— Ваше Високопреосвященство, на Ваш погляд, що таке чернецтво? Навіщо воно виникло? Яка його мета? Адже Господь сказав першим людям: «Зростайте і розмножуйтеся…» (переклад Р. Турконяка, 2011)
— Я дякую вам за те, що порушуєте такі теми. Звичайно, мої відповіді будуть своєрідними, тому що чернецтво — це потаємне житіє всередині людини, а кожна людина унікальна.
Першою інокинею земною і небесною була Божа Матір. Вона є Ігуменею всього чернецтва. При цьому Вона виконала благословення Отця Небесного, тому що, полюбивши Бога всім серцем Своїм, Пречиста Діва жила з малих літ при Єрусалимському храмі і так Себе вдосконалила послухом, молитвою і подвигами, що Господь зглянувся на Її смирення, і, нас спасаючи, «Слово стало тілом» (Ін 1:14, переклад Р. Турконяка, 2011).
Багато святих угодників Божих, не будучи ченцями за формою, понесли подвиг чернечого служіння за духом: Іоанн Предтеча, інші пророки, праотці. Ми знаємо подвиги багатьох людей високого, святого життя, які потрудилися й угодили Богові ще до формального встановлення чернецтва.
Якщо говорити про чернецтво в широкому сенсі, то найбільше сюди можна віднести вчення Господа про дівство (Мф. 19:11–12) і слова апостола Павла, які формують правильне розуміння, що «хто одружився, — турбується про світське» (1 Кор. 7:33, переклад Р. Турконяка, 2011), а монах — людина, яка добровільно взяла обітницю безшлюбності, обітницю високих подвигів, обітницю служіння Богові, як святі угодники, щоб ніщо йому не перешкоджало йти царським шляхом у Царство Небесне.
Чернецтво — це шлях усього життя… Він дуже тяжкий, тому що якщо у повсякденному житті люди частіше борються із зовнішніми обставинами: кар'єра, побут, сім'я, дружина, діти… — то тут — особлива брань проти самого себе. Це виклик відійти від усякої суєти й обрати тернистий, але істинний шлях…Чернецтво — це найвищий ступінь любові до Бога.
— А які ознаки справжнього монаха?
— Їх можна окреслити за самим чином прийняття чернецтва, за сповіданням чернечих обітниць. Істинний монах, подвижник благочестя, за все вдячний Богові, він не збирає скарбів, нічого не збирає для себе, — він любить усіх, молиться за всіх. Але найбільше він цінує подвиг молитви й самонавчання — подвиг постійного розвитку себе. Тому що жоден подвижник не може нікого навчити нічим, окрім як своїм живим прикладом.
Ми маємо яскравий приклад розсудливого розбійника та Іуди. Перший був на шляху розпусному, страшному — і увійшов у Царство Небесне, а другий був, я б сказав, на руках Спасителя — і загинув.
Можна мати в житті свого часу все і водночас ні до чого серцем не прикладатися. Ми бачимо труди й подвиги благовірного князя Олександра Невського, інших святих, великих у миру людей, які прийняли постриг в останні дні й навіть години свого життя і постали перед Господом справжніми монахами. А можна роки жити в монастирі і прилипати до порожніх непотрібних речей, нічого не навчитися і так духовно загинути.
Тому істинний монах — це той, хто дивиться завжди очима в землю, не бачачи навколо себе нічого, а розумом постійно на небі з Богом.
— Владико, а як Ви самі вирішили, що чернецтво — це Ваш шлях?
— Я не знав, як це буде. Ви ж знаєте, як за радянських часів було… Я з напівпротестантської сім'ї. Мама батька, моя бабуся, була віруючою, але ходила в якусь секту — п'ятидесятників? — не знаю. Я був, напевно, 12‑річним хлопчиком, коли покійна моя бабуся взяла мене до Луцького кафедрального собору — там я побачив владику Даміана. І з дитячого безумства я собі сказав: «Я не знаю, як це буде, але я стану таким, як цей батюшка». І вже коли зрозумів сенс того, до чого прагнув… мені стало соромно перед самим собою.
Мою долю вирішила пожежа в Московській духовній школі, в якій загинули п'ятеро моїх однокурсників, а я вижив. Тоді я дав обітницю, що прийму чернецтво. Моя мама була проти спочатку. Тато ні, він сказав: «Ти дорослий, дивися, щоб мені не було соромно за тебе, якщо щось зробиш не так. Це святий великий чин і сан».
Звичайно, зі мною було багато мороки. Я хотів на Афон — не пустили. Врешті-решт я приїхав до Луцька, до свого правлячого архієрея — людини святого життя — владики Варлаама (Іллющенко) і сказав, що хочу прийняти чернецтво, і так почався мій нинішній шлях.
