Дорога до регентства
Божественна Літургія в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Відразу після початку богослужіння мене вражає і захоплює неймовірної краси спів хору духовної академії та семінарії під керівництвом архімандрита Романа (Подлубняка). Вони виконують Велику єктенію розспівом Києво-Печерської Лаври. Це щось неземне! Хвилі звуку басової партії накривають так, що душі хочеться плакати від розчулення. Залишаюся під враженням до кінця служби і наважуюся підійти до регента попроситися в хор. Про це я мріяв давно, але бракувало сміливості – всьому виною пусті сумніви.Уже після відпусту я підходжу до ікони на центральному аналої з молитвою та думкою: якщо зараз зустріну регента отця Романа, значить геть сумніви, це воля Божа, буду проситися в хор! Цілую ікону, розвертаюсь і бачу отця Романа, що йде прямо мені назустріч! Відразу ж прямую до нього зі своїм питанням. Звичайно, трохи страшнувато. Це ж регент одного з найкращих хорів Української Православної Церкви! Як не боятися? Але тут явно Божий Промисел. Отець Роман, на здивування, відповів дуже просто, добродушно та одразу ж згодою. Якщо у вас є музична освіта, каже, то приходьте. У мене вона є: до того як вступити до Київської духовної семінарії, я навчався в студії при Національній капелі бандуристів України імені Г. Майбороди. Вийшов з храму – наче вилетів на крилах! Навіть прослуховування не призначив, одразу в хор!
І ось через тиждень моя перша служба в хорі під керівництвом архімандрита Романа. З трепетом підходжу під благословення регента через натовп хористів-семінаристів. Отець Роман благословив мене як старого доброго друга, одразу стало якось легше і хвилювання вляглося. Відчуття від участі в цій справі не можна передати словами. Велика Церква Лаври та хор, співати в якому я мріяв давно! Не усвідомлював, у тілі я був або поза тілом, але мені здавалося, що я чув невимовні слова…
Отець Роман заворожував своєю особистістю, своєю харизмою. Це була дуже освічена, начитана, внутрішньо розвинена і культурна людина і водночас дуже проста у спілкуванні. Він ніколи не хизувався і не показував своєї переваги. А його почуття краси передавалося в кожному жесті, у кожному слові, у кожному помаху його руки. Дивовижно, як у ньому поєднувалася простота та вишуканість.
Він міг гримнути, стукнути в плече, якщо хтось сфальшивив, але ніхто не ображався, бо, по-перше, це завжди було «за діло», а по-друге, отець Роман був абсолютно незлобний, тому його гнів сприймався як гнів рідного люблячого батька.
А ще він мав дуже тонке почуття гумору. Його «перли» запам’ятовувалися хористами надовго і передавалися з уст в уста, як фольклор.
Але найголовніше – це те, як отець Роман творив музику богослужіння. Кожна служба – море емоцій!
Особливо мені запам’яталося богослужіння в день Собору всіх преподобних Києво-Печерських другої неділі Великого Посту. Я не знав, де я – на Небі чи на землі. По-перше, служба була в Хрестовоздвиженському храмі, що над Ближніми печерами. Служба святим, мощі яких лежать зовсім поряд! А по-друге – як зміг нас налаштувати наш регент у ті хвилини на молитовний спів. Я був переповнений! Після Божественної Літургії пішли Хресною ходою до Дальніх печер, і наприкінці молебню ми грянули: «Русь Святая, храни веру православную, в ней же тебе утверждение!» Після закінчення урочистостей я довго не міг отямитися від пережитих вражень. Душа була охоплена радістю!
Друга служба, яка мені особливо запам’яталася, – коли почалося так зване виселення ченців з Лаври. Це було 1 квітня 2023 року. Оскільки до входу в монастир прийшло багато агресивних «активістів», священноначаліє прийняло рішення служити всеношну на вулиці біля шлагбауму. Співали три хори: наш, архієрейський під управлінням архімандрита Геронтія та хору регентського училища з Рівненської єпархії, який приїхав на підтримку лаврських ченців. Ми співали в мікрофони, а з того боку шлагбауму вигукували кричалки в гучномовець. Спочатку це було більш-менш терпимо: все-таки три хори із сонмом священноначалія звучали переконливо. Але хвилин через 15 після початку служби на допомогу активістам під’їхала машина з дуже потужною аудіоустановкою.
