Архангело-Михайлівський жіночий монастир

Архангело-Михайлівський жіночий монастир стоїть у лісі поблизу села Забрідь на Хустщині, у Закарпатській області; за обителлю закріпилася й назва Драгівської - від сусіднього села Драгово, з яким Забрідь у документах часто записують разом^{1, 3, 4}. Самі села Драгово і Забрідь документально відомі відповідно з другої половини XIV і кінця XVI століття¹.

Сільська громада Драгова заснувала монастир 1705 року на землі місцевого жителя Степана Рішка⁴. Причину появи обителей у Драгові та інших селах Мараморощини краєзнавці бачать у прагненні укріпити православну церкву і стримати поширення унії⁴. Коли звели церкву, її освятив православний єпископ Йосиф (Стойка): власний сайт обителі відносить освячення до того самого часу, коли монастир почали будувати, а краєзнавче дослідження датує його 1706 роком^{1, 4}.

Першу обитель було присвячено Покрові Пресвятої Богородиці, а першим її настоятелем став ігумен Герасим (Шустяк)⁴. Пізніше тут поставив собі дім Прокопій Годермарський, уніатський вікарій мараморошський 1723-1726 років, а на початку 1730-х років монастир зробив своєю тимчасовою резиденцією останній мараморошський православний єпископ Досифей (Феодорович)^{1, 4}. За висновком авторів монографії, від заснування і до закриття монастир «зберіг старе православне віросповідання і не входив у сферу впливу Мукачівської греко-католицької єпархії»⁴.

Про початок монастиря збереглося кілька переказів. Місцеві жителі вважали, що обитель заснували у XIII столітті предки воєвод Балиці і Драга, відомих як благодійники Грушівського монастиря, а ще один переказ оповідав, що під час монгольської навали 1241 року тутешні ченці сховалися в лісі¹. Від старожилів краєзнавці записали переказ про ченців, які жили в околицях Драгова ще у XIII столітті - імовірно, в одному зі скитів Угольського монастиря; архівних документів на підтвердження цього припущення знайти не вдалося⁴. Енциклопедія Сучасної України подає той самий народний переказ і додає, що монастир мав друкарню³.

Кінець першої обителі джерела датують по-різному. Власний сайт монастиря пише, що 1788 року монастир закрили, а переказ приписував його руйнування місцевому багатієві-кальвіністові Лошваю і відносив подію до 1670 року¹. За іншим переказом, наведеним у краєзнавчому дослідженні, монастир знищили 1761 року за наказом місцевого поміщика⁴. Енциклопедія Сучасної України натомість пише, що від 1670 року обитель перебувала у власності румунських кальвіністів і була ними зруйнована 1870 року³.

Місце, де колись стояла перша обитель, люди називали «монастирем» і поставили тут хрест¹. 1913 року юнак Василь Орос, женучи волів на пасовище, зустрів старого чоловіка, який сказав, що повертається «з монастиря»; довідавшись від старожилів про давню обитель, Василь дав Богові обітницю її відродити¹.

Відновлення монастиря почалося в 1930-х роках із будівництва храму: Енциклопедія Сучасної України відносить його до 1934 року, краєзнавче дослідження - до 1935-го^{1, 3, 4}. Головну роль у цьому відіграв той самий Василь Орос, виходець із села Іза на Хустщині, який став ієромонахом Вікентієм; відновлену обитель зробили жіночою, а він був її духівником^{1, 4}. Наступного року після відновлення новозбудований храм освятив архімандрит Матфій (Вакаров)³. До монастиря прийшли побожні дівчата з навколишніх сіл, які й склали першу чернечу громаду, а першою настоятелькою скиту була монахиня Катерина (Куриця)⁴.

Скит належав Чумалівському Вознесенському жіночому монастиреві³. 1937 року тут побудували дерев'яний чернечий корпус із підвальною домовою церквою, а 1954 року - швейну та іконописну майстерні³.

Радянська влада тримала громаду під наглядом: обитель обклали податками, більшість землі конфіскували⁴. На початку 1950-х років ієромонаха Вікентія (Ороса) заарештували й засудили за звинуваченням у співпраці з так званими «антинародними бандами»; 1955 року його звільнили, а реабілітацію завершено лише на початку 1990-х років⁷. Він мав безпосереднє відношення до відновлення та заснування скитів у Драгові, Углі, Городилові та Ізі⁴.

