхніх храмів? 

— Втрата храмів — це тимчасове явище. Таке часто траплялося в історії Церкви. Літургійне життя — ось те, що об'єднує нас, християн. Громади, вигнані зі своїх храмів, як і раніше, продовжують і тепер брати участь в Євхаристії та в інших церковних таїнствах. Ніхто з тих, хто живе Господом Ісусом Христом і Його Чашею, не втрачений. Наші громади, як правило, заздалегідь шукають собі тимчасові приміщення для літургійного життя і в разі силового захоплення їхнього храму переходять на підготовлене місце для звершення богослужінь і молитви. Це найчастіше переобладнані під храм приватні будинки в селах або квартири, горища та підвальні приміщення багатоповерхівок у містах. Таких прикладів чимало не лише в Черкаській єпархії, а й в інших єпархіях. Хоча чим далі, тим менше ми намагаємося афішувати такі місця, оскільки гоніння на Церкву дедалі більше загострюються і є західні регіони, наприклад Львівська область, де навіть у таких таємних місцях для молитви збиратися стає небезпечно. Хвиля непримиренних гонінь поступово котиться із заходу України на схід, і навіть таємні збори віруючих УПЦ поступово стають мішенню для радикалів.

Радикалів, як правило, покриває місцева влада, іноді найбеззаконнішим чином. Ось приклад захопленого в нас силоміць Архангело-Михайлівського кафедрального собору в Черкасах, найбільшого православного храму України. У кривавому захопленні брали участь силові структури з різних відомств. Операція була заздалегідь спланована. Крім того, під час побоїща православних були помічені депутати міської ради. А першим після того, як побитих віруючих вигнали за ворота собору, туди з'явився мер міста зі своїм оточенням. Але найбільше шокує в цій ситуації навіть не те, що окупований кафедральний собор де-юре досі залишається власністю нашої єпархії, і жодній прокуратурі та судам до цього немає діла. Гротеск ситуації в тому, що представники ПЦУ, які окупували нашу власність, уже півтора року не можуть здійснювати оплату за користування чужим собором і через суд намагаються змусити нас, побитих і вигнаних власників, платити за них комунальні платежі! Ось у такій ситуації божевілля ми нині живемо.

Але сила Божа виявляється в немочі. І багато наших віруючих справедливо сприймають цей час гонінь як час особливого Божого благословення для нашого слабкого духовного життя. Спільні труднощі роблять наших парафіян і священників лише сильнішими, їхню молитву — гарячішою, а бажання частіше причащатися Святих Христових Тайн — нестримнішим.

— Ви кажете, що ступінь тиску на УПЦ зростає. Навіть застосовуються дедалі витонченіші та єзуїтські методи. Один із них — насильницька мобілізація священників до армії. Наскільки серйозна ця проблема? Вона зачіпає всю УПЦ чи якісь окремі єпархії? І як зараз слід реагувати на цей виклик?

— Насильницька мобілізація — це проблема не лише для віруючих. Багато громадян України з різних причин не хочуть або не можуть служити в армії. Але попри це багато хто піддається насильницькій мобілізації. Що стосується наших священників, то це, з одного боку, історія в межах загальної тенденції, а з іншого боку, ми зазнаємо дискримінації порівняно з представниками інших конфесій.

Сьогодні ми впевнено можемо говорити про умисну спробу фізичної ліквідації священників Української Православної Церкви через мобілізацію. В Україні нещодавно ухвалено спеціальне дискримінаційне законодавство, яке забороняє клірикам нашої Церкви звільнення від мобілізації, на відміну від інших українських конфесій, які мають право на повне звільнення від армії. На мій погляд, це зроблено з очевидною метою: обезголовити церковні громади УПЦ по всій країні та позбавити віруючих їхніх пастирів. Сьогодні наших священнослужителів силоміць хапають на вулицях і відправляють на фронт. Таких випадків десятки. Їх кількість зростає з кожним днем. Деякі священники на фронті швидко гинуть, адже за церковними правилами вони не мають права навіть брати зброю до рук.

Лише кілька днів тому я виступав на 61-й сесії Ради ООН з прав людини в Женеві в режимі відеоконференції (оскільки українські суди не дозволяють мені фізично залишити країну, щоб узяти участь у засіданнях сесії особисто). Виступав я із заявою про те, що православних священнослужителів у нашій країні виловлюють і змушують ставати в стрій зі зброєю в руках, чудово розуміючи, що це заборонено канонічно. При цьому клірикам УПЦ, коли їх насильно мобілізували, категорично заборонено ставати капеланами, здійснювати пастирську опіку над віруючими в лавах Збройних Сил України. Це серйозна проблема, дискримінація за релігійною ознакою, яка нерідко призводить до смерті священнослужителів.

