Покровський чоловічий монастир

Покровський чоловічий монастир Харківської єпархії Української Православної Церкви стоїть у центрі Харкова, на краю плато над річкою Лопань, при вулиці Університетській; богослужіння в обителі звершують церковнословʼянською мовою⁶. Ядро його ансамблю утворюють три великі будівлі, вишикувані в ланцюг з півдня на північ: храм Озерянської ікони Божої Матері, Покровський собор і Архієрейський дім³.

1689 року в Клочківській слободі, що прилягала з півночі до фортеці Селіфонтова, звели кам'яний парафіяльний храм Покрова Пресвятої Богородиці, освячений митрополитом Білгородським Авраамієм^{1, 2}. Наприкінці XVII століття харківський полковник Федір Шидловський поставив біля храму свій кам'яний двоповерховий будинок, який не зберігся, а 1709 року садиби храму й будинку увійшли до складу розширеної фортеці².

1726 року єпископ Білгородський Єпіфаній (Тихорський) купив будинок Шидловського в його небожа Лаврентія і того ж року перевів сюди зі свого кафедрального Білгорода архієрейську слов'яно-греко-латинську школу, відкриту 1722 року; вважають, що до переведення школи схилив ієрарха князь Михайло Голіцин, який командував військами Слобідської України і жив у Харкові^{1, 2}.

1729 року владика Єпіфаній поскаржився Синодові, що колегіум не має власного храму, і запропонував використовувати Покровську церкву як колегіумську, а при ній відкрити монастир, настоятель якого обіймав би й посаду ректора — за зразком київських Могилянської академії та Братського монастиря; того ж року Синод схвалив цю пропозицію². Першим настоятелем монастиря став архімандрит Платон (Малиновський), якого 1729 року призначили також ректором новоствореного колегіуму¹.

Від 1734 року школа називалася Харківським колегіумом; одночасно тут навчалося до п'ятисот дітей із різних станів населення Східної України¹. У 1759—1760 і 1768—1769 роках у колегіумі викладав філософ Григорій Сковорода, а в 1797—1798 роках — композитор Артемій Ведель²; працював тут і письменник Квітка-Основ'яненко¹. Колегіум підготував ґрунт для відкриття 1805 року Харківського університету, а на початку XIX століття його поетапно перетворили на духовну семінарію².

1752 року до Харкова прибув святитель Іоасаф Білгородський: він служив у колегіумському Покровському храмі й висвятив там на ієродиякона насельника монастиря, свого небожа ченця Наркіса Квітку, а приїжджаючи до міста, часто звершував тут богослужіння¹. 1753 року святитель Іоасаф призначив ректором колегіуму й намісником монастиря преподобного Рафаїла (Мокренського), зарахованого до лику святих 2008 року¹.

Після закриття 1788 року Старо-Харківського Преображенського Курязького монастиря архімандрита Наркіса Квітку відправили на спокій до Покровської обителі, проте належних келій тут не знайшлося, окрім тих, що за дзвіницею, з двома комірками; два роки він прожив у них, оплакуючи запустіння дорогого йому Куряжа, і помер 23 квітня 1792 року, у день храмового свята в Куряжі¹. Попри дворянське походження, після нього залишилося з одягу та начиння лише те, що було потрібне для поховання: решту він роздав ще за життя¹.

1799 року заснували Слобідсько-Українську Харківську єпархію, і монастир став місцем проживання правлячих архієреїв, а Покровський храм — кафедральним собором, яким вважався до 1846 року^{1, 2}. У 1820—1826 роках в обителі спорудили великий Архієрейський дім у стилі класицизму^{2, 3}. Серед харківських архієреїв, що жили в монастирі, — святителі Мелетій (Леонтович), Іннокентій (Борисов), Філарет (Гумілевський) і Макарій (Булгаков)²; святителя Мелетія, який керував єпархією від 1835 року і спочив 1840-го, поховали в монастирській усипальниці¹. Святитель Філарет значно розширив головну Хрестово-Покровську церкву, звів два будинки зі службами та дерев'яний будинок для богадільні, а його «Історико-статистичний опис Харківської єпархії» лишається джерелом з історії єпархії донині¹.