Я ніколи не думав бути намісником. Я не думав бути єпископом — тому що це було недосяжним за радянських часів, і я не ставив якоїсь високої мети перед собою. Я просто жив… Як покійний митрополит Володимир говорив: «Нічого не проси і ні від чого не відмовляйся». Я так і чинив.
І сьогодні я не можу сказати, що я гідний монах, тому що, на жаль, суєта суєт часто забирає багато часу… Я дуже не люблю паперову тяганину — а вона є, потрібно і документи оформлювати, і правильність ведення всього господарства організовувати…
Дивлюся на нашу братію: сьогодні монахи — це сповідники. Раніше пішов у пустелю, ніякої тобі багатогодинної сповіді богомольців наших, ніяких тобі телефонів, спілкування. Ти і Творець твій. А сьогодні скрізь і всюди суєта, гріх! Над тобою, перед тобою і з боків. Усе це ранить людську душу. Хоча, за словами преподобного Антонія Великого, ми — монахи останніх часів — будемо дуже поганими, порівняно з попередниками, але все одно Божі, тому що блажен той, «хто міг переступити — і не переступив і зло сотворити — і не сотворив».
— Монахи часто говорять про важливість смирення і послуху. Люди, які не знають монастирського життя, часом розуміють це як приниження людської гідності, як слабкість характеру. Чи так це?
— Я б не сказав так. Це високий подвиг. Дивіться, скільки мільярдів населення планети, а скільки з них монахів? Не кожному даний цей подвиг. Чернецтво — це цвіт усього всесвіту, це найбільший дар. І смирення — це теж дар, «по вірі твоїй». Не кожен може змиритися.
Я не можу сказати, що я людина смиренна. Але я дуже не люблю скандали, всілякі інтриги, хоча часом доводиться бути втягнутим, щоб відстоювати право святої обителі на її ж храми і будівлі. Монахи віками тут усе будували, а сьогодні ми змушені орендувати по суті своє…
Говорячи про смирення, важливо розуміти, що це за властивість душі людини. Через смирення Богородиці ми отримали спасіння. Через смирення Христа, Який зійшов на Хрест, ми позбавлені вічних мук і страждань. Смирення — це найбільший дар.
— Досвід смирення, про який Ви щойно говорили, він же передається тільки досвідно, так? І якщо говорити про важливість передачі цього живого досвіду, чернецтво завжди було нерозділимим з таким поняттям, як наставництво, старецтво. Що це за явище? Хто такі старці? Сьогодні вони є у світі?
— Старецтво було завжди. Старецтво — це дар нам, грішним людям, святих людей бачити навіч. Старці — це молитвеники, передусім. Не всякі старі з бородою — старці. Є багато лукавих, особливо сьогодні, і головне, що такі «старці» хочуть собі зробити славу.
Справжні старці — це Києво-Печерські преподобні, Глинські старці, Серафим Саровський, Сергій Радонезький, Іов і Амфілохій Почаївські — вони відходили від світу і слави, вони не намагалися когось наполегливо вчити. Вони просто показували приклад, як належить жити. Жоден розсудливий старець не буде явно пророкувати: він скаже так, ненароком, — ти навіть не помітиш, а воно все збувається… Старці — це люди, які входили в самих себе, у своє серце. Як апостол Павло говорить: «Мудрствуйте про Бога» (Кол 3:2). Вони не бачили нічого, крім одного Господа.
І в наш час є старці. Я мав можливість з ними спілкуватися. Я бачив отців Аврамія (Куяву), Нектарія (Коваленка), Кирила (Павлова), Наума (Байбородіна), Матфея (Мормиля)…
Можна було просидіти поруч з отцем Аврамієм або з отцем Кирилом і не почути від них жодного слова, окрім того, як він читає молитву — волею-неволею і ти починаєш читати Ісусову молитву, тому що соромно при ньому сидіти і нічим не займатися. Своїм мовчанням вони розсували небеса і Господь посилав Свою милість і просвітлення. Я мав можливість бачити таких старців, я дуже щаслива людина.
— А як їх шукати і чи потрібно це робити людям?
— Потрібно. Але тільки не для того, щоб просити собі здоров'я, не для того, щоб усе ладилося на роботі, по службі і тому подібне. Насамперед через старця просять милості від Бога, Який знає, що нам необхідно.
Старецтво — це дар Божий людству. На жаль, ці люди вже вичерпуються, тому що їх ніхто не слухає і не чує.
— Владико, абсолютний послух духівникові — для монаха це обов'язково?
— Обов'язково. Христос «був слухняним» Своєму Отцеві «аж до смерти» (Флп. 2:8, переклад Р. Турконяка, 2011). Від послуху народжуються всі інші чесноти. Як від гордості, заздрості народжується все погане, так від послуху — всі чесноти.