— Але ж Україна декларує себе сьогодні як правова демократична держава. Куди ж дивиться омбудсмен, який відповідає за дотримання прав і свобод громадян, зокрема й вірних Української Православної Церкви?

— Гарне запитання. Відповім на нього так. Мені як архієрею Української Православної Церкви та вимушеному правозахиснику неодноразово доводилося виступати в сесійній залі ООН у Женеві на різних слуханнях з питання порушення прав віруючих нашої Церкви в моїй країні. І вже кілька разів наші виступи з омбудсменом України Дмитром Лубінцем були буквально поруч, з різницею в кілька хвилин. Він прекрасно знає, хто я і про що я змушений говорити перед мандатаріями та дипломатами в ООН. І при цьому він не лише жодного разу сам не виявив інтересу до теми моїх виступів, які безпосередньо стосуються його прямої відповідальності в Україні. Ні, більше того, український омбудсмен, з порушенням закону, абсолютно проігнорував навіть моє офіційне звернення до нього особисто від імені Черкаської єпархії з приводу порушення прав віруючих Черкащини та з приводу силового захоплення кафедрального собору в нашому місті, коли бойовики стріляли в наших парафіян, а мене били дубиною по голові. Це звернення було оформлене нашими юристами за всіма вимогами й містило задокументовані відомості про гоніння на Церкву в нашому регіоні, в моїй єпархії. До речі, ці відомості також запитувала моніторингова місія ООН з прав людини в Україні, їхню достовірність було перевірено, і вони лягли в основу кількох доповідей ООН щодо порушень прав людини в Україні. Але наш омбудсмен усе це просто проігнорував. Думаю, це дуже добре характеризує нинішнє становище з правами людини в Україні.

— Доля Церкви — в руках Божих. Так, теоретично Всеправославний Собор міг би сприяти становленню православної єдності в дусі й істині, у спілкуванні в Святих Таїнствах, у визнанні спільних канонічних основ і взаємної любові в Христі. Але практично питання про проведення Всеправославного Собору залишається відкритим з низки об'єктивних причин. Головна з них, за моїм глибоким переконанням, така. Той формат Всеправославного Собору, який пропонувався й обговорювався на міжправославних нарадах XX століття і який нині нав'язується світовому Православ'ю Фанаром та низкою залежних від нього Церков, ніяк не можна буде вважати Собором у святоотецькому розумінні цього слова. А отже, і приписувати такому зібранню компетенції Собору ніяк не можна. Адже що нам пропонують? Замість загальної участі в такому Всеправославному Соборі всіх православних єпископів світу, як це було закладено з апостольських часів і затверджено Отцями Церкви, нам пропонують участь у зібранні рівних делегацій від кожної з Помісних Церков з рівнозначним правом голосу, чи то делегація від Церкви з п'ятьма єпископами, чи то делегація від Церкви з 500 єпископами.

Тобто голосують не православні архієреї з усього світу, кожен керуючись власним сумлінням. Ні, голосують делегації з рівними вирішальними повноваженнями. Одна делегація — один голос. Що 500 єпископів — один голос, що п'ять єпископів — один голос. Їхній вплив на ухвалення всеправославного рішення буде рівнозначним.

Тобто нам пропонується маніпулятивна підміна соборного розуму Церкви під виглядом «зручного» регламенту. І це в умовах, коли чимало загальноцерковних питань сьогодні є гостро полемічними та потребують справді всеправославного вирішення, а не кулуарних домовленостей. Хіба можна буде рішення такого зібрання делегацій, тим більше за відсутності консенсусу, закарбувати формулою «Сподобалося Духові Святому і нам»? Звісно, ні. Нам пропонується маніпуляція чистої води, на якій принципово наполягають певні сили в світовому Православ'ї. І ми розуміємо, чому вони на цьому наполягають. Коли кажуть про технічну неможливість проведення повноцінного Собору, це неправда. Є кілька Помісних Православних Церков, які цілком можуть (і пропонують) надати гідний майданчик для проведення справжнього Всеправославного Собору. Але про це й слухати не хочуть. Тому говорити про перспективи проведення найближчим часом Всеправославного Собору, мені здається, нереально.

— Сама ситуація в Україні — це криза, що виникла навколо боротьби Московського Патріархату та Фанара за юрисдикцію? Чи все має глибший підтекст і зачіпає сферу догматики?

— Безумовно, підтекст є, і він набагато фундаментальніший, ніж може здатися сторонньому, не дуже церковному спостерігачеві.