Час закриття скиту джерела подають по-різному: Енциклопедія Сучасної України пише, що до закриття 1958 року в ньому жили 16 сестер, краєзнавче дослідження називає датою ліквідації 26 липня 1960 року, а власний сайт обителі відносить закриття до зламу 1950-1960-х років^{1, 3, 4}. Приміщення передали місцевому колгоспу, а насельниць вивезли до Липчанського і Чумалівського монастирів³.

Колгосп, не використовуючи будівель, передав їх будівельній організації, яка обіцяла влаштувати тут будинок відпочинку; своїх зобов'язань та організація не виконала, натомість знищила храм¹. Від обителі залишилося два корпуси, які віддали хустській фабриці головних уборів, і фабрика відкрила на монастирській території піонерський табір¹.

У ті самі роки комуністична преса краю друкувала антирелігійні листи колишніх монахинь; серед них був і лист колишньої монахині Драгівського монастиря Пелагеї Вовчок⁶.

17 грудня 1989 року загальні збори жителів села розглянули заяву групи віруючих про відновлення жіночого монастиря й вирішили просити Хустський районний виконавчий комітет повернути колишні культові споруди, які на той час належали Хустській фетрофільцевій фабриці⁵. 7 травня 1990 року єпископ Євфимій (Шутак) від імені колишніх монахинь обителі звернувся до голови райвиконкому з проханням про відкриття монастиря⁵.

Створена при районній раді комісія дійшла висновку, що відкриття монастиря буде неефективним: станом на 1990 рік у монастирі жило 6 сестер, а водночас тут оздоровлювалося 400 дітей на базі піонерського табору «Потічок», 200 з яких - із Чорнобильської зони⁵. Попри це, зважаючи на звернення громадян, рішенням Хустської районної ради від 28 вересня 1990 року фетрофільцевій фабриці дозволили передати колишні будівлі монастиря у власність єпархії⁵.

Відродження обителі Енциклопедія Сучасної України відносить до 1989 року, а власний сайт монастиря - до 1990-го^{1, 3}. Монастир очолила ігуменя Митродора (Поп), і сестри відбудували старі споруди, звели нові житлові корпуси й храми⁴. Свою нерухомість обитель повернула без особливих труднощів - на відміну від монастирів у Липчі, Ізі та Домбоках, чиї майнові претензії вирішувалися тривалий час⁵.

У 1990-1991 роках тут спорудили каплицю святих апостолів Петра і Павла - за Енциклопедією Сучасної України, тимчасову, перебудовану 2000 року, - у 1990-1993 роках звели храм святого Архангела Михаїла, а 1997 року закінчили новий корпус^{1, 3}. Домову церкву на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» власний сайт обителі датує 1999 роком, а Енциклопедія Сучасної України - 1995-м, разом із триповерховим житловим корпусом^{1, 3}.

29 липня 1994 року Священний Синод Української Православної Церкви журналом № 15 створив Хустську єпархію, виділивши її зі складу Мукачівської і включивши до нової єпархії Хустський район⁸. 29 січня 2016 року Синод благословив змінити назву обителі відповідно до нової назви єпархії та прийняти й зареєструвати Статут монастиря в новій редакції⁹.

Серед святинь обителі - ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» та «Іверська», а також частки мощей преподобних отців Києво-Печерських, дар єпископа Хустського і Виноградівського Іоанна (Сіопка) 2001 року^{2, 3}.

2011 року краєзнавці Андрій Світлинець і Сергій Канайло видали в Ужгороді книжку про монастир, яку рецензент назвав першим комплексним дослідженням історії обителі від XVIII століття до наших днів⁴. Більшість документів автори виявили у фондах Державного архіву Закарпатської області, а також у поточних архівах Мукачівської та Хустської єпархій, в архіві самого монастиря і приватних колекціях; до книжки залучено спогади монахинь, їхніх рідних і жителів навколишніх сіл⁴. Книжку видано за підтримки тодішньої настоятельки обителі, ігумені Митродори (Поп); станом на 2011 рік у монастирі жило 16 сестер⁴.