Богоявленський Кременецький жіночий монастир

Обитель заснували 1633 року хорунжий Данило Малиновський, якого частина джерел називає Малинським, і чашник Лаврентій Древинський: на прохання цих православних вельмож король Речі Посполитої дозволив збудувати на купленій ними землі в центрі Кременця монастир Богоявлення Господнього, підпорядкований київському митрополитові, і заснувати при ньому братство, школу, друкарню та шпиталь^{1, 2, 3}. У 1636 році митрополит Київський святитель Петро Могила оголосив кременецьку обитель і братство підпорядкованими Константинопольському патріархові та його екзархові в Україні, приписавши їм триматися статутів Києво-Братського Богоявленського монастиря, Київського братства і Київської колегії³. Спочатку це був чоловічий монастир, який звався Братським¹. Монастирська друкарня працювала до 1650 року; серед виданих нею книг — «Граматика» 1638 року, один із перших друкованих підручників церковнослов'янської мови, і «Собор Луцкий» із передруком твору Сильвестра (Косова) «О седми таинствах»^{1, 3}.

Близько 1701 року, за сприяння кременецького старости князя Януша Вишневецького, монастирем оволоділи уніати; друкарня, школа і шпиталь припинили існування, а з 1725 року василіяни почали зводити тут кам'яні будівлі^{1, 2, 3}. У 1807 році будівлі віддали під польський ліцей, що його заснував Тадеуш Чацький, а ченців перевели до Кременецького реформатського монастиря^{1, 2}. У 1839 році терени монастиря повернули православним, церкву перетворили на парафіяльну, а бібліотеку — тисячу шістсот сім назв — за розпорядженням Синоду передали до Волинської духовної семінарії¹. У 1865 році при Богоявленській церкві монастир відновили: спершу його прирахували до Загаєцького монастиря святого Іоанна Милостивого, з 1873 року — до Дерманського Свято-Троїцького, а з 1906 року він став самостійним, першого класу^{1, 2}.

На початку XX століття в обителі діяли Богоявленський собор, зведений 1760 року, Свято-Миколаївський храм, влаштований 1841 року на першому поверсі головного монастирського корпусу, і храм Іоанна Хрестителя¹; над Миколаївським у 1880—1912 роках діяла церква на честь ікони Божої Матері «Скорботна», а храм Іоанна Хрестителя влаштували 1910 року в монастирській дзвіниці². Була тут і братська Свято-Миколаївська церковнопарафіяльна школа¹.

Від 1873 року монастир був резиденцією вікарія Волинської єпархії, єпископа Острозького, переведеного сюди для ближчої опіки над Волинською духовною семінарією; 1902 року семінарію перевели до Житомира, а титул змінили на «Кременецький»^{2, 3}. У 1919 році кременецький єпископ Діонісій (Валединський) заснував при монастирі нову православну духовну семінарію, 1922 року Кременець став кафедральним містом самостійної єпархії, а 29 квітня 1923 року в обителі відбулося возведення архієпископа Діонісія в митрополита Варшавського³. Від 1934 року тут жив кременецький архієпископ Олексій (Громадський)^{1, 3}. Станом на 1937 рік при монастирі діяли школа псаломщиків з інтернатом, притулок для жінок і єпархіальний свічковий завод, а жило в ньому тринадцять монахів^{2, 3}. У 1939 році, після приєднання Кременця до СРСР, семінарію закрили³; 1943 року архієпископа Олексія поховали на монастирському цвинтарі, а від 2006 року його рака стоїть у монастирському храмі преподобного Іова Почаївського^{1, 3}.

У 1953 році обитель реорганізували в жіночу, перевівши сюди черниць зі Свято-Миколаївського монастиря в селі Обич на Шумщині^{1, 2, 3}. У 1959 році монастир закрили — в ньому налічувалося шістдесят п'ять сестер, які оселилися здебільшого в Корецькому Свято-Троїцькому монастирі^{1, 2}. Монастирське майно, зокрема бібліотеку, пограбували, Богоявленський храм перетворили на спортзал, у житловому корпусі розмістили лікарню^{1, 2}, а головну святиню — чудотворну ікону Божої Матері — врятували й зберегли в Почаївській Свято-Успенській лаврі^{1, 3}.

Монастир відновили в серпні 1990 року з благословення архієпископа Тернопільського і Кременецького Лазаря (Швеця): з Корецького Свято-Троїцького монастиря сюди прибули чотири сестри на чолі з ігуменею Херувимою (Бенещук, померла 1996 року), яка відновила ризницю, бібліотеку і золотошвейну майстерню^{1, 2}. 26 серпня 1990 року чудотворний образ хресним ходом перенесли з Почаєва на попереднє місце, і цей день увійшов в історію як дата початку відродження обителі³; хресну ходу з Почаєва до Кременця очолював тодішній намісник Почаївської лаври архімандрит Онуфрій⁵. Наступного року сюди повернулися насельниці й обителі віддали частину приміщень^{2, 3}. Енциклопедичні статті 2008 і 2014 років подають, що в монастирі перебувало понад вісімдесят монахинь і послушниць^{1, 2}; серед його святинь названо також ікони святих великомучеників Пантелеймона та Варвари з частками мощей².

Час появи в обителі ікони Божої Матері «Скорбяща», яку називають також Кременецькою, невідомий, але наприкінці XIX століття в монастирі вже існував храм Скорбящої Божої Матері, а опис обителі 1913 року згадує «весьма чтимая икона Всех скорбящих Радость»⁴. У ніч на 6 червня 2001 року образ викрали; згодом до монастиря принесли інший шанований образ Божої Матері «Скорбящої», копію викраденої ікони, до якого точно підійшла риза від попередньої, не зачеплена грабіжниками⁴. День ушанування святині відзначають щоосені: 6 листопада 2024 року Божественну літургію в соборному храмі обителі очолив митрополит Тернопільський і Кременецький Сергій, а наприкінці богослужіння звершили хресний хід навколо монастиря⁶.