Покровський собор поєднав дві традиції Слобідського краю: три увінчані банями восьмигранні башти, зведені в єдиний корпус на рівні нижніх ярусів і звужені догори заломами, — форма, характерна для мурованих храмів українського бароко й запозичена з дерев'яного зодчества, тоді як поділ на нижній зимовий храм Трьох святителів і верхній літній Покровський належить іншій традиції; на стику приділів собор оперізує зовнішня крита галерея³. Внутрішні стіни верхнього храму розписав український художник Бунаков, учитель Іллі Рєпіна, а після оновлення іконостаса 1846 року храм освятили на честь Воздвиження Хреста Господнього¹.

З монастирем тісно пов'язана доля шанованої в краї Озерянської ікони Божої Матері². «Історико-статистичний опис Харківської єпархії» 1857 року свідчить, що ікону писано на полотні пензлем давнього художника і що на полотні ще помітні складки — сліди дорожнього зберігання; за іншими описами, образ знайшов селянин села Озерянки, який, косячи траву й не бачачи святині, розсік її навпіл, а наступного ранку побачив ікону цілою на місці косовиці й віддав її засновникам Озерянської пустині². Харківський історик Єгор Редін відносив ікону до часу не раніше XVII століття². Після закриття Озерянської пустині 1787 року образ перенесли до Курязького монастиря, звідти 1788 року — до Покровського, а 1797 року — до відродженого Курязького; від 1843 року, за благословенням святителя Іннокентія, ікону щороку переносили до Покровського монастиря на час із 30 вересня до 26 квітня². У 1893—1896 роках в обителі звели храм Озерянської ікони, а 30 вересня 1896 року перенесення образу до Харкова зняв на кіноплівку місцевий фотограф Альфред Федецький². Після 1917 року ікона була втрачена, і на Слобожанщині шанують її списки².

1919 року монастир покинув архімандрит Рафаїл, а намісником став ієромонах Палладій; 1922 року він постриг у чернецтво Павла Кратирова, і 19 лютого того ж року в монастирській церкві «Всіх скорботних Радість», яка не збереглася, відбулася хіротонія Кратирова на єпископа Старобільського, вікарія Харківської єпархії¹. 30 вересня 1922 року рішенням влади монастир закрили, а братію вигнали до провінційних монастирів; будівлі передали різним світським установам^{1, 2}. У 1940-х роках мощі святителя Мелетія перенесли з монастирської усипальниці до Благовіщенського кафедрального собору².

Нинішнє відродження обителі почалося 8 квітня 1990 року богослужінням у Покровському соборі²; того ж року храм передали Церкві, першим намісником після відкриття став архімандрит Віталій (Жуков), а 30 вересня 1990 року в обителі звершили перший чернечий постриг¹. 27—28 травня 1992 року в монастирі відбувся Харківський Архієрейський Собор Української Православної Церкви, про що сповіщає пам'ятна дошка на фасаді^{2, 3}. 1996 року знову освятили для богослужінь столітній храм Озерянської ікони і відродили Харківську духовну семінарію на основі відкритого 1993 року духовного училища — для неї в 2000—2001 роках облаштували нове приміщення^{2, 3}. У 1997—1998 роках Церкві повернули Архієрейський дім, де від 1999 року знову міститься архієрейська резиденція й освячено храм апостола Іоанна Богослова².

2002 року в монастирі завершили основні відбудовчі роботи, а 2004 року відкрили Музей історії Харківської єпархії — у будинку 1871 року, перебудованому 1879 і 1912 років; музей продовжує історію церковно-археологічного музею, відкритого при єпархії 1913 року^{2, 3}. На монастирській площі стоять пам'ятні знаки на честь 200-річчя Харківської єпархії та 2000-річчя Різдва Христового, а на місці розібраного 1896 року будинку колегіуму — гранітна стела із зображенням Григорія Сковороди³.

Престольними святами тут відзначають Покров Пресвятої Богородиці, свято Озерянської ікони Божої Матері, пам'ять великомученика Димитрія Солунського та соборну пам'ять святителів Василія Великого, Григорія Богослова й Іоанна Златоуста⁴. Серед святинь обителі — Озерянська ікона Божої Матері, ікона Пресвятої Богородиці «Всецариця», кіот зі святими мощами зі Святої Землі, мощі святителя Іоасафа Білгородського та Єлецька-Харківська ікона Божої Матері⁵.