Преображенський Мгарський чоловічий монастир

Мгарський Спасо-Преображенський чоловічий монастир займає верхнє плато останця на високому правому березі Сули при впадінні в неї Ольшанки, біля села Мгар за шість кілометрів на північний схід від центру Лубен; завдяки розташуванню на пагорбі соборний храм і дзвіниця стали архітектурними домінантами всього краєвиду, а сам монастир — комплексом пам'яток архітектури й містобудування національного значення⁴.

18 січня 1619 року вдова княгиня Раїна підписала грамоту: «По долгу моему христианскому, и памятуя волю… мужа… позволяю… основать монастырь за Лубнами, от Лубен полмили, в лесу Мгарском, на горе… и отдаю это место… отцу Исаии…»¹. Передісторію дає «Літопис монастиря Густинського»: 1614 року засновник Густинської обителі ієросхимонах Іоасаф звернувся по допомогу до отця Ісаї Копинського, той допоміг збудувати трапезний храм, а на Волині відвідав князя Михайла-Корибута Вишневецького з дружиною Раїною (Іриною) Могилянкою і дістав від них акт на угіддя¹. 1624 року Ісая приїхав до Лубен: «И там… советовался с христолюбивыми гражданами, и нашел красивое место для монастыря… И начал… копать пещеру и расчищать от зарослей место для келий… И оставил там… братию»¹. Академічні енциклопедії подають обидві дати — засновано 1619 року, за іншими даними 1624, Ісаєю Копинським і княгинею Раїною Вишневецькою⁴, коштом якої, за іншим викладом, і постала обитель, тимчасом як розбудову спрямовував ігумен Ісая Копинський, що 1631 року став митрополитом Київським⁵. 1628 року владика Ісая закінчив у монастирі дерев'яний храм Преображення Господнього¹. Церква відзначила 400-річчя обителі 15 травня 2019 року, коли святкове богослужіння в ній очолив Предстоятель Української Православної Церкви⁹.

Мурований собор мав двох дерев'яних попередників — 1628 і 1654 років¹. 1684 року з ініціативи гетьмана Івана Самойловича старий дерев'яний собор розібрали й почали зводити кам'яний; після падіння Самойловича 1687 року будівництвом опікувався гетьман Іван Мазепа. Собор будували з перервами протягом 1684—1692 років за проєктом архітектора Й.-Б. Зауера, якому допомагав М. Томашевський, а після смерті Зауера 1700 року опоряджувальні роботи закінчив майстер А. Пирятинський⁴. 1688 року собор увінчали хрести, а 1692 року його освятили².

XVIII століття далося храмові важко. 1728 року обвалилася центральна баня разом із частиною склепінь — її відбудували 1729-го; 1736 року пожежа пошкодила собор і знищила всі дерев'яні монастирські споруди, і заново собор освятили аж 1754 року⁴. Перший соборний іконостас 1689 року роботи С. Мутяниці згорів у тій пожежі, а в 1762—1765 роках зробили новий, чотириярусний: різьбярську роботу виконав майстер С. Шалматов, ікони писав київський лаврський іконописець І. П. Косачинський⁴.

Ансамбль складався далі. 1684 року старий вал зрівняли й насипали новий по ширшому периметру, а 1688 року дерев'яні ворота обителі з надбрамною церквою замінили кам'яними; у 1784—1786 роках вибудували кам'яну огорожу, а на зламі XX—XXI століть відновили її втрачені ланки². Кам'яну дзвіницю в стилі бароко з елементами класицизму почали 1785 року, вона довго стояла незакінченою і зотліла, а згодом була споруджена наново — вона є «близнючкою» дзвіниці Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві²; Енциклопедія Сучасної України датує нову дзвіницю 1837—1844 роками і додає одноповерховий архієрейський будинок 1846 року⁵. У 1889—1891 роках у скиту на північ від обителі звели кам'яну огорожу й храм у псевдоруському стилі².