Ось, я хочу випити води, а мені батюшка каже: «Не треба, потерпи». — «Але як? Я впаду!» — «Потерпи!» І ось коли ти переходиш цю межу своєї впертості й підкоряєшся волі Божій через старця — тобі все буде дано. Ти і свідомості не втратиш, і спрага тебе не замучить, і Господь пошле джерела живої води в Дусі Святому.
— А для мирянина такі стосунки зі своїм духовним наставником доречні, чи корисні?
— Потрібні й корисні. Мирянин з ченцем нічим не відрізняються за вірою, за Богоугодженням. Лише тільки є різні способи цього дивного сходження. І сімейний подвиг може бути вищим за чернечий, як Антоній Великий відкрив. Подивіться на житіє мучениць Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії: на очах у тебе вбивають усе єство твоє в образі дітей. І мати мудра просить: «Потерпи, дитя. Той, Хто створив небо і землю, Хто дав тобі життя, Він тебе нагородить. Потерпи». Ось цю мудрість материнства людина в чернецтві не може стяжати.
— Кажуть, що здоров'я Церкви, якщо так можна сказати, визначається за тим, скільки в ній є діючих монастирів і монахів. Ви згодні з цим?
— Ні, не згоден. Чому? Тому що може бути багато монастирів, але…
Подивіться: Єгипет які мав пустелі святості і не встояв. Які храми були в Константинополі, скільки святинь назбирали — не встояв.
— Владико, якщо згадати перше десятиліття після того, як Церква в Україні стала вільною — 1990‑ті роки, початок 2000‑х. Тоді здавалося, що йде відродження Православ'я, храми масово наповнювалися, дуже багато людей, начитавшись духовної літератури, йшли в монастирі і приймали постриг. Якщо оглянути останні десять років життя нашої Церкви — ми досягли цього відродження?
— Церква завжди свята і непорочна. І, звичайно, коли стало безпечно, до Церкви Христової зібралися, як на шлюбний бенкет, багато хто. Але в якому одязі? Одні йшли, тому що шукали земних благ. Інші йшли, тому що суто по-людському подобався хтось із єпископів, священників, шукали не духовної, а душевної втіхи. Треті просто заради красивої традиції прийшли. І врешті-решт, коли прийшла година випробування віри, у Церкві залишилися тільки ті, хто був у шлюбному одязі. Хто прийшов до підніжжя Хреста Христового за особистим спасінням.
Хто ж був у нешлюбному одязі — відсіялися. Вони просто жили згідно з духом часу.
У підсумку, після попущених нам потрясінь у Церкві Христовій залишилася лише тільки істинна пшениця, яку Господь потихеньку збирає у Свої житниці.
Я пам'ятаю своїх стареньких, бабусь, яких я застав, коли був тільки призначений намісником. І вони, як кульбабки Божі, — уже трясуться, їм уже по 90 років — залишилися вірними і в страшний безбожний час, і в смутні дні розколу, тому що в них була тверда віра. Не дух віяння часу, а віра.
— Раніше монастирі поповнювалися більше за рахунок сільського населення, тобто людей, які з дитинства були привчені до праці. Таких людей було легше навчити і молитві. А нинішні покоління ж зовсім інакше живуть — телевізор, комп'ютер, диван… Цивілізація, одним словом. Між монахами минулого і нинішніми — є різниця?
— За 28 років я не зазнавав в обителі жодних проблем чи якихось нестатків. Господь і Матір Божа настільки з нами! Я вам просто не можу передати, що робиться з людиною, коли вона явно відчуває це «Скуштуйте й побачите, що добрий Господь» (переклад Р. Турконяка, 2011).
Якщо людина набула Христа, незалежно від того, хто вона — головлікар лікарні, прем'єр-міністр, хтось інший, — якщо вона приходить у монастир не заради хліба куса, а заради Ісуса, то вона всього навчиться.
Насамперед, усім нам потрібно навчитися смирення — того, заради чого ми йдемо в монастир. Я сам нічого не вмів, та й не вмію. Але якщо ти хочеш навчитися молитися, ти завжди навчишся. Бог дасть за прагненням серця. Коли мене рукоположили в сан священника, єдиний раз — я цього не соромлюся і кажу «як на духу»… єдиний раз у мене був такий момент під час Євхаристійного канону: я не стояв на землі, я бачив, що я не на землі, і коли переістотнилися Дари, я знову став на землю. Скільки я хотів згодом відчути це, скільки намагався повернути хоч на мить такий стан духу — і ніколи не отримував! Тому святі отці кажуть: «Якщо ти хоч раз помолився від душі сердечно, ти будеш завжди шукати цього моменту». Я це пережив.
