Георгіївський Данівський жіночий монастир

Георгіївський Данівський жіночий монастир стоїть на невеликому підвищенні правого берега річки Остер, між селищем Козельцем і селом Данівкою; від назви села й походить друге поширене найменування обителі¹. Заснували її 1654 року як чоловічий монастир, а жіночою громада тут стала після 1917 року¹.

Про те, як саме постала обитель, джерела говорять по-різному, і текст між ними не вибирає. Енциклопедія відносить заснування до універсалу гетьмана Богдана Хмельницького¹; історія, яку публікує сама обитель за «Историко-статистическим описанием Черниговской епархии» 1873 року, каже, що 1654 року чернеча громада на чолі з ігуменом Симеоном Чайковським придбала землю під Козельцем у Тетяни Завадської-Войнилович². Той самий опис 1873 року зауважує, що згаданий універсал датовано 9 липня 1645 року, тоді як гетьманом Хмельницький став лише 1648-го, - і сам ставить дату під сумнів². Рік заснування при цьому в усіх джерелах один.

Дальші вклади пов'язали монастир із людьми, чиї імена лишилися в його історії. Київський полковник Костянтин Солонина подарував обителі 1687 року село Данівку². У 1708 році сюди перебралися ченці з Почаївського монастиря¹, а гетьман Іван Скоропадський 1713 року надав грамоту на володіння млином¹.

Дерев'яний Георгіївський храм, як вважають, стояв тут уже від 1654 року, а про завершення нової дерев'яної церкви документально відомо під 1735 роком³. Контракт із майстром на будівництво мурованого собору уклали 4 квітня 1741 року, а в документі окремо вимагалося звести храм за зразком плану та фасаду Вознесенського собору київського Флорівського монастиря 1722-1732 років¹. Імператриця Єлизавета Петрівна пожертвувала на будівництво дві тисячі рублів - її підпис стояв на грамоті, якою київський архієпископ дозволив обителі збирати кошти^{1, 3}. Будували довго: 1754 року собор ще стояв без даху¹, 1756-го майже готову будівлю пошкодила пожежа, після якої київський полковник Євфимій Дараган покрив бані храму бляхою³. Освятили собор 1770 року, коли завершили оздоблювальні роботи^{1, 3}.

Собор хрестовокупольний, триапсидний, трибанний, і це рідкісний для Лівобережжя тип: його композиція відтворює муровані храми Давньої Русі, а в Україні збереглося лише три зразки такого типу¹. Як пам'ятка архітектури національного значення собор має охоронний номер 848¹. Поряд стоять корпус із Троїцькою теплою церквою та трапезною 1811 року, надбудований другим поверхом 1854 року за проєктом чернігівського губернського архітектора М. С. Щитинського, і братські келії 1832 та 1873 років; територію оточує мур із брамами 1811 року¹. Чотириярусної барокової дзвіниці, що стояла на північний захід від собору, більше немає - її знесли за радянських часів, і вигляд її відомий зі старої гравюри^{1, 3}.

Список настоятелів обитель веде від ігумена Симеона (Чайковського), який очолював її в 1654-1675 роках⁵. Наприкінці XVIII - у середині XIX століття настоятелями сюди не раз призначали колишніх флотських ієромонахів; один із них, ігумен Варлаам, після російсько-турецької війни отримав у дар від Константинопольського патріарха частки мощей мучеників Трифона і Марини, які лишалися в обителі серед головних її святинь і були втрачені за радянського часу².

У роки громадянської війни ігумена Валентина застрелив червоноармієць на порозі його келії, а одного з ієродияконів розстріляли, вивівши за ворота^{2, 5}. Більшість братії вигнали, але закриття відтермінувала поява в монастирі інокинь з інших обителей² - так дім і став жіночим.

У 1934 році інокинь виселили, а в обителі оселили общину узбеків, вивезених із батьківщини за відмову вступати до колгоспів². Вони зберігали свої звичаї, включно з національним одягом, і жили в мирі з навколишніми селами; на їхніх очах і на очах місцевих жителів під охороною військових вивозили цінності з Георгіївського собору. Узбеки прожили в монастирі до 1937 року². Тоді ж на території влаштували інтернат для інвалідів¹; за описом самої обителі, Дім інвалідів і престарілих розмістили тут 1938 року².

У 1941 році окупанти зберегли Дім інвалідів, але розстріляли пацієнтів-євреїв і ромів, а в обителі розмістили поліційну дільницю². У 1942-1943 роках вони дозволили відновити богослужіння в теплому храмі Святої Трійці, а відступаючи, пошкодили собор^{1, 2}. До свого закриття 1947 року Троїцький храм правив за парафію для жителів Данівки².

Консерваційні роботи в комплексі виконували 1952 року та в 1970-х¹. Церковне відродження обителі почалося 1995 року², основна реставрація тривала до 2004-го¹, а сам собор відремонтували в 1997-2000 роках і прикрасили кам'яним іконостасом у стилі українського бароко³.

У 1997 році до монастиря потрапила ікона Божої Матері «Аз есмь с вами и никтоже на вы», а 23 квітня 2002 року Священний Синод Української Православної Церкви благословив шанувати образ як чудотворний, назвати його Данівською іконою Божої Матері й святкувати йому в п'яту неділю Великого посту⁴. Збереглася в обителі й інший образ із власною долею: старовинний список Казанської ікони після вивезення цінностей із собору в 1930-х роках жителі Данівки знайшли на підлозі храму серед битого скла, віднесли до одного з домів, потім помістили в сільській кладовищенській церкві, а 2000 року один із данівчан повернув ікону монастирю⁴.

Престольне свято обитель відзначає в день великомученика Георгія Побідоносця, 23 квітня (6 травня)⁶. Триста сімдесяті роковини заснування тут відзначали 19 жовтня: Божественну літургію звершили три архієреї, а наприкінці богослужіння в обителі був хресний хід із читанням Євангелія та окропленням освяченою водою⁷. Останні роки життя провів у цьому монастирі архімандрит Іриней (Воронков), найстаріший клірик Чернігівської єпархії, який віддав служінню Церкві майже вісімдесят років, із них п'ятдесят шість у священичому сані; він спочив 2 березня 2026 року, на 99-му році життя, і 4 березня його відспівали й поховали в обителі⁸.