Обитель стала місцем спочинку кількох ієрархів. У квітні 1654 року тут, повертаючись із Москви на батьківщину, тяжко захворів і невдовзі спочив Константинопольський патріарх Афанасій Пателарій; 1662 року його канонізували, і тоді ж, за відвідин митрополита Паїсія Лігарида, братія відкрила його мощі нетлінними^{1, 5}. 1677 року з обложеного Чигирина до обителі перенесли нетлінне тіло київського митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), який спочив там 1675 року, а у XVIII столітті гріб замурували в північній стіні кам'яного Преображенського собору¹. Похований тут і Константинопольський патріарх Серафим (Анін, 1690—1779)⁴. З 1737 року ігуменом, а з 1744 року першим в історії обителі архімандритом був святитель Іоасаф (Горленко, 1705—1754)⁴, призначений сюди після пожежі й у 1742—1744 роках їздив по милостиню¹. 1781 року настоятелем був архімандрит Мелхиседек (Значко-Яворський, †1809), колишній ігумен Мотронинського монастиря¹. А в 1797—1800 роках в обителі на спокої жив святитель Афанасій (Вольховський, 1741—1801), колишній єпископ Могилівський¹: 28 травня 2010 року журналом № 25 Священний Синод Української Православної Церкви благословив його місцеве прославлення як святителя Афанасія Полтавського, Мгарського й установив йому пам'ять 1/14 січня⁸.

5 серпня 1919 року, напередодні престольного свята обителі, перед початком всенічної до монастиря приїхали більшовики й розпорядилися зібрати всіх ченців в огорожі — нібито для перепису. Коли прийшли настоятель ігумен Амвросій і двадцять чотири монахи, їм оголосили про арешт. Заарештованих привели до військового комісаріату, протримали майже до опівночі, а потім погнали Пирятинською дорогою; за сім верст від Лубен ченців розділили на три партії по вісім, ігумен Амвросій, який опинився в першій, став благати пощадити братію — і був застрелений, після чого пролунав залп. Так було розстріляно сімнадцять ченців Мгарського монастиря¹⁰; вісім із двадцяти п'яти заарештованих вижили¹.

8 травня 2008 року журналом № 36 Священний Синод Української Православної Церкви благословив місцеве прославлення й вшанування всіх сімнадцяти — ігумена Амвросія, ієромонахів Аркадія, Іоанникія, Іони, Іосифа, Никанора, Афанасія, Феофана, Серапіона, Нікострата й Іуліана та монахів Іоанникія, Германа, Назарія, Парфенія, Потапія і Доримедонта, — затвердив їхнє іконописне зображення, тропар і кондак і встановив святкувати пам'ять преподобномученикам Мгарським 24 липня / 6 серпня⁷.

Під час радянської кампанії 1922 року з вилучення церковних цінностей з обителі вивезли срібну раку святителя Афанасія: десятки тисяч вірян з усієї Полтавщини оточили монастир, цивільна влада влаштувала поряд навчальні військові маневри за участю до двох тисяч солдатів і курсантів, і лише коли достигли хліба й селяни змушені були роз'їхатися по домівках, раку вдалося конфіскувати¹. 1923 року монастир закрили^{1, 5}, а 1936 року мощі святителя Афанасія перевезли до Харкова¹. З початку 1930-х років обитель займав притулок для дітей репресованих, з 1937 року — військова частина (у 1941—1945 роках собор діяв), з 1986 року — піонерський табір; реставрація собору йшла ще з 1960-х, а 1993 року почалося відродження монастиря¹. Тридцятиріччя цього відродження відзначили 15 травня 2023 року¹¹.

Свята обителі — Преображення Господнє 6 (19) серпня, Благовіщення Пресвятої Богородиці 25 березня (7 квітня), пам'ять святителя Афанасія Константинопольського (Пателарія) 2 (15) травня, святителя Іоасафа Білгородського (Горленка) 4 (17) вересня і 10 (23) грудня, святителя Афанасія (Вольховського) 1 (14) січня і 27 вересня (10 жовтня) та преподобномучеників Мгарських 24 липня (6 серпня)³. 1 жовтня 2025 року в обителі відзначили день Мгарського образу Божої Матері: Божественну літургію в соборі очолив правлячий архієрей Полтавської єпархії у співслужінні двох архієреїв, а по богослужінні звершили хресний хід довкола Преображенського собору¹³. Монастиреві належить Покровський жіночий скит у селі Плішивець Миргородського району¹². А журнал засідання Священного Синоду від 14 листопада 2007 року, яким із Полтавської єпархії виділили Кременчуцьку, окремим пунктом залишив посаду настоятеля Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря за правлячим архієреєм Полтавської єпархії⁶.