Ми були заглушені. Звук з тієї сторони був настільки сильним, що ми навіть погано чули один одного, не кажучи вже про те, щоб чути возгласи священства. Ледве вдавалося вловити налаштування регента. Чесно зізнаюся, ми навіть були трохи пригнічені таким розвитком подій такою ситуацією. Але незабаром з нашого боку підтягнули потужніші підсилювачі, тож звук з обох сторін шлагбаума приблизно вирівнявся. Це нас трохи підбадьорило. З установки, що була на вулиці, лунали різні образи на нашу адресу, сипалися якісь дивні звинувачення, чомусь нам давали інструкцію, як здаватися білоруським солдатам, тощо. Доводилося це слухати, хоча наш спів від цього ставав лише більш щирим і натхненним. Відчувалася безперечна присутність Бога. Наче в оточенні сил пекла, не фігурально, а реально, знаходилася Церква. Ще з того боку прозвучала одна фраза, яка чітко закарбувалася в моїй пам’яті (говорив чоловік з аудіоустановки): «Я буду тут з вами, якщо треба, 24 на 7!» Ну, думаю, від такої присутності можна й з глузду з’їхати – двадцять чотири на сім він буде оглушувати нас своїми промовами, від яких земля тремтить! Справді, звук був настільки потужний, що вібрувало в грудях. Він то говорив якусь нісенітницю, то включав пісні, то кричав гасла. Це було дуже важко витримувати і тривало без пауз майже до кінця всеношної (тобто близько трьох годин), але хвилин за п’ятнадцять до закінчення чомусь цей шалений натиск припинився. Спочатку я не знав, що трапилося, а на другий день прочитав у новинах, що ту людину з аудіоустановкою забрала швидка – бездиханного...
***
Потім був Великдень – феєрверк радості та благодаті! Великодній канон ми виконували лаврським розспівом. Клірос, як і весь Хрестовоздвиженський храм, був заповнений вщерть. Ми стояли майже без можливості поворухнутися, піт стікав струмками, але й благодать Божа лилася потоками. За нами були стіни з розписами, які теж «спітніли», і за головою одного зі співаків потекла цівка конденсату. Отець Роман подивився на це атмосферне явище біля голови нашого баса і, посміхнувшись, сказав: «О! Вже замироточив!»
Після Великодня отець Роман дедалі менше з’являвся на службах. Видно було, що він нездужає. Я нічого не знав. На Вознесіння його не було. Співали ми тоді в храмі преподобного Агапіта, лікаря Печерського. У неділю після Вознесіння мої друзі вирішили піти на Божественну Літургію теж у храм преподобного Агапіта, але в той, що в Пушкінському парку. Оскільки в суботу на всеношній отця Романа не було, то я подумав, що й на Літургії він навряд чи буде, і вирішив піти разом з друзями. Наприкінці служби настоятель цього храму вийшов на амвон і повідомив парафіянам, що на їхньому приході поки що не буде ранніх Літургій, оскільки регент виїхала за кордон. Мої друзі стали підштовхувати мене, мовляв, ти ж можеш допомогти. Я давно був знайомий з настоятелем і бував у цьому приході, тому й вирішив запропонувати свою допомогу. Підійшов до настоятеля – і був з радістю прийнятий на регентську службу. А через три дні почув звістку: отець Роман відійшов до Господа. Я сприйняв своє нове служіння як Божий Промисел і благословення від мого Регента і Вчителя.
У своєму житті я знаю лише два храми преподобного Агапіта Печерського: в одному співав, в іншому – став регентом. До цього я багато співав в інших храмах і намагався регентувати і, насправді, відносно недовго співав під керівництвом отця Романа, але це служіння було найціннішим у моєму житті. Великою цінністю став для мене і сам архімандрит Роман Подлубняк. Тепер я дивлюся на церковну музику ніби його очима, навчаюсь у нього досі і прошу підтримки, як у живого. Царство Небесне Великому Вчителю!
