На честь Стефана Сурозького Кизилташський чоловічий монастир

На честь Стефана Сурозького Кизилташський чоловічий монастир виник у мальовничій ущелині Кримських гір (Кизил-Таш - "червоний камінь" татарською) біля села Краснокам'янка Судацького району, у межах Феодосійської єпархії. Народна традиція пов'язувала ці місця з архієпископом Сурозьким Стефаном, що правив паствою в Сурожі (нинішньому Судаку) у VIII столітті й помер близько 750 року: за переказом, він любив усамітнюватися для молитви в гроті під червонястими скелями Кизил-Ташу^{1, 2}.

У 1837 році дослідник Криму Петро Кеппен, проїжджаючи повз ці місця, описав печеру глибиною сімнадцять кроків у Кизилташській скелі, яка вже тоді вабила прочан; у глибині печери на кам'яному підвищенні, що правило за престол, лежав уламок білого мармуру з ликом невідомого святого^{1, 2}. Рештки фундаменту з необробленого каменю при вході до грота дослідники визнали залишками середньовічного християнського храму, прибудованого до печери, яка, ймовірно, правила йому за апсиду^{1, 2}.

За переказом, близько 1825 року пастух-татарин з Отуз, ховаючись у гроті від негоди, знайшов у водах джерела ікону Богородиці, писану на дошці; він передав її грецькому купцю Пластару, а той відвіз феодосійському протоієрею Іосифу, який оправив ікону в срібло й помістив у церкві на честь святителя Стефана¹. Звістка про чудесну знахідку розлетілася округою, і до джерела, що вважалося цілющим у людей різних віросповідань, почали сходитися прочани^{1, 2, 3}.

Близько 1850-1851 років до Кизилташу прийшли двоє мандрівних прочан, Андронік і Пантелеймон, і збудували біля джерела скромне житло та глинобитну церковцю, ставши першими насельниками майбутньої обителі^{2, 3}. У 1853 році Кизилташ відвідав архієпископ Херсонський і Таврійський Інокентій (Борисов): він оглянув оселю прочан і благословив їх на влаштування кіновії^{2, 3}. До владики з проханням відкрити в Кизилташі спільножительний монастир звернулися заможні мешканці Феодосії та Судака, а поміщиця Катерина Виноградова, за особистим проханням Інокентія, пожертвувала кіновії три десятини лісу². Проте Кримська війна та смерть самого владики (†1857) відклали здійснення цього задуму^{2, 4}.

У 1856 році рішенням Святішого Синоду в Кизилташі заснували чоловічий спільножительний монастир; першим настоятелем став ігумен Арсеній із Балаклавського Свято-Георгіївського монастиря, а під його орудою зібралися одинадцять ченців^{1, 2, 3}. Вони збудували невеликий будиночок і чотири землянки, а глинобитну церковцю, влаштовану першими насельниками, отець Арсеній освятив на честь святителя Стефана Сурозького^{1, 2}.

Долі перших поселенців склалися по-різному: Андронік 1857 року поїхав на Афон, і про його подальше життя відомостей не збереглося, а Пантелеймон залишився в Кизилташі, прийняв постриг з ім'ям Пахомій і прожив тут двадцять п'ять років; за два роки до смерті він прийняв велику схиму, а помер 1874 року, за переказом, за три дні передбачивши власну кончину^{1, 2}.

Справжнє будівництво обителі почалося з призначенням її настоятелем ієромонаха Парфенія, переведеного з того самого Балаклавського монастиря: за двома джерелами, він очолив кіновію 1858 року (одне з них називає точну дату - 20 серпня), за третім - 1859-го^{1, 2, 3}. Він особисто працював архітектором, муляром і теслею, і під його орудою звели більшість монастирських будівель³. Сучасник, письменник і мандрівник Є. А. Марков, писав про нього як про людину, що з пустельного урочища зробила "домовите, всім рясне господарство", працюючи від зорі до зорі на власних угіддях¹. Ігумен Парфеній загинув 1866 року^{2, 3, 4}: за відомостями путівника, його вбили на лісовій стежці між Таракташем і Кизилташем троє татар з помсти, а тіло спалили в глухому яру, щоб приховати злочин, однак випадковий свідок повідомив про це поліції³. На місці вбивства згодом встановили пам'ятний знак, а 2000 року ігумена канонізували³.