З погляду канонічного права ситуація така, що в Україні зараз є одна-єдина Православна Церква. Сьогодні вона має назву Українська Православна Церква. Вона є історичною Церквою на землях, що входять до складу сучасної України, і існує тут уже понад тисячу років. Наша Церква є безперервною правонаступницею Київської митрополії Російської Православної Церкви з часів Хрещення Русі 988 року святим князем Володимиром. Далі, в період тимчасового двохсотлітнього поділу Руської Церкви на дві частини, вона іменується Західноруською митрополією, у XX столітті називається Українським екзархатом Російської Православної Церкви, а з 27 жовтня 1990 року й донині вона іменується Українською Православною Церквою і має статус самоврядної Церкви з широкою автономією, згідно з Грамотою Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II.

Апостольське спадкоємство Української Православної Церкви визнане всіма Помісними Церквами світу, а канонічність її ієрархії, благодатність і дійсність її таїнств ні в кого не викликають сумнівів. Натомість канонічність рукоположень у так званій «Православній Церкві України» викликає, м'яко кажучи, низку обґрунтованих сумнівів. І саме це є головним каменем спотикання для вирішення питання церковного розколу в Україні. Більше того, це питання породило принципове розходження думок серед ієрархів інших Помісних Церков, а також між цілими Помісними Церквами. Без перебільшення можна сказати, що це питання може стати причиною нового великого розколу в світовому Православ'ї. Християнська совість мільйонів православних мирян, священників та ієрархів у всьому світі ніяк не може погодитися з тим, що вчорашні схизматики, без покаяння й без законних хіротоній, просто розчерком пера на Фанарі раптом замінили собою законну канонічну Церкву в межах цілої православної країни, України. Та ще й почали знищувати цю історичну Церкву кривавими методами за допомогою державної машини.

Я як архієрей Української Православної Церкви, єпархія якого сильно постраждала від дій ПЦУ і який особисто знайомий зі Святійшим Патріархом Варфоломієм, восени 2025 року адресував Його Святості відкрите звернення. У ньому я звернув увагу Константинопольського Патріарха на глибинні канонічні та історичні причини церковних проблем, що виникли в Україні. Я нагадав, що подібні труднощі та гоніння наша Церква зазнавала після Жовтневого державного перевороту в Російській імперії на початку XX століття, коли нова більшовицька влада влаштувала гоніння на християн, у тому числі спираючись на обновленців, штучну «червону церкву», яку так само, як і сьогодні, легалізував тоді Константинополь із залежними від нього Церквами. На превеликий жаль, відповіді від Патріарха Варфоломія щодо його розуміння ситуації із захопленнями храмів і утиском віруючих в Україні, а також шляхів врегулювання цих суперечностей досі не надійшло.

— Як Ви вважаєте, яка допомога з боку інших Помісних Церков нині була б найбільш корисною для УПЦ?

— Мабуть, насамперед це молитовна допомога. І вона вже є. Іноді ми її дуже добре відчуваємо в Україні. Щиро дякуємо Предстоятелям, ієрархам, священнослужителям, віруючим інших Помісних Православних Церков за цю молитовну, духовну підтримку.   

Додатково, мені здається, Українській Православній Церкві дуже допомогли б два напрями підтримки, які можуть надати братні Церкви.

Перше — це говорити на всіх можливих міжнародних майданчиках, а також перед урядами своїх країн про гоніння на християн, які відбуваються в самому центрі Європи в XXI столітті! Переконаний, що якби в цю підтримку повноцінно долучилися всі, хто нині співчуває нам і надає молитовну допомогу, то світова спільнота волею-неволею була б змушена прислухатися до голосу Православ'я в Європі та інших куточках світу й справила б відповідний вплив на гонителів усередині України.

А друге — це консолідований захист канонічного устрою світового Православ'я, його традицій і порядку. Сьогодні вже для всіх очевидна шкода від одноосібного рішення Патріарха Варфоломія про легалізацію українського розколу. Наслідки цього рішення катастрофічні. Вони не лише запустили процес кривавих гонінь на УПЦ усередині нашої країни, а й поставили на межу розколу світове Православ'я. У зв'язку з цим я впевнений, що якби Помісні Православні Церкви, які співчувають нашій спільній трагедії, зайняли тверду канонічну позицію щодо українського питання, то згодом ми разом змогли б вирішити не лише це питання в канонічному полі, а й захистити інші Помісні Церкви від подібного непередбачуваного стороннього втручання у їхні внутрішні справи. І саме це зберегло б єдність світового Православ'я для майбутніх поколінь.