Предстоятелька
Одного разу готуємося співати Божественну Літургію на площі біля Ближніх печер. Тут ми стали служити на великі свята, після того як музей заборонив нам користуватися Успенським і Трапезним соборами.
Зазвичай, ми розташовувалися за імпровізованим вівтарем збоку, тобто престол був якби між нами й вірянами. Неподалік від нас стала худа висока монахиня і в такому розміщенні, що практично як би на Горньому місці, навіть не збоку як ми, а прямо в центрі навпроти Престолу. Отець Роман дуже здивувався такій дислокації і попрямував до неї сказати, що вона не повинна тут стояти і має відійти на інший бік до мирян.
Через хвилину наш регент повернувся роздратований і сказав, що монахиня почала бурчати, мовляв, вона завжди так стояла в Успенському соборі, хоча там вона, звичайно, аж ніяк не могла так стояти. Після цієї короткої перепалки монахиня трохи відійшла, але не набагато, на пару кроків в бік. Ясно, що діалог не склався, практично нічого не змінилося. Отець Роман зиркав на неї невдоволено, але не знав що подіяти.
Аж ось мимо проходить отець Полікарп, архімандрит, регент братського хору. Побачивши нашого регента, він підвертає до отця Романа, тричі вітають один одного братським поцілунком, трохи як завжди піджартовують. Архімандрита Полікарпа знають всі, це один з перших монахів, що поселився в Лаврі після її відкриття в 1988 році, тому він користується повагою та авторитетом. Але більш за все його люблять за щиру відкриту вдачу та справжнє українське почуття гумору. Його гостре слово здатне розрядити будь-яку напружену ситуацію. Одним словом, колоритна особистість!
Раптом нашого регента осінила ідея: «Отець Полікарп, ти можеш піти посунути оцю монахиню? Стоїть тут над душею». Отець Полікарп спокійно відповідає: «Оту? Одну хвилинку» і без вагань попрямував в контрнаступ. Отець Роман повертається до нас з таким загадковим поглядом, що відразу помітно — тілесними очима він дивиться на нас, а всім своїм внутрішнім єством пішов разом з Полікарпом, і промовив: «Якщо Полікарп її не поборе, то її ніхто не поборе!».
Через хвилину доброзичливої розмови отця Полікарпа й монахині, остання переможена попрямувала на інший бік площі, отець Роман з полегшенням видихнув і з подячним поклоном звернувся до собрата. Суперагент не підвів...
Благословення на підрясник
Підрясник я маю вже давно. Оскільки викладаю на богословських курсах, то ректор курсів дав благословення приходити на лекції в підряснику. Але щоб носити його в храмі, потрібне благословення єпископа. Тому, я вдягав його лише на лекції. В семінарському хорі під керівництвом архімандрита Романа я також не наважувався без благословення вдягати «форму». Коли всі співають на кліросі, то це допускається, але бувають моменти, коли хор сходиться співати на середину храму і тоді виходити без підрясника не дозволяється, щоб не псувати картинку.
От наступає один з таких моментів і отець Роман звертається до мене тихим ласкавими словами, щоб раптом не образити: «Олексій, зараз побудьте на кліросі, бо ми виходимо співати на середину храму, якби ж у вас був підрясник...». Я несміливо відповідаю: «Та він то є...». Отець Роман здивовано: «Так чого ви не носите?». «В мене немає благословення від єпископа на носіння в храмі, лише на курсах носив». Тон отця Романа відразу змінився на тон, який буває в учителя, що говорить з недбайлом: «Хм...може вам ще благословення від патріарха? Благословення архімандрита вас влаштує?» «Як благословите, батюшка», – відповідаю я, посміхаючись. «Наступного разу щоб були в формі» — строго й одночасно по доброму відповів регент, як завжди в своєму стилі.
Олексій Вергун-Федоренко
Фотогалерея