Наступником Парфенія став ігумен Микола (у миру Іван Левченко), який керував обителлю понад двадцять років. За нього 1870 року збудували кам'яну церкву з дзвіницею, освячену 1871 року на честь Успіння Богородиці, - неопалювану, тож богослужіння в ній правили лише влітку; ікону, знайдену в джерелі, помістили над Царськими вратами². На місці первісної глинобитної церкви 1885 року звели другий, зимовий храм на честь святителя Стефана Сурозького².

На території обителі з'явилися кам'яний будинок настоятеля, трапезна з кухнею та просфорнею, готель для прочан на шість номерів, п'ять братських флігелів з окремими келіями, майстерня та господарські будівлі, а на вершинах навколишніх гір встановили великі хрести, що вказували прочанам дорогу². Кіновія не отримувала державних коштів і жила з власної праці: земельні угіддя зросли до 227 десятин, зокрема 157 придбали в поміщика Кашкадамова на гроші, заповідані обителі архієпископом Інокентієм; прибуток давали продаж овочів і фруктів, близько тридцяти п'яти голів худоби, розведені у ставку коропи, свічки, книги та ікони, а також кухольні збори, банківські відсотки й пожертви².

13 травня 1894 року настоятелем призначили ієромонаха Іллю, духівника Києво-Печерської лаври; за нього прибудували ще келії та велику триповерхову будівлю з підвалом, а сірчане джерело розчистили, накривши дерев'яним зрубом, і влаштували поряд ставок². Того ж 1894 року в обителі жили шістдесят п'ять ченців і послушників², а 1906 року, за відомостями путівника, Кизилташ відвідала царська родина³.

Після встановлення радянської влади ченці утворили трудову громаду й звернулися до комісії з відокремлення церкви від держави при Феодосійському ревкомі з проханням передати їм Успенську та Серафимівську церкви для богослужінь; 1921 року церкви громаді передали, хоча в радянських документах монастир уже називали "колишнім"². Того ж 1921 року в кіновії створили дитячу трудову колонію, а ченцям запропонували керувати в ній сільськогосподарськими роботами².

5 жовтня 1923 року Кримський центральний виконавчий комітет селянських, червоноармійських і військово-морських депутатів у Сімферополі ухвалив рішення про ліквідацію Кизилташського монастиря, і богослужіння в усіх його церквах припинили; віряни навколишніх сіл - Коктебеля, Отуз, Ізюмівки та Карагоади - неодноразово просили повернути їм церкви обителі, але щоразу отримували відмову².

1924 року замість дитячої колонії заснували трудову колонію імені Калініна, а будівлю церкви переобладнали під клуб; коли через незлагоди серед її членів колонія розпалася, на її місці 1927 року створили нову сільськогосподарську артіль, з усіх храмів зняли бані, а Успенська церква стала гуртожитком для артільників². Отця Софронія (Дубініна), який керував монастирем до його закриття, заслали до Чернігова, де він і помер 1928 року².

У роки Другої світової війни в обителі стояла база партизанського загону; попри бої на її території, будівлі майже не постраждали, що згодом дало змогу використати їх під санаторій^{2, 3}. У 1950 (за іншим джерелом - 1951) році монастирські будівлі підірвали, а на їхньому місці створили арсенал для складання й зберігання ядерних боєголовок Чорноморського флоту, пробивши в скелі тунелі; уся територія стала закритою й ретельно охоронюваною зоною, недоступною для віруючих, археологів, дослідників і туристів^{2, 3}.

У 1992 році ядерний запас з Кизилташу вивезли, хоча військова частина на території залишилася². Ще 1995 року сюди направили священника-капелана отця Миколу Дем'янюка; згодом ці місця відвідав владика Лазар і, вражений красою природи та занедбаним станом колись знаної кримської обителі, домігся, щоб військові передали Сімферопольській єпархії невелику ділянку землі на місці колишніх монастирських споруд².

15 квітня 1997 року Священний Синод Української Православної Церкви (Журнал № 15) благословив відкриття Кизилташського чоловічого монастиря на честь святителя Стефана Сурозького й затвердив його намісником священника Миколу Дем'янюка; у грудні 1998 року отець Микола прийняв чернечий постриг з ім'ям Никон². У 2007 році, коли минуло сто п'ятдесят років від заснування обителі, на старому кам'яному фундаменті колишнього храму святителя Стефана Сурозького почали зводити новий, дерев'яний, - за відомостями путівника, перший і на той час єдиний такий храм у Криму².