У монастирі, звичайно, має бути праця і розумова (хто може), і фізична (якщо є, звичайно…) У нас практично немає фізичної праці сьогодні в столиці. Це ж раніше людина мусила попрацювати на грядці, виростити, зібрати, обробити… А ми живемо на всьому готовому. І це страшно, тому що ми нічого вже не можемо робити своїми руками. Вимкнеться електрика — це ж кінець світу! Тому що ми стали залежними від цього всього блоку економічного і технологічного розвитку, який, дбаючи нібито про людину, знищує її, робить нас бездіяльними.
Сьогодні якщо немає автобуса, машини — ми не йдемо на службу, тому що далеко. А раніше люди старалися, страждали, але йшли. Подивіться на фотографіях старих, чорно-білих, як ішли на прощу на колінах.
Пам'ятаю, раніше в Почаєві: скільки там було жебраків! Як вони плакали, як вони молилися! Як вони прославляли Христа! Сьогодні нічого цього немає. Сьогодні всі в телефонах. На службі телефон, у храмі, у вівтарі телефон. Обличчя освітлюються не благодаттю, а екраном… Ось так ми і гинемо!
— Яким Ви бачите найближче майбутнє нашого чернецтва?
— Вірю, що до останнього моменту святі люди будуть. І в монастирях, і на парафіях. Тільки б не втратити нам віру. Сьогодні все намагається вибити віру святу з людини, із суспільства в цілому.
А чернецтво було, є і буде. Воно зустріне Христа, Який прийде у славі.
— Зараз інтернет заповнив усі сфери життя. Він, звичайно, таїть і небезпеки, але ж і можливостей для спілкування стало більше…
— Знаєте, святитель Іоанн, архієпископ Новгородський, на бісі злітав до Єрусалима. Телевізор — та сьогодні телебаченням можна було б врятувати весь світ! Дайте проповідь, дайте Літургію, вимкніть усі ці «бандитські петербурги», поставте фільми історичні, поставте заповіді Божі, дайте тлумачення святителя Іоанна Златоуста, інших святих, як мають шанувати батьків, як поважати державність — усе, і немає ніяких проблем. Ні, вони вчать ненавидіти і вбивати!
Тому все створене, весь прогрес — це для того, щоб людина змогла побачити і подякувати Богові. А людина бачить повсюди і будує собі пекло.
— У ЗМІ та в соцмережах духовенство, просто віруючі люди часто говорять зараз про те, що з роками відбувається звикання до святині, вигорання, автоматизація духовного життя. Адже ти, як би, перебуваєш в одному й тому самому круговороті постійно… І особливо, напевно, ризик цього є в монастирі, тому що і коло богослужбове треба повністю виконувати, воно більш щільне, щоденне…
— Дивіться: море ж нікому не набридло? А ось розмисли, людино: воно не переходить меж, зберігає себе в берегах. Задумайтеся над цим.
У монастирі ніщо ніколи не повторюється. Тільки людина має себе налаштувати так, щоб не було жодної хвилини вільної. Крім ліжка, коли засинаєш. Усе.
Ви не можете собі уявити, який колорит і краса в монастирському житті! Буває, поза богослужіннями, я йду садом, я бачу, де і що потрібно зробити, виправити… Я люблю, щоб була в усьому чіткість. І спочатку думаєш: «Віддам розпорядження, провчу». А потім: «Ну, візьми і зроби сам, як краще!» І так усього одна невелика дія чи слово змінюють потроху життя і моє, і всього монастирського організму… Це дивовижно!
Настільки життя прекрасне! Ми його тільки не можемо зрозуміти. Ви маєте сім'ю? Дружина є, діти? І у вас щось повторювалося кожного дня одне й те саме? Ніколи. То дружина відчитує вас, то ви дружину, то діти дивують, то на роботі щось, чи не так? І якщо все гармонійно влаштувати — ми так прекрасно доповнюємо одне одного! Настільки життя прекрасне — я вам просто не можу передати!
Я бажаю всім побачити красу цього світу. Ось дивіться, як красиво сонечко: воно ніколи в один і той самий час не сходить, і в одному місці не сходить. Але як преподобний Антоній Великий говорив: «Сонечко, не сходь! Ще потерпи, щоб я подивився на Сонце Правди — Христа!»
— Якщо Бог буде на першому місці, все буде на своїх місцях…
— Саме так! Коли раніше я служив на парафії, то побоювався монастиря. А сьогодні я так боюся піти з обителі! Така прірва навколо! Я ніде так себе добре не почуваю, як у монастирі. Я виходжу у світ — якийсь він уже такий тяжкий! Ой, швидше б до Святої Лаври! І тут просто сісти і послухати тишу. А тиша так про багато що говорить!..
Бесіду вів протодиякон Олександр Карпенко
